Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

 Іван Вишенський. Одним  із найвідоміших письменників-полемістів  був Іван Вишенський (між 1545/1550—1620). Він народився в селі Судова  Вишня в Галичині, з 70-х років  став монахом Афонського монастиря  в Греції. Іван Вишенський різко  виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори  керувалися лише власними інтересами  й бажанням рівності у визискуванні  православного селянства нарівні  з панами-католикам й.

Іван Вишенський є автором  багатьох трактатів, спрямо¬ваних проти  унії. Найвідомішим серед них є  «Писання до єпископів, які втекли від  православної віри», написане у відповідь  на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського  — ідея соціальної рівності. Він  доводив, що люди є рівними від  природи: їхні тіла скла¬даються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію  сродство людське превосходять, а  плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим  він різко осуджував різні  форми феодального гніту, винуватцями  соціального зла вважав світських  і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана.

Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти  світ зла, на його думку, можна каяттям  у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою для  нього є «царство Божеє», де всі  люди рівні і не мають власності, або мають «малу» власність і  живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував  давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності  та сім'ї, зреклися земних благ. Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя  в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишен¬ський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу  від Бога, правитель не може користуватися  нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих  настанов про рівність. Бог дав  владу для того, щоб утверд¬жувати  закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих  і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади  римського папи і захищав незалежність православної віри.

3. Політична думка  часів Визвольної війни українського  народу ХVП ст. Державницькі погляди  Б.Хмельницького, Ю.Немирича, І.Гізеля.

Протестуючи проти окатоличення, ополячен¬ня та феодального гноблення  українського народу, полемісти в  опосередкованій формі відстоювали  його незалежність і свободу.

Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосниць-кого гноблення  як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI— XVII ст. У цей період український  народ практично втратив стару  політичну еліту, нащадки давньокиївських  князівських родів ставали завзятішими  прихильниками єдиної Польщі, ніж  багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити  український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної  влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася  хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під  проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний  домігся визнан¬ня польським  урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій  раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму  щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення  України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він  очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення  козацько-гетьманської держави. Державотворчі  процеси в тогочасній Україні  визначали такі документи, як «Статті  про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмель¬ницького. Особливо важливе значення для становлення  незалежної української держави  мав Зборівський договір, укладений  Б. Хмельниць¬ким з польським  королем Яном Казимиром. Договір  утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення  договору інші європейські держави  визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмель¬ницького та частини  його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися  від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна  з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську  верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися  на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського  народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії.

4. Розвиток української політичної думки у XVIII ст.:

- основні політичні  ідеї у Конституції Пилипа  Орлика та "Виводі прав України";

- розвиток політичної  думки у Києво-Могилянській академії. Політичні концепції С.Яворського  і Ф.Прокоповича.

 Тогочасна українська  політична думка відображала  особливості цих відносин та  політичний устрій козацько-гетьманської  держави, особливо виразно це  вдалося зробити П. Орлику.

 Пилип Орлик (1672—1742) був генераль¬ним писарем гетьмана  України Івана Мазепи — другою  за посадою особою в державі,  поразка Карла XII та І. Мазепи  під Полтавою, переслідування соратників  останнього змусили П. Орлика  емігрувати, він жив у різних  європейських країнах. По смерті  І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний  козацькою радою гетьманом України.  Він неодноразово робив спроби  за допомогою союзників домогтися  незалеж-ності України. Фактичним  гетьманом України тоді був  ставленик Петра І Іван Скоропадський,  який своєю діяль¬ністю сприяв  знищенню гетьманату як політичного  інституту. Найвідомішим політико-правовим  документом часів гетьманування  П. Орлика є договір між ним  та старшиною й запорозькими  козаками «Пакти й Конституції  законів та вольностей Війська  Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в  Бендерах. Розроблений групою козацьких  старшин на чолі з П. Орликом,  цей договір відомий як «Конституція  Пилипа Орлика», або «Бендерська  Конституція».

Конституція складається  з двох частин. У вступній частині  стисло подана історія козацтва від  попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмель¬ницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується  необхідність прийняття конституції  для запобігання деспотизму пра-вителів.

Основна частина конституції  містить статті, в яких ідеться  про державний устрій України  як козацької держави. Зміст цих  статей полягає ось у чому: в  Україні відновлюються права  православної церкви, яка повертається під юрисдик¬цію константинопольського  патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької  держави; відновлюються давні права  Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими  указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з  радою генеральної старшини; основоположні  питання державного життя вирішує  генеральна рада, яка складається  з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і  збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині  та гетьману; старшина й рада мають  право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної  старшини роз¬глядаються генеральним  судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від геть¬манського й передається в управління генерального підскар¬бія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспіль¬ним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона зали¬шилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно «її вважати першою українською  конституцією», «першою у світі  демократичною конституцією», подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США — першого  в історії чинного основного  закону держави. Кон-ституція П. Орлика має велике значення як свідчення  того, що українська політико-правова  думка розвивалася в руслі  передових західноєвропейських  політичних традицій. Конституція містить  низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управлін¬ня, поділ  державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у  розподілі суспільних благ, підтримка  соціальне незахищених верств населення  тощо. Та найбіль¬ше значення конституції  полягає в тому, що в ній здійснено  всебічне (історичне, політичне і  правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається  конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною  від чужого панування».

Ще одним документом, в  якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення  П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення  полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали  гетьманів за власною волею. Для  обґрунтування цієї тези автор наводить низку історич¬них аргументів. Найпереконливішим  із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення  Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали  суспільні стани. Б. Хмельницький уклав  з царем Олексієм Михайловичем союзний  договір, однак він був порушений  російською стороною. За часів гетьманства  Івана Брюховецького Україну  було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення  України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір  з Росією втратив силу, і «козаки  мають за собою право людське  і природне, один з головних принципів  якого є: народ завжди має право  протестувати проти гніту і привертати уживання своїх старо¬давніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємо¬відносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального  закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так  і на царській службі, де вони нерідко  ставали запеклими прихильниками самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658—1722) був українським і російським церковним діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце-блюстителем  патріаршого престолу, очолював Священний  Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор  праці «Камінь віри» (1715) та численних  проповідей.

Владні відносини в  тогочасному російському суспільстві  С. Яворський уявляв у вигляді  своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися  князі та бояри, що перебували на державній  службі, за ними розта¬шовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче  — купецтво, духовні чини і в  самому низу — простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну  структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин  — аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє «колесо» —  духовенство, а четверте — це «люди  просто¬народні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і  з «коліс¬ницею» — йдеться  про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет  та офіцерство. Духовна знать, що освячує  таку структуру, знаходиться на третьому місці.