Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, ' на його думку, не були народом і державою у справжньому  розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного  Бога, не знали істинної справедливості.

Форми державного правління  Августин розрізняє залежно від  обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій лержави, політики і права.

Видатний філософ епохи  середньовіччя Фома Аквінський запозичив  у Аристотеля ідею про людину як істоту політичну, а також думку  про те, що держава, як ціле, логічно  випереджує індивідів, що її складають, а благо держави є важливіше  за благо її громадян. Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема, такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки.

 

2. Політичні вчення Марсилія Падуанського.

Розвиток торгівлі й ремесла  в країнахЗахідної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної  королівської влади, заперечували втручання  церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у  своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі  біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської  влади сіє розбрат і позбавляє  європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери  діяльності. Розмежовуючи закони людські  й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство  має право лише навчати, проповідувати  християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів  може лише Бог, який їх установив.

Марсилій Падуанський  вважав, що держава виникла в процесі  поступового ускладнення форм людського  співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються  в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста і  в кінцевому підсумку — держава, що грунтується на спільній згоді  всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади  в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом учений розумів  не всіх громадян держави, а лише представників  впливових і заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені  — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в  історії політичної думки висунув  та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний  політичний устрій суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

IV Становлення і розвиток політичної думки Нового Часу

 

1. Раціоналістичні концепції політики в епоху Просвітництва.

На відміну від Б. Спінози  видатний англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651).

Т. Гоббс вважав, що всі  люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою  егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував  принцип «людина людині — вовк»  і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує  над іншими пристрастями, а також  природний розум, тобто здатність  кожного тверезо міркувати про  позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій  людині чи зібранню) верховну владу  над собою. Цією особою є держава, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади  є сувереном, всі інші виступають його підданими.

Таким чином, за Т. Гоббсом, держава  створюється людьми для того, щоб  з її допомогою покінчити з  «війною всіх проти всіх», позбутися  страху незахищеності й постійної  загрози насильницької смерті. Уклавши  одного разу суспільний договір і  перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під  дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза  самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї  природи й не може порушуватися навіть державою.

Повноваження верховної  влади щодо підданих необмежені, причому  її носій — суверен — ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає  мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс  вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади  взаємно знищують одна одну. Він  розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої  необмеженої і безконтрольної влади  держави, але віддавав їй перевагу перед  зіткненням приватних інтересів  і суспільними конфліктами.

Обґрунтовуючи необмежену владу  держави, Т. Гоббс вважав можливими  лише три форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію. Відрізняються  вони не за сутністю верховної влади, а за ступенем придатності для  здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління  відображає і реалізує абсолютний характер влади держави.

Класовий компроміс буржуазії  з дворянством, який увійшов в  історію під назвою «славної революції» 1688 p., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632—1704), насамперед у його праці «Два трактати про правління» (1690).

Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного  договору, народного суверенітету, невід'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне вчення — класичний лібералізм.

За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти  всіх». Люди вільно розпоряджалися собою  і своєю власністю. Однак у  природному стані не було органів, які  б безпристрасно вирішували спори  між людьми, здійснювали належне  покарання винних у порушенні  природних законів. З метою належного  забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і  власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і  карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється  тим, що втілює політичну владу, тобто  право створювати закони з метою  регулювання відносин власності  й застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.

Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх  природних прав і свобод, залишаючи  за собою передусім право на життя  й володіння майном, свободу і  рівність. Це невід'ємні природні права  людини, які не можуть бути відчужені  ні на чию користь. Держава отримує  від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо  для досягнення головної мети політичного  співтовариства — створення умов для того, щоб усі і кожен  могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи  і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під  законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам  і слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і довготривалість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх.

Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави  і поділу їх між різними державними органами. У зв'язку з цим він  розрізняє законодавчу, виконавчу  і союзну владу. Законодавча влада  має належати лише загальнонаціональному  представницькому органові — парламенту, який періодично збирається для прийняття  законів, але не втручається у  їх виконання. Виконавча влада повинна  належати королю, котрий керує втіленням  законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади  та принципи їх взаємодії. Перше місце  він відводить законодавчій владі  як найвищій у країні. Інші види влади  підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

Дж. Локк приділяв певну увагу  також формам державного правління. Він негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає  на свободу і власність людей  і ніхто не гарантований від порушення  своїх прав. Симпатії мислителя схилялися  до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка  було важливо, щоб будь-яка форма  держави виростала з суспільного  договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і  свободи та дбала про спільне  благо.

Заслугою Дж. Локка є  також обгрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає  на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим  від суверенітету створеної ним  держави. Якщо більшість народу вирішує  покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то збройне народне повстання  з метою повернути державу  на шлях свободи й закону буде цілком правомірним.

Політичне вчення Дж. Локка  було найповнішим виявом ідеології  ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки.

На шлях революційних перетворень  Франція стала значно пізніше, ніж  Голландія та Англія, — наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні  революції, в умовах передреволюційної  Франції набули значного поширення  й розвитку, а принципи свободи  й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому грунті перетворилися  в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху  набуло Просвітництво — впливовий  європейський загальнокультурний рух  за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, шо базуються на повазі людської гідності. Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, III. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення  суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування  їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна  і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає  їх до об'єднання в суспільство, в  якому вони набувають сили, але  втрачають рівність і мир. Війни  спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами). Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.