Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Міністерство освіти і  науки України

Уманський педагогічний університет  імені Павла Тичини

Інститут природничо-математичної та технологічної освіти

Фізико-математичний факультет

 

 

 

Кафедра філософії та суспільствознавства

 

 

 

Самостійна  робота

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

Студентка ІІІ курсу; 4 групи

Мельник Альона Василівна

 

Викладач:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умань - 2013

І Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

 

1. Політична думка Єгипту та Вавилону.

Найдавніші доктрина Єгипту періоду стародавнього царства  – „Повчання Птахетепа”, ймовірний  автор – візир фараона Айсеса 27ст до н.е. викладено:

 

• піраміда влади суспільства.

 

• Боги – покровителі Єгипту

 

• Фараон обранець богів

 

• Жерці – підтримка фараона

 

• Чиновники, рабовласники, ремісники

 

• Раби

 

принципи побудови сус-ва (принцип рівності вільних від  народження людей, етичний принцип  Ка – обґрунтування необхідності фараону).

Всі щаблі піраміди об’єднувало  правосуддя, уособлено в образі богині Маат, яка освячувала цей порядок, робила його втіленням справедливості.

„Повчання Гераклопольського  царя своєму сину” 22-20 ст. До н.е. – рівність від природи всіх вільних, необхідність відповідності людини принципу Ка, критерію добродійності і справедливості влади засновується на насильстві та залякуванні, фараон (представник бога на землі) повинен бути всезнаючим, вміти впливати на людей не лише владою (військом), а й словом, бути добрим, мудрим, справедливим, щедрим.

Цікавим є повчання, що стосується володарів країни і простих людей: не зловживати владою, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких. В Єгипті та Вавилоні панувала версія міфу, за якою боги (першопричина влади  правителя) самі продовжують залишатись вершителем земних справ і людських доль. Все, що відбувалося в житті  включаючи і сферу політики спочатку сприймалось людьми як результат  впливу божественної волі або хаос випадковостей.

В Вавилоні головними Пол  пам’ятками є „реформи Урукагіни” та „кодекс законів Хамураппі”, де було сформовано програму дій та засобів зміцнення держави рабовласників, відпрацьовані елементи її ідеологічного  обґрунтування. Зміцнення влади  можливе за рахунок розмежування храмових господарств великих вельмож, що зміцнило позиції жерців, які  займалися ідеологічним забезпеченням  царської влади, були введені певні  додаткові пільги для власників  землі та ремісників. Світська влада  царя поєднувалась з владою богів, Пол  влада з релігією, царські закони називали божими, а опір владі прирівнювали до зневаги богів.

В давньоєгипетській міфології  зустрічаються міфи з яскраво  вираженим фаталізмом.

 

2. Політична думка в Стародавній Індії.

Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з  тим від­різняється надзвичайною традиційністю  в розвитку соціально-економічних  і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і  Китаю, не було дійсної безперервної цивілізації», — відзначав Джавахарлал  Неру. Ця безперервність, традиційність  характерна і для права, основних принципів по­літики. Вона відбилася  в багатющій ранньоіндійській літера­турі  — «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (II тис. до н. е.), в релігійно-філософському  трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (IX—VI ст. до н. е.). Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відображають релігійні погляди  і міфологічні уявлення давніх індійців, їх політичний устрій, по­всякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманізму — стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов´я. Серед цих збірників най­більшу популярність набули «Артхашастра» (IV—III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахмана­ми) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права. Які най­більш важливі політико-правові елементи вчення брахманізму?

По-перше, Світ, природа і  суспільство згідно з брахманіст-ською  концепцією підлягають світовому закону (рта), установле­ному вищим божеством  Брахмою. Цей закон визначає місце  і правове становище кожного  стану (варни) у суспільстві, кож­ної  людини в них^Вже в «Рігведі»  дається релігійне освячення  поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюди-ни Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатрієв — з рук, вайшь-їв — зі стегон і шудр — з ступенів. Хоча члени  усіх варн вважа­лися вільними (раби —  поза варн), дві перші варни (жерці  — брахмани і кшатрії — царі, воєнноначальники, воїни) були па­нуючими, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважа­ються одушевлені, ...між людьми — брахмани».

По-друге, за «Законами Ману»  усі варни і їх члени повинні  слідувати дхармі — вічному моральному закону, долгу, тлумачен­ня змісту яких належить виключно брахманам. «Саме  народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для  охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не нанесення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не означало рівноправність варн — у них різні права і обов´язки. У «Ма-хабхараті» відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу касту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і кротість.

По-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і «Законах Ману» відведено покаранню. Бу­дучи сином божественного владики, покарання (данда) у своє­му земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання — цар... Якби цар не накладав безустанно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слабких, як рибу на вертелі,, ніхто не мав би власності і відбулося б перемішання вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». У «Махабхараті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов´язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари. По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допо­могою таких ідей брахмани боролись за свою політичну гегемонію в суспільстві. По-п´яте, давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Така «Артхаша­стра» (Наука політики, Наука про державний устрій), припису­вана мудрому брахману Каутиль´ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими пока­раннями. Однак принципом державного управління називається «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шля­ху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов´язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» названі і розкриті основні елементи держави: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя — підлеглий жерцям, має високе похо­дження, щасливу долю (справи вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), визначений розумом, справедливістю, прав­дивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму оточенні осіб негідних. Цими й іншими чудовими якостями (допитливість, здатність учитися, хоробрість, красномовність, веселість і т.п.) він навертає до себе людей. Це був помітний крок у формуванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі.

Доля людини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті. Таким чином, у буддійському вченні зроблено поворот від Бога до людини. Вона може вибирати: бути вільною «через усвідомлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усьо­го злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет  брахманів, їх притязания на ідейне і  політичне керівництво суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об´єднанням Індії в III ст. до н. є. буддизм був визнаний державною релігією. Буддійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бір­му, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.

 

3. Основні напрямки становлення політичної думки Стародавнього Китаю.

Перші політичні погляди  Стародавнього Сходу мали релігійно-міфічний характер. Тільки починаючи з XI-VIII ст. до н.е. відбувся перехід до відносно раціонального погляду на світ у  цілому та державу зокрема. Ці погляди  виявляються у вченнях Конфуція, Мо-Цзи, Лао-Цзи, Будди, Зарататустри та інших.

Визначну роль в історії  політичної думки Китаю відіграло  вчення Конфуція, яке було викладене  в укладені й його учнями книзі "Бесіди про висловлювання". Згідно з вченням  Конфуція держава - це велика сім'я, а  влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини між правителем і підданими схожі на відносини  у сім'ї, де молодші залежать від  старших. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували  знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником абсолютного послуху "старшим", відданості правителю та ненасильницьких  методів правління.

У VI ст. до н.е. китайським мислителем Лао-цзи була заснована школа  даосизму. Даосисти розробили першу  анархічну теорію, засудивши доцільність  існування держави, закликаючи до життя  у гармонії з природою. Держави  повинні бути маленькі, з не численним  населенням.

Однією з провідних  течій давньокитайської політичної думки є легізм. Китайці називали легістську доктрину "фацзя". Одним  з основоположників легізму був  чиновник-реформатор Шан Ян. Легістська модель держави була антиподом конфуці-анської. Конфуціанська формула "держава  для народу" здавалась легістам вершиною безглуздя. Держава, на їхню думку, призначена не "служити" народу, а  бути для нього вуздечкою. Легістам здавалося, що чим менше розвиватиметься  культура, чим недолугішим буде народ, тим упорядкованішою, сильнішою  стане держава.

Таким чином, легісти вперше сконструювали завершену модель військово-деспотичної держави.

Ворожими конфуціанству  були, зокрема, моїстські погляди  на суспільство, якими певний час  захоплювалась китайська інтелігенція. Моїстська доктрина з'явилася у  Китаї в IV ст. до н. е., але вже наприкінці III ст. до н.е. там забули про її існування. Засновник моїзму Мо-Цзи виступав з ідеями виборності правителя та соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Змістивши  акцент у справі реформування суспільства  у патріархально-сімейних традиціях  на державне втручання, моїзм послужив перехідним містком від "інтелігентного" конфуціанства до легізму.

 

 

ІІ  Політична думка античності

1. Політична думка античності.

Приблизно так само, як і  в Стародавньому Сході, розвивалися  погляди на державу у Стародавній  Греції. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три  етапи:

I етап (ІХ-V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням давньогрецької  державності і представлений  Гомером, Гесіодом, Со-лоном, Гераклітом, Піфагором;

II етап (V-І ст. до н. е.) припадає на час розквіту давньогрецької  філософської та політичної думки.  Цей етап представлений вченнями  Демокріта, софістів, Сократа, Платона  та Аристотеля;

III етап (друга половина PV-ІІ  ст. до н. е.) характеризується  занепадом давньогрецької державності.  Погляди цього періоду в розвитку  політичної думки відображені  в ученнях Епіку-ра, стоїків, Полібія.

З правління Солона, знаменитого  афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав  Аристотель. Він був першим, хто  збагнув, що демократія - це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку. У результаті проведених ним реформ політичні  права громадян почали залежати не від походження, а від розміру  їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а  порядок і закон - найбільше добро  для держави.

Певний внесок у розвиток державно-правових учень зробили  Піфагор (580-500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали  аристократію, яка здійснює свою владу  на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у  рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію.