Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив  на закони, на його думку, справляють природа  і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою  він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління  однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи  поза всілякими законами і правилами.

Для характеристики кожної форми правління Ш. Монтеск'є вводить  поняття «принцип правління», під  яким розуміє те, що примушує державу  діяти, ті пристрасті, які рухають  нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх. Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане  правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є  приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб  робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено  законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива  лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична  свобода, є монархія. Політичним ідеалом  Ш. Монтеск'є була англійська конституційна  монархія.

Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління  політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання  владою; для цього в державі  необхідно здійснити поділ влади  на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає  в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання  нею. Треба, щоб різні влади могли  взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади Щ. Монтеск'є  вважав законодавчу. Ідея поділу державної  влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у  політичній науці в цілому.

Якщо Ш. Монтеск'є був  виразником інтересів буржуазії  у її боротьбі проти феодалізму й  політичного абсолютизму, то його співвітчизник  — видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712—1778) захищав у цій боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в якій викладені його політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

Поширені в той час  ідеї природного права і суспільного  договору Ж.-Ж. Руссо використав для  обгрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав  «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані  був лише один вид нерівності —  фізичний, зумовлений природними відмінностями  людей. Але з появою приватної  власності з'являються суспільна  нерівність, поділ на багатих і  бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело  не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади  доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в  суспільство, не втрачала своїх природних  прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає  в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної  волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто  народ. Суверенітет, отже, належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного  договору, обмежена загальною волею  суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється загальною  волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий  окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений  ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади  і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється  не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання  законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається  виконавча влада — всім, декільком  чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три  форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого  значення, оскільки в усіх формах правління  суверенітет і законодавча влада  належать народу. Наслідуючи 111. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління  залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих  держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

Народ, за Ж.-Ж. Руссо, не лише має право на опір тиранам, а й  може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір  і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно  велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції.

2. Німецька політична думка.

 Іммануїл Кант про право і державу

На розвиток політико-правових вчень Німеччини кінця XVIII - початку XIX ст. сильно вплинула Французька революція 1789-1794 рр. Після релігійних воєн і  рухів XVI-XVII ст. у Німеччині встановилися кріпосницькі порядки. Були створені умови  для зміцнення влади феодалів, це спричинило посилення політичної роздробленості країни.

Після Французької революції, коли Наполеон почав завойовницькі  війни і частину земель Німеччини  захопила Франція, виникла загроза  втрати незалежності Німеччини. Революційні  події Франції підштовхнули селян  Німеччини до заворушень у Бадені, Саксонії, Пфальці. У містах почалися повстання. Навесні 1793 р. повстали ткачі  в Сілезії. У Майнці була проголошена  республіка.

Перед Німеччиною гостро постали  три головні проблеми: 1. Досягнення національної єдності. 2. Здійснення демократизації державно-правового ладу. 3. Скасування кріпацтва.

Ці проблеми німецькі ідеологи прагнули вирішити з буржуазією, що на той час була лідером опозиції до старого феодального режиму. За створення політико-правової теорії для виходу Німеччини з кризового  стану взявся професор філософії  Кенігсберзького університету, основоположник одного з найпоширеніших напрямків  у сучасній теорії права Іммануїл Кант (1724-1804). Народився в протестантській  родині представників третього стану. Перші уроки юстиції отримав  від батьків. Проживав у Кенігсберзі, там закінчив гімназію, університет. З 1755 р. - викладач університету, де працює все життя. Робочий день розпочинався з 5-ї години ранку і закінчувався о 22-й вечора. За все життя не порушував цей порядок.

В юриспруденції Канта  виділяють два етапи.

I. Докритичний ( 1755-1781 рр.);

II. Критичний (1781-1804 рр.).

Поліцейська держава, де існує  цензура, заборона свободи слова  не влаштовують Канта, про що він  заявляє відкрито на університетських диспутах, на лекціях перед студентами. За це його часто порівнюють із Сократом, називають не тільки філософом, а  й великим Німецьким юристом, який об'єднав програму раннього лібералізму  з філософсько-правовими течіями  того часу і надав їм форму обдуманої  правової системи. Він перший спробував  і приступив до систематичного обгрунтування  лібералізму - ідейної платформи  класу буржуазії.

Учення Канта про державу  і право викладено в роботах "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "До вічного миру" (1795) і трактаті "Метафізика нравів" (1797 р.), в якому він узагальнив усі свої ідеї. Кант усвідомлював важливість проблеми праворозуміння. Він також  розумів, що цю проблему необхідно правильно  поставити і належним чином сформулювати. "Питання про те, - писав Кант, - що таке право становить для юриста такі самі труднощі, як і для логіки становить питання, що таке істина".

Правова теорія Канта тісно  пов'язана з етикою. Право і  мораль у нього мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину  мету (утвердження загальної свободи). Правові закони - це перший ступінь (чи мінімум) моральності. Право забезпечує зовні сприятливі, цивілізовані відносини  між людьми, цілком допускаючи, що люди залишаться в стані взаємної антипатії  і навіть презирства один до одного. У суспільстві, де панує тільки право (без моралі), між людьми зберігається "повний антагонізм".

Кант дав визначення, що таке право: це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи зіставлюване зі свавіллям іншої з погляду  загального закону свободи. До таких  умов належать: 1. Наявність примусово  здійснюваних законів. 2. Гарантований статус власності. 3. Гарантії особистих прав індивіда. 4. Рівність членів суспільства перед законом. 5. Вирішення спорів у судовому порядку.

Політико-правове вчення Канта про право - це вищий ступінь  у розвитку західноєвропейської  юридичної думки XVIII ст. У цьому  вченні були порушені питання, що є  фундаментальними. До них належать: 1. Методологічне обґрунтування наукової теорії права. 2. Пояснення інтелектуально-вольової природи нормативності. 3. Розмежування права і моралі. 4. Виділення філософії  права в самостійну дисципліну. 5. Надання характеристики правових відносин як взаємозалежних суб'єктивних прав і  обов'язків.

Утворення держави шляхом договору Кант зводить до ідеї розуму, що має безсумнівну практичну  реальність. Вона накладає на кожного  законодавця обов'язок видавати свої закони так, щоб вони могли виходити з об'єднаної волі цілого народу. Ідея договору служить "безпомилковим  мірилом" права і безправ'я. Кант розробив політико-правову теорію, у якій сформулював основні ідеї і принципи сучасних йому вчень про  правову державу. Така держава, що буде гарантувати стійкий порядок, повинна  будуватися на засадах суспільного  договору і народного суверенітету.

Здійснення законодавчої влади народом виключає можливість прийняття законів, що наділяють  громадян нерівними правами, підкреслював Кант. Він розрізняє в праві  чи поділяє право на три категорії: І. Природне право (яке має своїм  джерелом самоочевидні апріорні принципи). II. Позитивне право (джерелом якого  є свобода законодавця). III. Справедливість (зазіхання, не передбачене законом  і тому не забезпечене примусом).

Кант розвив вчення, що запозичив  у Монтеск'є. Це ідея поділу влади  в державі. Держава повинна мати три влади: а) законодавчу (належить тільки суверенній "колективній  свободі народу"); б) виконавчу (зосереджена  в законного правителя, підлегла законодавчій, верховній владі); в) судову (призначається владою виконавців). Даний принцип поділу влади створить основу розмежування форм держави на республіканську і деспотичну. Республіканізм є державний принцип відділення виконавчої влади (уряду) від законодавчої. Деспотизм - принцип самовладного виконання  державних законів, виданих ним  самим.

Класифікації державних  форм (форми правління, володарювання) Кант не надавав особливого значення. Однак він розрізняв три види, форми держави: 1. Автократія (абсолютизм). 2. Аристократія. 3. Демократія.

Кант розробив положення  про суверенітет народу. Але побоювався, як би з цього положення не були б зроблені вкрай радикальні практичні  висновки. Тому, вважав він, на право  народу обговорювати питання про  походження влади треба накладати "вето". Закон про верховну владу  виходить від вищого законодавця, він  священний. "Усяка влада походить від Бога" - така відповідь Канта  народу. Чинній законодавчій владі  варто коритися беззаперечно, яким би не було її походження.

Кант у своїх політико-правових вченнях виступив за проведення реформи  в галузі юриспруденції Німеччини. Але водночас попередив, що реформи  ці повинні бути плавними, зверху. Ні в якому разі реформи не слід доводити до збройної боротьби, відкритих виступів, революцій, оскільки, якщо це відбудеться, то призведе країну і народ до хаосу, анархії, злочинів. Згодом Канта за ці ідеї назвали найраннім ідеологом  соціального реформізму.