Шпаргалка по "Гражданскому праву"

У разі незгоди з рішенням комісії з трудових спорів працівник  чи власник або уповноважений  ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк  з дня вручення їм виписки з  протоколу засідання комісії  чи його копії. Пропуск вказаного  строку не є підставою відмови  у прийнятті заяви. Визнавши причини  пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі коли пропущений строк  не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення  комісії з трудових спорів. 
Рішення комісії з трудових спорів підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження.

У разі невиконання власником  або уповноваженим ним органом  рішення комісії з трудових спорів у встановлений строк працівникові комісією з трудових спорів підприємства, установи, організації видається  посвідчення, що має силу виконавчого  листа.

На підставі посвідчення, пред’явленого не пізніше тримісячного строку до районного, міського (міста  обласного значення), районного у  місті відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує  рішення комісії з трудових спорів у примусовому порядку.

У місцевих судах розглядаються  трудові спори за заявами:

-    працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії з трудових спорів підприємства, установи, організації (підрозділу);

-    прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії з трудових спорів суперечить чинному законодавству.

Безпосередньо в місцевих судах розглядаються трудові  спори за заявами:

-    працівників підприємств, установ, організацій, де комісії з трудових спорів не обираються;

-    працівників про поноблення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;

-    керівника підприємства, установи, організації, його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також посадових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;

-    власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 
-    працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в місцевих судах розглядаються також спори  про відмову у прийнятті на роботу:

-    працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

-    молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

-    вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів – при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

-    виборних працівників після закінчення строку повноважень;

-    працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

-    інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.

Працівник може звернутися з  заявою про вирішення трудового  спору безпосередньо до місцевого  суду в тримісячний строк з  дня, коли він дізнався або повинен  був дізнатися про порушення  свого права, у справах про  звільнення – в місячний строк  з дня вручення копії наказу про  звільнення або з дня видачі трудової книжки, а у спорах про виплату  належної йому заробітної плати –  без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення  з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік  з дня виявлення заподіяної працівником  шкоди.

При винесенні рішення  про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно  вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку  за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Враховуючи ту обставину, що відповідно до Конституції України  юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають  у державі, працівник має право  звертатися до суду за вирішенням трудового  спору, не звертаючись до комісії  з трудових спорів.

37) Правоохоронні  органи України

Перелік правоохоронних органів  міститься в с1 ст2 Закону України  «про державний захист працівників  суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року, згідно з яким- правоохоронні  органи- органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової  охорони, іншні органи, які здійснюють право застосовні або правоохоронні  функції. Охорона правопорядку для цих органів є головною діяльністю, яка здійснюється тільки у встановленому законом порядку. При цьому правовий статус кожного правоохоронного органу чітко визначений в спеціальному законі, який регламентує права, обов’язки і особливості діяльності правоохоронного органу. Закон встановлює структуру кожного органу, його завдання,функції, повноваження, окремо визначаючи спеціальний предмет діяльності деяких органів- оперативно- розшукову діяльність, яка регламентована Законом України «Про оперативно – розшукову діяльність» від 18 люього 1992ю цю діяльність можуть здійснювати спеціальні підрозділи з виконанням оперативно – розшукових дій служби безпеки, органів внутрішніх справ, органів з виконання покарань, податкової міліції та ін. вони можуть використовувати, відповідно закону, гласні та негласні пошукові, розвідувальні й контр розвідувальні заходи із застосування правових норм з метою повної реалізації їхніх приписів. Правоохоронні органи є важливою ланкою системи державних органів України, мета,завдання і функції якої полягає в забезпеченні законності і правопорядку у всіх сферах життєдіяльності держави. В останні десятиліття з метою взаємодії правоохоронних органів України з аналогічними органами інших держав щодо вирішення питань боротьби зі злочинністю, що має транснаціональних характер або виходить за межі країни, в Україні створено Національне центральне бюро Інтерполу. Його правовий статус визначається Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу, закріпленим постановою Кабінету міністрів України від 25 березня 1993р №220. у своїй діяльності Укрбюро Інтерполу керується Конституцією України, законодавчими актами України щодо боротьби зі злочинністю, міжнародними договорами України, Статутом та іншими документами Інтерполу, нормативними актами МВС.

38) Форма держави( форма  держ устрою, політичний режим,  форма правління)

форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держа-ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність. Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є:а) форма правління;б) форма державного устрою;в) політичний режим.

Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, при якій вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи і передається, як правило, у спадок. Республіка (від лат. — справа народу) — форма державного правління, при якій всі вищі державні органи обираються населенням на певний строк.Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять кілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом.

імперія — це така форма державного устрою, при якій держава складається з двох частин (метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.

Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної  влади: тоталітарний, який характеризується: тотальним контролем держави  над усіма сферами суспільного  життя;  монополізацією влади в  руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;  безроздільним  пануванням однієї ідеології;  терористичним  поліцейським контролем; мілітаризацією суспільного життя і знищенням  громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).

авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму, наявна економічна свобода, допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій у парламенті (Чилі).

демократичний — передбачає наявність політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод людини, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії прав і свобод людини.

39) Захист права власності

статтею 13 Конституції України  передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права  власності. Усі суб’єкти права власності  рівні перед законом. Володіння  майном вважається правомірним, якщо інше не буде доведено судом. Законодавство України встановило такі основні способи захисту права власності: витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Воно здійснюється шляхом подання позову в суд чи господарський суд, такий позов називається віндика-ційним позовом; усунення порушень права власності щодо користування та володіння річчю, майном (наприклад, чиняться перешкоди в їюристуванні будинком). Позов про захист таких прав називається негаторним; відшкодування збитків, заподіяних порушенням права власності.Строк позовної давності, протягом якого власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і повернення майна з чужого незаконного володіння, становить три роки.Важливою конституційною гарантією права приватної власності є норма, згідно з якою примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом та за умови повного попереднього відшкодування.До випадків примусового відчуження майна, що дозволяється законодавством, належить:вилучення майна у власника за рішенням суду при зверненні стягнення на майно за зобов’язаннями власника; відчуження майна, яке в силу закону не може належати власнику;відчуження нерухомості у зв’язку з вилученням земельної ділянки для суспільних потреб; викуп пам’яток історії та культури, які безгосподарно утримуються власником; вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умовах воєнного чи надзвичайного стану, зокрема у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, з наступною повною виплатою власникові вартості майна; конфіскація – примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна у власника за вироком суду як санкція за вчинення правопорушення.Конституцією України передбачено норму, згідно з якою примусове відчуження об’єктів права приватної власності може здійснюватися лише на підставі і в порядку, встановленому законом.Якщо право власності примусово припинене законодавчим актом України, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, в тому числі неотримані доходи.

40) Прибутковий  податок з громадян

Виключно громадяни сплачують  прибутковий податок з громадян і податок на промисел, які належать до загальнодержавних прямих податків. Загальна система оподаткування  прибутковим податком доходів громадян регламентується Декретом Кабінету Міністрів України "Про прибутковий  податок з громадян" від 26 грудня 1992 р. З 1 січня 2004 р. має набрати чинності Закон України "Про прибутковий  податок з фізичних осіб", прийнятий  Верховною Радою України 22 травня 2003 р. Платниками прибуткового податку є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні. До громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні у цілому не менше 183 днів у календарному році. Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний з різних джерел як на території України, так і за її межами. Об'єктом оподаткування у громадян, які не мають постійного місця проживання в Україні, є доход, одержаний з джерел в Україні. При визначенні сукупного оподатковуваного доходу враховуються доходи, одержані як у натуральній, так і в грошовій формі (національній або іноземній валюті). Ставки податку. Проголосований парламентом Закон передбачає значне реформування у сфері оподаткування доходів громадян. Відповідно до діючого з 1993 р. Декрету відрахування прибуткового податку відбуваються щомісячно за диференційованими ставками (від 10 до 40%) залежно від суми заробітку за місцем основної роботи громадянина та за ставкою 20 % від суми заробітку не за місцем основної роботи. При цьому одиницею оподаткування визначений неоподаткований мінімум доходів громадян, запроваджений Указом Президента України ще у 1994 р. Особи, які одержували будь-які доходи не за місцем основної роботи, зобов'язані подати до податкової інспекції за місцем постійного проживання декларацію про сукупний річний доход до 1 квітня року, що йде за звітним. Тобто при обчисленні прибуткового податку застосовується змішаний метод оподаткування доходу громадян, який поєднує застосування прогресивного та пропорційного методів оподаткування. У свою чергу згідно з Законом України "Про прибутковий податок з фізичних осіб" для більшості фізичних осіб (за винятком осіб, які отримали доходи за кордоном, або для яких виплата доходів відбулася без нарахування та сплати прибуткового податку) скасовується встановлений раніше порядок перерахування податку за підсумками року незалежно від того, чи був отриманий доход за основним або неосновним місцем роботи. Із січня 2004 р. вводиться єдина ставка податку 13% (з 2007 р. - 15%). З 2004 р. буде встановлено інший порядок застосування пільг при сплаті податкового податку з фізичних осіб. Порядок сплати податку до 31 грудня 2003 р. визначають Декрет "Про прибутковий податок з громадян" та Інструкція про прибутковий податок з громадян від 21 квітня 1993 р. № 12. Нарахування, утримання і перерахування до бюджету прибуткового податку здійснюється підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які провадять виплати доходів, тобто податковими агентами. Податок протягом року обчислюють з суми місячного сукупного оподатковуваного доходу за встановленими ставками. Податкові агенти протягом 15 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу надсилають до податкових органів за місцем державної реєстрації відомості про нараховані та виплачені суми доходів і суми утриманих з них податків за формою, встановленою центральним податковим органом.