Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Суспільно-політичні погляди  С. Яворського відобража¬ють кризу  церковно-феодальної ідеології часів  петровських перетворень. Як охоронець  держави у своїх проповідях він  закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держа¬ви, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював  інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави  і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки  про те, що держава і церква є  рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання  держави у справи церкви. С. Яворський  бачив, що зміцнення держави ставить  церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив  на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу  в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів  держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування  церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують  над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами».

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я  до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під  впливом розширення її зв'язків з  європейськими державами. Він намагався  раціоналізувати православ'я, пристосовуючи  деякі його догмати до като-лицизму. В кінці життя відмовився від  світського життя й зосередився  на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти  підпорядкування в Росії церкви державі.

Феофан Прокопович. Одним  із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681 — 1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петер¬бурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним  із найосвіченіших політичних і церковних  діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором  ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави  освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правлін¬ня: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про  підданих. Спираючись на різновиди  теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані  були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним  для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони  цього та інших природних законів  потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає  в результаті передання народом  шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з  волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і  треба їй підкорятися, християнський  закон бунтувати забороняє. Таким  чином влада монарха у Ф. Прокоповича  набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй  діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій  верховної влади в державі  діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими зако¬нами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував  реформи Петра І, сприяв подоланню  опору боярських і церковних  кіл цим реформам. Щоправда, під  «загальнона¬родною користю» він розумів  інтереси дворянства, чинов¬ників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра  І, обґрунтування освіченого абсолю¬тизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської  і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він  обґрун¬товував ідею підпорядкування  духовної влади світській, церкви —  державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над  державою. Ідеалом Ф. Прокоповича  була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодер¬жець — освічений  монарх, «філософ на троні», що дбає про  інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного  прогресу, джерело сили держави й  добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціона¬лізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений  абсо¬лютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

5. Програмні документи  Кирило-Мефодіївського товариства  про державно-політичний устрій  країни.

Кирило-Мефодіївське товариство - таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 - на початку 1846 року в Києві. Засновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець Дерптського  університету Микола Гулак, студент  Василь Белозерський. Разом з організаторами до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, вчителі  Пантелеймон Куліш і Дмитро Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні  та програмні положення викладені  в "Книзі буття українського народу" та в "Статуті Слов' янського товариства святих Кирила і Мефодія". Товариство ставило за мету: національне і  соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу  Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України, треба добре  осмислити минуле і сучасне.

В "Книзі буття українського народу" викладена історія розвитку України, що за певних історичних обставин втратила державність і попала у  неволю до інших "державних" народів. Царі, пани, кріпаки - все це неприродне для українця взагалі. Соціальна  нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшли в Україну  ззовні, нав' язані народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога - Ісуса Христа, Царя і Пана над  небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але  має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кирило-мефодіївців, Україна  відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов'янської  федерації. Кирило-мефодіївцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов' янофільство. В  основі світогляду два основних орієнтири - християнство і романтизм. Нація - це духовна єдність, в її основі - народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну  силу історії. Основа духу українців - серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал  свободи, рівності і братерства для  українського та інших народів, насамперед, слов' янських, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту, але, керуючись таким принципом, відкидало всі форми гноблення, виступало проти царизму і  всієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення  людини людиною.

6. Українська політична думка у другій половині XIX ст. Політичні ідеї у творчості М.Драгоманова та І.Франка

Ідеї Михайла Драгоманова.

Скасування кріпацтва  дещо пожвавило ліберальний та демократичний  рухи в Україні; одним з ідеологів  лібералізму в суспільно-політичному  житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Його суспільно-політична  концепція поєднувала соціалістичні  ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого  самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880), підписаної Сергієм Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. Всі твердо відстоювали автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов'янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію  соціокультурного розвитку української  нації, Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Та культура, що носить назву «Малоросія» є  прямою спадкоємницею Київської  Русі-колиски руського світу. Історики, соціологи, зауважує Михайло Драгоманов, часто-густо пояснюють рівень культури України тільки культурними запозиченнями, зробленими нею у Візантії та південно-західних слов'ян (ХІІ-ХІII ст.ст.) латино-польськими впливами (XVI-XVIII стст.). Але це поверховий, неісторичний погляд, підхід, що не враховує двох факторів. Перший - творцем високорозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи, співали Боян і автор  «Слово о полку Ігореве»). Друга  обставина, що обумовила високий  рівень цивілізації: безперервність освіти і взаємин з освіченим світом Південної Русі з давніх часів  і до XVIII ст. І справді, зауважує Михайло  Драгомаров, якщо культура України, як вважають деякі дослідники, мала тільки наслідування або церковний характер, то тоді чим пояснити той факт, що сформувалися такі величні постаті  слов'янського просвітництва ХVІ - ХVПІ стст.Ї князі Острозькі, Петро  Могила, Дмитро Ростовський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович та ін. Чим пояснити, що аж до кінця XVIII ст. культура України  випереджувала у розвитку культуру Московського царства і вносила  свіжий струмінь у його цивілізованість, а пояснити, на думку Михайла Драгоманова, можна тільки одним: високим вихідним рівнем народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатності до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних  соціокультурних традицій. Не можна  забувати і того, що здатність народу України протягом багатьох століть  зберігати високий потенціал  культури багато в чому зумовлена  намаганнями відстоювати свою державність, економічну і політичну незалежність. І тільки в XVIII ст. Україна, знесилена  в боротьбі з агресивними сусідами, почала поступово відставати у розвитку, особливо в сфері економіки, індустрії, урбанізації. Що ж до духовної культури, художньої творчості, побуту, то народ  України зберігав високий рівень розвитку. Відставання України в  соціокультурному розвитку у другій половині XIX ст. від Заходу і певній мірі від імперської Росії, дуже хвилювало  українську інтелігенцію. У зв'язку з цим Михайло Драгоманов, критично осмислюючи існуючу ситуацію, розробляє  програму соціокультурного відродження  української нації, прискореного руху культури по шляху прогресу.

Одним із гарантів національного  відродження українського народу є  завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована  в Російську імперію, Михайло  Драгоманов розробляє принцип федералізму  державних і недержавних слов'янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центриського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов'янських народів мала, на думку Михайла Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України - результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу, або прояву його націоналізму.

У національному питанні  Михайло Драгоманов виходив з  того, що вихідним принципом у вирішенні  національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування  до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути  рабом тих обставин, як якихось  святощів, а мусить навіть перероблювати  їх відповідно свого ідеалу, що вже  давно на світі став вироблятись  процесом інтернаціональним, космополітичним. Коли ж поставити справу національностей, тоді не буде спору про націоналізм  і космополітизм, спору тупого в  самій своїй суті». Все ж наука  вийшла за національні межі, стала  інтернаціональною. Тим-то не можна  виводити політичні чи соціальні  ідеї з національного почуття.

Виступаючи за пошук провідних  суспільно-політичних ідей, Михайло  Драгоманов вважав, що «головне діло - поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...». Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. «Поки в Росії не буде політичної волі, доти український рух не буде мати там серйозного ґрунту. Політична  ж воля в Росії не може бути осягнута інакше як спільною акцією всіх освічених  народів». Акцентуючи увагу на об'єктивних причинах загрози денаціоналізації українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недооцінював суб'єктивний фактор - намагання народу досягти  ідеалу національного державного суверенітету, незалежності України. Іван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, що ідеали соціальної рівності та ідеї космополітизму заслонили перед  його очима «ідеал національної самостійності». А без них «культуртрегерство»  дуже легко переміняється та легко  вироджується.