Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Значну увагу в з'ясуванні проблем сутності держави приділив Геракліт (544-483 до н.е.). Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному  русі, боротьбі за оновлення. "Не можна  двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". Ге-ракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою. Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав  як правління "нерозумних", а ідеальною  формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу.

З іменем Сократа пов'язане  виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави  і без них неможлива моральна організація державного життя. Принцип  законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, засновану  на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу  проти волі народу і таку, що базується  не на законах, а на свавіллі правителя, - тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства, - плутократією, якщо від волі всіх, - демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в  історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію  договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Політична  свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.

Найвидатнішими  представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій  Стародавньої Греції, були Платон і  Аристотель.

Платон (428 або 427-347 до н.е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу - це діалоги "Держава", "Політика", "Закон".

У творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої  ідеальної держави, в якій кожен  член суспільства мав робити "своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між  моральними якостями громадян. Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію і тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

У діалозі "Закон" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі  зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні  ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує  для окремої особи, а особа  для нього. Але людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть  зло і сама ж потерпає від нього. У кожному конкретному випадку  збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над  проектом ідеальної держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку - це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому - управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

Держава і право, свобода  і справедливість були об'єктами дослідження  ще одного видатного філософа античності - Аристотеля (384-322 до н.е.).

Думки з цього приводу  він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх  попередників Аристотель вважав, що держава  є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у  спілкуванні з іншими людьми. Держава  є вищою формою спілкування. В  ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував  визначити категорію "держава". Він вважав, що за формою це є організація  певної сукупності громадян. Первинний  елемент держави - це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати  участь у законотворчому, дорадчому  процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав  як політичну систему, уособлену  верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу  та судову. Він розрізняв правильні  та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.

Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володіє  сукупністю громадянських прав, захищав  поліс, брав участь в управлінні, суді". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю та етикою, що є  вступом до політики.

Внаслідок війн македонського  царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н.е.) грецькі поліси втратили незалежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушився  зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми  вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Під впливом означених  обставин зазнали змін уявлення людей  про буття, державний порядок  і устрій, а також соціальні  норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.

Одним з прихильників цих  поглядів був Епікур (341270 до н.е.) - автор численних праць, головна з яких "Про природу". Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади - це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленням про справедливість.

Ще більше відрізнялись від  політичних ідеалів Платона і  Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода  особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала тривалий час - від ІУ-Ш ст. до н. е. до І-ІІ ст. н. е. - та була досить впливовою  у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт  керується долею, яка є загальним  природнім законом, що одночасно  має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг  людей один до одного. Держава є  не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабству, на думку  стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві  не повинно бути станових різниць, усюди  повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є "поєднання  демократії, царської влади і аристократії".

2. Політична думка Стародавнього Риму.

Особливе місце в історії  політичної думки займають ідеї, які  були висунуті стародавніми римлянами  в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології  вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов'язаних згодою в питаннях права  та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права[3, c. 45-47].

Тогочасні політичні погляди  містили Закони XII таблиць (451—450 до н. е.) з акцентом не на державних  інституціях, а на особистих і  майнових правах людини: законах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія  Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гра-кхів (133—123 до н. е.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували  боргове рабство, регулювали питання  громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочинства, визначали  повноваження «трьох влад» — монархічної (влада консулів), аристократичної (влада  сенату) і демократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полівій вважав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. її засновником  вважають Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку —  справу народу, згуртованого спільними  інтересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про  рівність містить суперечливі гасла: а) «за природою всі ми подібні  і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших  людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправедлива, коли при цьому не відрізняються  ступені в соціальному становищі  та гідності».

Справжній правитель має  бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним  з ученнями про державу, тямущим  в основах права, готовим на все  заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце  на небі.

Цицерон, виходячи з постулату  «під дію законів підпадають всі», розробив проекти законів про  релігію і про магістрати, які  збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної буржуазії, міру її влади  і міру покірності громадян. Він  заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного  поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов'язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними  стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епік-тета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та інших римських стоїків, які в  умовах посилення авторитаризму, правового  свавілля проповідували політичну  пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку Сенеки, природна держава з природним правом —  це всесвіт, що базується на божественному  началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються  світовим небесним законам.

Епіктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собі, не бажай  іншим», засуджував рабство і багатство.

Марк Аврелій розглядав  державу як конформістичне утворення  з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу  підданих.

ІІІ Західноєвропейська політична думка Середньовіччята  Відродження

1. Релігійна політична думка Середньовіччя.

Епоха Середньовіччя припала  на V-XVI ст. На протязі цього періоду  політичні погляди активно розвивалися  та змінювалися. Ця еволюція включає  три великі етапи:

I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період  характеризується тим, що держави  спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на  окремі політичні утворення.

II. Етап розвитку  середньої доби Середньовіччя  (середина XI - кінець XV ст.) Для цього  періоду характерні централізовані  станово - представницькі монархії;

III. Етап пізнього  Середньовіччя (кінець XV - початок  XVII ст.) Державність цього періоду  характеризується переважно абсолютними  монархіями.

Упродовж усієї епохи  Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка  влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування  духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської , А. Данте.

У період утвердження в  Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської  церкви Аврелія

Оптимати —  представники верхів суспільства.

Августина (354—430), за заслуги  перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію  людства, всі соціальні, державні і  правові установи й настанови  подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Свою. Людський рід у всі часи його існування  він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими  настановами, і тих, хто живе за духовними  Божими настановами. Перший тип спілкування  людей Августин називає «градом  земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового  життя виявляється, за Августином, у  пануванні людини над людиною, у  відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком»  людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій  божественного порядку та його земного  прообразу у вигляді християнської  церкви. Гріховний порядок світу  має тимчасовий характер і триватиме  до другого пришестя Христа й судного  дня, коли встановиться «царство небесне». В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні  порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії  і церкві.