Міжнародно-правовий захист прав людини

Коли необхідно вирішити питання, чи відноситься те чи інше положення, що стосується прав людини, до внутрішньої компетенції або до компетенції міжнародного співтовариства, перш за все потрібно поставити питання: 1) Чи врегульовано це питання міжнародним договором? 2) чи ратифікувала дана країна даний міжнародний договір? І якщо є ці дві умови, що дане питання врегульовано міжнародним договором і, що дана країна ратифікувала міжнародний договір, тоді країна не може посилатися на свою внутрішню компетенцію.

Під Загальної Декларації, в Пактах про права людини містяться конкретні положення, які держави зобов'язані дотримуватися. Більш того, в рамках Ради Європи громадянин може поскаржитися до Європейського Суду з прав людини, про те, що держава порушило його права, і рішення Європейського Суду має обов'язкову силу для даної держави. Так само воно створює прецедент. Тобто всі держави-члени Ради Європи мають привести законодавство і внутрішню практику в відповідність до взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Тому дуже важливо розуміти Статут ООН, вміти тлумачити положення, що містяться в Статуті ООН, але тільки цього не достатньо. Статут ООН необхідно розглядати в нерозривному зв'язки з іншими міжнародними документами, що регулюють ті питання, які містяться в Статуті ООН. Статут ООН був першим універсальним договором, який поклав певні зобов'язання на держави, і який врегулював ряд питань, які не врегульований раніше. Це, наприклад, питання, пов'язані до підтримання міжнародного миру та безпеки. З Статуту ООН випливає, що держава має право на індивідуальну та колективну оборону, забороняється застосування сили в міжнародних відносинах, забороняється агресія. А що таке агресія і що таке застосування сили в Статуті не записано. Тому Статут ООН з цієї точки зору повинен тлумачитися у відповідності з тими міжнародними угодами, які приймаються згодом, які конкретизують положення, що містяться в Статуті ООН. Статут ООН є базовим, основним документом, на якому базуються всі інші міжнародні угоди, оскільки жодне міжнародна угода не може суперечити Статуту ООН. Це аксіома межд?? народного права, тому що в Статуті ООН зафіксовані загальнообов'язкові норми і принципи, які обов'язкові для всіх держав, незалежно від того, є чи є вони членами ООН чи не є, і всі міжнародні договори в тих питаннях, які регулюються Статутом ООН, грунтуються на Статуті ООН, і розвивають ті норми і принципи, які містяться в цьому універсальному міжнародному договорі.

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

10 грудня 1948 р.  у Парижі було прийнято Загальну  декларацію прав людини, яка істотно поповнила скарбницю людської  цивілізації,  звеличила собою  людство  і  певною  мірою захистила  його.  Це  перший  в  історії  міжнародних  відносин  акт,  в  якому проголошено широке коло основних прав і свобод людини. З того часу дата  прийняття Загальної декларації прав людини щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна декларація прав людини є продуктом повоєнних  роздумів, надій і сподівань людства. Питання щодо необхідності розробки декларації прав людини було порушено США під час роботи над Статутом Організації Об’єднаних Націй у 1943-1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини була дуже актуальною, причини цього згодом було сформульовано в Преамбулі Загальної декларації прав людини.

Підготовка Загальної  декларації прав людини відбувалася  в умовах складної дипломатичної  боротьби, а її ухвалення було результатом  розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у  тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з часу його народження.

З вересня по грудень ІІІ Комітет Генеральної  Асамблеї ООН провів 85 засідань з проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Проте в результаті тримісячних дебатів вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183 пленарному засіданні Генасамблеї ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (автором її був канадець Джон Хампрей, а допомагала йому  Елеонора Рузвельт із США та ін.), незважаючи на різні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що отримав схвалення у світі.

Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній  декларації, складається з таких  компонентів: основні принципи прав людини;  класифікація прав і свобод людини; права людини і суспільство; співвідношення прав особистості і держави.

Відповідно до Декларації основним елементом для  визнання прав і свобод людини є  гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім членам сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави чи на підопічній або території без самоврядування (ст. 2).

У статті 3 Декларації подано загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, свободу й особисту недоторканість. У наступних статтях з 4 по 21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Відповідно до цих статей до громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катування, жорстоке і принижуюче людську гідність поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції. Право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування з політичних мотивів, право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, на володіння майном, свободу думки, совісті, переконань, на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників.

Із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством  у суспільстві. Тому вони поширюються  рівною мірою на громадян та іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

У статтях 23-27 Декларація закріплює і такі соціально-економічні та культурні права як право на працю і створення професійних  спілок, право на відпочинок, на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, на участь у культурному житті.

У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У ній встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29).

Трактуючи права  і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче становище, зменшуючи цим виключну роль держави  у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони ґрунтуються на законі, здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції  Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний  характер. Вони бажані, але не обов’язкові  для держав – членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, необхідно зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються під час тлумачення національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в ній принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше, ніж 120 країн світу, перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

Загальна характеристика Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

16 грудня 1966 були відкриті для підписання і подальшої ратифікації два найважливіших документа в галузі прав людини: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Пакти набули чинності в 1976 р.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права містить 53 статті, дві третини яких присвячені безпосередньо  прав людини. Тут закріплені, по суті, ті ж права і свободи людини, які містяться у Загальній декларації вдачу людини 1948 року

Зокрема, у ст. ! Пакту закріплено право народів на самовизначення і випливаєз цього право на вільне встановлення свого політичного  статусу, вільне забезпечення свого економічного, соціального та культурного розвитку, а також право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами та ресурсами. Статтею 20 передбачено, що будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Те ж саме відноситься до заборони всякого виступу на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства.

Біля однієї третини статей Пакту (16 статей: з 28-ї по 43-у) присвячені механізму  реалізації положень цього документа. У них прописані порядок формування і повноваження Комітету з прав людини, створення якого наказано Пактом. Комітет складається з 18 членів, що обираються таємним голосуванням на чотирирічний термін. Держави - учасники Пакту зобов'язані подавати доповіді щодо дотримання прав людини Генеральному секретарю ООН, який направляє їх до Комітету для розгляду.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права має два  факультативних протоколи. Перший з  них прийнятий тоді ж, коли й сам  Пакт, тобто 16 грудня 1966 Цей Протокол передбачає наділення Комітету з прав людини, створюваного на основі положень Пакту, компетенцією приймати і розглядати повідомлення від підлягаючих юрисдикції держави - учасниці Протоколу осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даними державою-учасником будь-якого з прав, викладених у Пакті. Звертатися до Комітету з прав людини можутьособи, вичерпали всі наявні внутрішні засоби правового захисту. Представлене повідомлення Комітет доводить до відома що бере участь у Протоколі держави, яке протягом шести місяців зобов'язане надати до Комітету письмові пояснення або заяви, що роз'яснюють це питання і заходи, якщо вони були прийняті даними державою.

Перший Факультативний протокол набув  чинності, як і сам Пакт, 23 березня 1976 У ньому бере участь приблизно половина держав світу,

Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований  на скасування смертної кари, був відкритий  для підписання і ратифікації 15 грудня 1989 У ньому беруть участь декілька десятків держав.

Україна ратифікувала документ у 1973.

Відповідно до норм Міжнародного пакту  всі народи мають право на самовизначення.

Поряд з тим держава, яка бере участь у Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім, хто перебуває у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.

Кожна держава, яка бере участь у  Пакті, зобов'язується:

- забезпечити будь-які особі,  права і свободи якої, визнані  цим Пактом, порушено, ефективний  засіб правового захисту, навіть  коли це порушення було вчинене  особами, що діяли як особи офіційні;

- забезпечити, щоб право на  правовий захист для будь-якої  особи, яка потребує такого  захисту, встановлювалося компетентними  судовими, адміністративними чи  законодавчими органами влади  або будь-яким іншим компетентним  органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

- забезпечити застосування компетентними  властями засобів правового захисту,  коли вони надаються.

Держави, які беруть участь у Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне  для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.