Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Політико-правове вчення Еммануїла Канта про право  і державу було першою фундаментальною  доктриною кінця XVIII - початку XIX ст.

Правова теорія Іоганна Готліба Фіхте

Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814) - філософ, громадський діяч, займався проблемами правової теорії. Фіхте  доводив, що становлення права можливе  лише з "чистих форм розуму". Зовнішні фактори не мають будь-якого відношення до природи права. Необхідність у  праві диктує самосвідомість. Право  базується на індивідуальній свободі. Поняття права - є поняття відносин між розумними істотами.

Для гарантії свободи кожній окремій людині і зіставлення  з нею свободи усіх потрібна правова  спільність людей. Стрижнем такої правової спільності повинен стати юридичний  закон. Він випливає із взаємин розумно-вільних  істот, а не з морального закону. Право функціонує незалежно від  моралі, регулюючи виключно галузь дій і вчинків людини.

Правові відносини, свобода  індивідів не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові відносини, свободу треба  захищати примусом. Інших засобів  немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Тому люди укладають цивільно-державний  договір. Завдяки йому встановлюється державність. Загальна свобода народу складає стрижень законодавства, визначає межі впливу держави. Так демократ Фіхте, спираючись на природно-правову доктрину, намагався теоретично припинити  сваволю абсолютистсько-поліцейської влади над підданими, затвердити політичні права і свободи  особи.

Свобода промислу, вибір  професії заборонені. Жорстко регламентується  побут. В економічних відносинах ця держава "самодостатня" і "самозабезпечувана". За допомогою держави люди досягнуть  ідеального ладу. Використовуючи машинну  техніку суспільство вирішить усі  земні задачі без великої витрати  часу і сил. А у вільний час  будуть міркувати про свій дух  і про земні ідеали. Тоді наступить  такий період, коли в державі уряд буде зайвим. У ньому відпаде будь-яка  необхідність. Але це буде нешвидко, підкреслював Фіхте. Таке політико-правове  вчення про державу схоже на утопічне.

Іоганн Фіхте виступав за мир, вічний мир. Був проти шовінізму, поневолення одних країн іншими. Він, як і Кант, мріє створити міжнародну організацію, яка буде займатися  проблемами світу, розв'язувати всі  проблеми у відносинах між державами.

У політико-правових вченнях  Фіхте виступив за: 1. Національне  відродження Німеччини. 2. Соціальне  відновлення країни. 3. Створення  єдиної централізованої німецької  держави. 4. Перетворення на буржуазно-демократичній  основі.

На запитання як цього  можна досягти, Фіхте сам дає  відповідь: вихованням народу в дусі любові до вітчизни і свободи. А це може зробити своєю працею тільки інтелігенція. Іоганн Фіхте дуже цінував  інтелігенцію і називав її "істинними  наставниками нації".

 Георг  Гегель про державу і право

Георг Вільгельм Фрідріх  Гегель (1770-1831) народився в місті  Штутгарті, в сім'ї чиновника. Батько мріяв, що син стане пастором, тому відправив на навчання в Тюбінгенський  теологічний інститут. Гегель по закінченню навчання отримав ступінь магістра.

Сильне враження на Гегеля справила Французька революція, початок  якої він разом зі своїм однокурсником  Шеллінгом вітали тим, що посадили "дерево свободи". На хвилі юнацького максималізму Гегель очікував, що такі революції  відбудуться по всій Європі, вони знищать  всі держави як засіб придушення свободи, одночасно відбудуться  великі зміни в церковній діяльності. Держава, яка підкоряється церкві, це не держава, тому що панівне становище  займають попи і їхній режим.

У зрілому віці Гегель змінює свої погляди на державу. Тільки держава  може створити умови для становлення  юстиції, правопорядку, законів, об'єднання  народів, які проживають у ній.

Спадок батька і власні заощадження дали можливість Гегелю на початку 1801 р. переїжджати з міста  в місто. За цей час він захистив дві дисертації, присвячені природному праву і створенню своєї юстиції. В кожному місті, де він перебував, у місцевих університетах читав  лекції для студентів. Отримав офіційне запрошення в відомий Гейдельберзький  університет. Там Гегель завершує остаточну  розробку своєї юриспруденції, основна  цінність якої - метод діалектики. Його визнають як великого німецького теоретика, запрошують на кафедру філософії  університету в Берлін, де він досягнув піку розвитку своїх філософських, політичних та правових теорій. Планів у Георга Гегеля було багато, але  епідемія холери стає причиною його смерті.

Гегель написав багато праць. Однак головна його робота з питань держави і права - "Філософія  права" (1826), яку ще називають цілісним, систематичним вченням Гегеля про  державу і право, а також вченням  про політику й історію.

На філософії права  побудована вся гегелівська система  філософії. Він виділив три основні  ступені духу, що діалектично розвивається: 1. Суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія). 2. Об'єктивний дух (право, мораль, моральність). 3. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). При  такому розгляді треба мати на увазі, що політико-правове вчення Гегеля (право, держава, суспільство) належить до ступеня об'єктивного духу. Політико-правова  теорія Гегеля розроблена як філософія  права, філософське вчення про об'єктивний дух.

Основне завдання філософії  права - наукове пізнання держави  і права. Гегель утверджує ідею гармонії розуміння і реалізацій права (Що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне). Юриспруденція вивчає юридичні закони (позитивне право). Філософська наука  про державу і право осягає думки, що лежать в основі права. Ідея права є свобода і за Гегелем  вона формує ідеал правової держави. Сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.

Поняття "право" у гегелівському  вченні права вживається в таких  основних значеннях: 1. Право як свобода (ідея права). 2. Право як визначений ступінь і форма свободи (особливе право). 3. Право як закон (позитивне  право). Головними формоутвореннями вільної свободи і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору, неправди. Вчення про мораль - намір і провину, намір і благо, добро і совість. Вчення про моральність - родину, громадянське суспільство  і державу.

Право приватної власності  дає можливість реалізувати особистості  свою свободу. Гегель доводить, що формально  люди рівні як вільні особистості. Це формально правова рівність. Рівні люди в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.

Гегель у своїх політико-правових вченнях критикує проект ідеальної  держави, що розробив ще Платон. Він  також критикує ідею фактичної рівності. Свободу Гегель розуміє як ліквідацію рабства і кріпацтва. У людей  повинні бути особиста свобода, право, мораль і релігія.

Гегель не визнає договірну  теорію походження держави. Предметом  договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ. Договір виходить зі сваволі  окремих осіб. Договір - це коли в  ньому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності.

Злочин Гегель розглядав  як свідоме порушення права як такого. Покарання тому є не тільки засобом виховання і відновлення  порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Зняття злочину через покарання  приводить до конкретизації поняття  права і до моралі.

Гегель займався проблемою  громадянського суспільства і політичної держави, а також їх відмінностями. Громадянське суспільство - це сфера  реалізації особливих, приватних цілей  та інтересів окремої особистості. Це необхідний етап для розвитку і  поняття права. У громадянському суспільстві немає ще повної свободи. У ньому багато зіткнень приватних  інтересів і його роздирають суперечності. Основними елементами такого суспільства  є: 1. Система потреб. 2. Система правосуддя. 3. Поліція і корпорація. У структурі  цього суспільства Гегель виділив  три стани. 1. Субстанціональний (хлібороби - дворяни і селяни). 2. Промисловий (фабриканти, торговці, ремісники). 3. Загальний (чиновники).

У своєму політико-правовому  вченні, Гегель доводив, що зміст права  може бути перекручений у процесі  законотворчості. Не все, подане у формі  закону, є право. Оскільки лише закономірне  в позитивному праві законне  і правомірне. За природою ж позитивне  право як ступінь самого поняття  права - розумне. Закон - конкретна форма  вираження права. У законах відображається національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя. Гегель обґрунтовує  необхідність публічного оголошення законів, публічного судочинства, суду присяжних  у громадянському суспільстві.

Абстрактне право - перша  сходинка у русі поняття права  від абстрактного до конкретного. Це абстрактне право вільної особистості. Абстрактне право має той зміст, що в основі права лежить свобода  окремої людини (особи, особистості). Особистість, згідно з Гегелем, трактується  взагалі як правоздатність.

Гегель розробив політико-правове  вчення про поділ влади в державі: 1. Законодавча. 2. Урядова. 3. Влада государя. Поділ влади в державі - це гарантія публічної свободи. Демократичну ідею народного суверенітету він критикує. Обґрунтовує суверенітет спадкоємного конституційного монарха. Доводить, що упорядкована конституційна монархія - це об'єктивна сторона державної  справи, що визначається законами. Монарху  залишається лише приєднати до цього  своє суб'єктивне: "Я хочу".

Законодавча влада - це влада  визначати і встановлювати загальне, вказував Гегель. Законодавчі збори  повинні складатися з двох палат. Верхня палата формується за принципом  спадковості і складається із власників. Палата депутатів (нижня) утворюється  з частини громадянського суспільства. Депутати поділяються за корпораціями, товариствами, а не шляхом індивідуального  голосування. У Законодавчих зборах діє принцип публічності суперечок, свободи друку, публічності нарад.

Задача урядової влади, куди Гегель відносив і судову владу, - це виконання рішень монарха, підтримка  чинних законів і установ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

IV Зародження та розвиток української політичної думки

1. Політичні ідеї в Київській Русі: основні джерела та їх характеристика.

У ІХ—X ст. відбувся процес об'єднання  східнослов'янських племен навколо  Києва і формування Київської  Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі  було прийняття християнства, що сприяло  розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської  держави, разом із якими на Русь прийшли  здобутки європейської цивілізації  в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична  думка.

Основними суспільно-політичними  ідеями в Київській Русі були погляди  на походження держави, князівської  влади, правове регулю¬вання суспільних відносин, стосунки між церквою і  державою, пробле¬ми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених  удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності  й незалежності Русі тощо. Головними  проблемами політичної думки цього  періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з  Візантією, та необхідність об'єднання  руських земель для збереження держави  перед зовнішньою загрозою.

 «Слово про закон  і благодать»

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від  часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита  Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київ¬ським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у  Києві.

Вихідною проблемою «Слова»  Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях  релігійної літератури під законом  автор розумів Старий Заповіт, а  під істиною — Новий. Закон  Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими  мето¬дами діяльність людей на час  до осягнення ними істини. Істина, благодать  є певним внутрішнім контролером  людської поведінки згідно з волею  Божою. Для закону неприйнятним є  уявлення про вище благо, він дається  Богом людству на ранніх стадіях  його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство  зміню¬ється свободою. Водночас закон  не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності  народів. За Старим Заповітом, таким  народом є лише іудеї. Іларіон  зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі  за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських  народів незалежно від часу прийняття  ними істинної віри слугує Іларіону для  доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіцій¬ною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.