Зародження політичних ідей та їх розвиток в державах Стародавнього Сходу

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко вислов¬лює свої симпатії до монархії як форми державного правлін¬ня. Вона імпонує йому, бо тут влада  зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою  тери¬торіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб  влада концентрувалась у руках  мудрого правителя, який задовольняв  би певні умови: пам'ятав, що несе відпо¬відальність  за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милос¬тивим  до підданих.

«Руська правда»

Значна увага у Київській  Русі приді¬лялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні  відносини. Першим писаним словянською  мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019—1054). Вона складалася з трьох  частин: «Правди Ярослава», «Правди  Ярославичів» (1073— 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались  особиста безпека і невід'ємність  власності. За насильницькі дії визначали  особливу плату до казни — штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались  за крадіжку коней і підпал.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між  людьми, стосунки між батьками й  дітьми. Введені нею зако¬ни тривалий час регулювали суспільні відносини  в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне  законодавство.

 «Слово о полку Ігоревім»

В обстановці загострення  міжусобної боротьби створювалась видатна  писем¬на пам'ятка Київської Русі —  поема «Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшла своє відобра¬ження  низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко  посилився процес феодальної роздрібненості. Князівські династії утверджуються  в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але  й цей авторитет поступово  занепадає. Удільні князі, що присвоювали  собі титули «великих», воюючи один з  одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів  — поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові  кочівники — половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування  держави.

Розповідаючи про локальне явище — похід новгород-сіверського  князя Ігоря 1185 р. в половецький  степ і його воєнну поразку, невідомий  автор «Слова...» у поетичній  формі робить спробу сформулювати ряд  узагальнюючих висновків. Головну  причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому  золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна  провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той  пішов на половців «собі слави  шукати», а не захищати інтереси всієї  держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор  «Слова...» наголошує, що для князя  недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний  інтерес і підпоряд¬кувати йому особистий.

Природний хід розвитку Київської  феодальної держави був порушений  татаро-монгольським нашестям, яке  призве¬ло до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою  зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи  вводили жорстку систему адміні¬стрування, базовану на принципах колективної  відповідаль¬ності та безумовного  підкорення. Місцева адміністрація  почала виступати як представник  влади окупантів. Залишки державності  Київської Русі продовжували зберігатися  у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях — у Галицько-Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї  влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з татаро-монгольським впливом.

2. Політичні погляди  українських мислителів у литовсько-польську  добу (поч..ХІУ - сер.ХУІІ ст.):

- політичні ідеї у працях Ю.Дрогобича і С.Оріховського;

- політичні ідеї у полемічній і братській літературі (І.Вишенський, Х.Філалет, М.Смотрицький).

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії  України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених  білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави  був подібним до Київської. Великі князі  Литви на українських землях діяли  за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим  реставрації деяких форм державно-політичного  устрою Київської Русі та певній автономії  земель. Правові відносини тут  регулював Литовський статут, складений  на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася  до правлячої верхівки, брала активну  участь у діяльності великокнязівської  влади на рівних правах з етнічними  литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після  падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права  української шляхти, керуючись релігійними  відмінностями і всіляко сприяючи окатоличен¬ню нащадків давніх князівських  родів. Замість удільних князівств  вводились воєводства як територіально-адміністративні  одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія(1569) політично  об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ  Посполиту. З укладенням унії основна  частина українських земель опинилася  під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський  період в історії України, який є  перехідним між княжою і польсько-козацькою  добою.

Приєднання частини українських  земель до Польського королів¬ства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для  проникнення на українські землі  культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів  почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

 Станіслав Оріховський.  Одним із найвизначніших українських  мислителів цього періоду був  Станіслав Оріховський (1513—1566). Народився  він у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував її в кращих університетах Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському. 1543 р. повернувся на батьківщину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напу¬чення польському королю Сигизмунду Августу».

Найвідомішими творами С. Оріховського є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово пере¬видавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне  для того часу питання створення  коаліції європей¬ських держав для  стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення  держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпе¬чують могутність держави і її правителів. Одним  з таких благ є щастя, яке дається  деякою божественною долею, іншим —  розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з  усіх благ, які даються людині. Розсудливість  вимагає відповідної організації  суспільства, за якої завдяки чіткому  розподілу обов'язків між різними  станами забезпечується гармонія в  суспільстві.

Докладніше проблеми організації  державної влади С. Оріховський  розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення  підданого до свого правителя, складається  з двох книг. У першій з них  ідеться про ті вимоги, яким має  відповідати особа короля. Це —  прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість  часу він має проводити не в  столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому  ставленню до них та піклуванню про  державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський  приділяє про¬блемі формування королівського  оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу  у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів  знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній  авторитет є нагородою не за знатність  роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і  особисті якості.

У другій книзі «Навучення...»  автор дає Сигизмунду-Августу  низку конкретних порад щодо тих  його дій, які забезпечуватимуть  міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про  власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він  обирає собі в порадники. Найкращих  порад-ників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні держа¬вою. Щоб мудреців у державі  було більше, серед основних завдань  короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського свідчать про його зна¬йомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспіль¬но-політичної думки епохи  Відродження. Стосовно актуаль¬ної  для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом  влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською — королівською.

Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви  в єдину державу більшість  українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація  поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним заборонялося обіймати відповідальні  посади на державній службі, їх примушували  приймати католицизм. Ряд представників  аристократії та православного духовенства  пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали  його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної  автономії. Однак більшість населення  України сприйняла Брестську  унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла  своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

 Христофор Філалет.  Однією з перших у полемічній  літе¬ратурі була книга «Апокрисис»  (бл. 1598), автор якої відомий під  псевдонімом Христофор Філалет.  Це дрібний шляхтич, який проживав  на Волині. Його праця «Апокрисис»  була відповіддю на твір білоруського  єзуїта Петра Скарги «Синод  брестський» (1597), спрямований проти  православних на захист Брестської  унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від ста¬новища у суспільстві  та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти  того¬часних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите  безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей сус-пільного договору і природного права, обмеження  влади монарха законом. Він обстоював  вимогу створення справед¬ливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

За Філалетом, монарх не є  абсолютно повновладним володарем  над своїми підданими. Людина — це єдність душі і тіла. Влада монарха  не поширюється на душу людини і  не є абсолютною щодо її «тіла», тобто  в земних справах. Монарх не має права  чинити свавілля над підданими і  здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими  мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимо¬гах «права и Божого и прирожонного».

Основою справедливих відносин між монархом і підда¬ними має  бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а  король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи  підданих. Дотри¬мання королем закону, поважання ним прав і свобод підда¬них  є джерелом могутності держави. І  навпаки, порушення королем і  сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спри¬чинюють її занепад.

Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захи¬щати  свої права від зазіхань влади. Ігнорування  інтересів підданих, потурання несправедливості та утискам, беззакон¬ня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «вну¬трішню війну», вся провина за яку ляже на них.

Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет  значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави  і церкви. Грунтуючись на ідеях  суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й  римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання  папи у світські справи, його намагання  підпорядкувати собі світську владу  й водночас обґрунтовував право  простих віруючих брати участь у  вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти  релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження її ліберального напряму.