Сучасний менеджмент

     Рис. 1.1. Цикл менеджменту

менеджмент управління система

     Слід  зауважити, що такий підхід до розуміння  циклу менеджменту зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок – планування, у вівторок – організація і  т.д.). Реально у роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту.

     Задачами  менеджменту як науки є розробка, експериментальна перевірка і застосування на практиці наукових підходів, принципів  і методів, що забезпечують стійку, надійну, перспективну і ефективну роботу колективу (індивідуума) шляхом випуску конкурентоздатного товару. Тим часом кінцевою метою менеджменту як практики ефективного управління є забезпечення прибутковості підприємства шляхом раціональної організації виробничого (торгового) процесу, включаючи управління виробництвом (комерцією) і розвиток техніко-технологічної бази [36, с. 3].

     Виходячи  з цього найважливішою задачею  менеджменту є організація виробництва  товарів і послуг з урахуванням  попиту споживачів на основі ресурсів, що є.

     Принципи  управління відображають теоретичний  ідеал управління, до досягнення якого  необхідно прагнути. Реалізація цих  принципів є критерієм ефективності і науковості управління на всіх його рівнях.

     Для формування, функціонування і розвитку системи менеджменту потрібно дотримуватися принципів, які є загальними для всіх підсистем системи управління:

     – поєднання спеціалізації і універсалізація в управлінні (при виконанні управлінських робіт повинно забезпечуватися оптимальне співвідношення між спеціалізацією і універсалізація);

     – стійкість до зовнішнього середовища (при зміні окремих елементів мікро – і макросередовища підприємства система управління повинна продовжувати функціонувати і виконувати поставлені цілі);

     – економічність управління (при виборі способів і функцій для здійснення управління і досягнення мети необхідно обмежувати витрати: трудові, матеріальні, тимчасові, фінансові, моральні.

     – ефективність управління;

     – поєднання централізації і децентралізації в управлінні (в кожній конкретній системі управління повинен бути оптимальний рівень централізації (децентралізація) виконання відповідних функцій).

     Приведені принципи управління характерні для  будь-якої підсистеми. Разом з тим  кожна підсистема системи повинна  формуватися і функціонувати  на основі ще і специфічних принципів. Специфічними принципами управління персоналом є: розподіл праці; єдиноначальність; підлеглість особистих інтересів загальним і т.д.

     «Структура  управління організацією», або «організаційна структура управління» (ОСУ) – одне з ключових понять менеджменту, тісно зв'язане з метою, функціями, процесом управління, роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень . В рамках цієї структури протікає весь управлінський процес (рух потоків інформації і прийняття управлінських рішень), в якому беруть участь менеджери всіх рівнів, категорій і професійної спеціалізації. Структуру можна порівняти з каркасом будинку управлінської системи, побудованим для того, щоб всі що протікають в ній процеси здійснювались вчасно і якісно. Звідси та увага, що керівники організацій приділяють принципам і засобам побудови структур управління, вибору їхніх типів і виглядів, вивченню тенденцій зміни і оцінкам відповідності завдань організацій [20, с. 311].

     Організаційну структуру управління визначають також як категорію менеджменту, яка відображає організаційний бік відносин управління і становить єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв’язку.

     Ланка управління – відокремлений орган (працівник), наділений функціями  управління, правами для їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій та використання прав.

     Рівень  управління – сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії управління. Рівні управління, поєднуючи різні  ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу [6, с. 605].

     Організаційна структура управління визначається також як склад, взаємозв’язки та супідрядність організаційних одиниць (підрозділів) апарату управління, які виконують різні функції управління організацією (підприємством).

     Згідно  з цим визначенням основними  елементами організаційної структури  управління є:

     1) склад та структура функцій  управління;

     2) кількість працівників для реалізації  кожної управлінської функції;

     3) професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління;

     4) склад самостійних структурних  підрозділів;

     5) кількість рівнів управління  та розподіл працівників між  ними;

     6) інформаційні зв’язки.

     Отже, кожне з визначень вносить  свій вагомий внесок у розуміння  суті організаційних структур управління підприємством (організацією). Зрозуміло, що чим досконаліша організаційна структура управління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва (надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відповідати певним вимогам:

1. адаптивність (здатність організаційної структури пристосовува­тися до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі);
2. гнучкість, динамізм (здатність чітко реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);
3. адекватність (постійна відповідність організаційної структури параметрам керованої системи);
4. спеціалізація (функціональна замкнутість структурних підрозділів, обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної керуючої ланки);
5. оптимальність (налагодження раціональних зв’язків між рівнями та ланками управління);
6. оперативність (недопущення безповоротних змін у керованій системі за час прийняття рішення);
7. надійність (гарантованість достовірності передачі інформації;
8. економічність (відповідність витрат на утримання органів управління можливостям організації;
9. простота (легкість для персоналу розуміння та пристосування до даної форми управління та участі у реалізації мети організації) [16, с. 464].

     На  побудову організаційних структур управління впливає система факторів, яка стосується і об’єкта, і суб’єкта управління. Серед факторів є група регульованих і нерегульованих, а також таких, що виявляють безпосередній або опосередкований вплив. До найбільш вагомих факторів належать: розміри виробничої діяльності фірми (середня, мала, крупна); виробничий профіль фірми (спеціалізація на виробництві одного виду продукції або широкої номенклатури виробів різних галузей); характер продукції, що виробляється, та технологія її вироб­ництва (продукція видобувних чи обробних галузей, масове чи серійне виробництво); сфера інтересів фірми (орієнтація на місцевий, національний чи зовнішній ринок); масштаби зарубіжної діяльності і форми її здійснення (наявність дочірніх підприємств за кордоном, в т. ч. виробничих, збутових тощо); характер об’єднання (концерн, фінансова група тощо).

     Теорія  менеджменту виділяє два класи  організаційних структур управління виробництвом: бюрократичні структури та адаптивні  структури.

     Бюрократичні (механістичні) організаційні структури характеризуються високим рівнем розподілу праці, розвинутою ієрархією управління ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм поведінки персоналу, підбором кадрів за діловими та професійними якостями. Адаптивні (органічні) організаційні структури розробляються та впроваджуються з метою забезпечення можливостей реагувати на зміни зовнішнього середовища та впроваджувати нову наукомістку технологію. Бюрократичні та адаптивні структури є крайнощами, а реальні структури реальних організацій знаходяться між ними і мають ознаки бюрократичних та адаптивних структур у різних співвідношеннях. Крім того, часто маємо так, що різним підрозділам в одній організації властиві різні структури. Так, наприклад, керівництво крупної організації використовує у виробничих підрозділах бюрократичні структури, а в науково-дослідних – адаптивні. Теорія та практика менеджменту виробила велику кількість варіантів побудови бюрократичних організаційних структур управління: лінійний тип, функціональний, продуктовий тип, регіональний, матричний тощо [21, с. 688].

     Таким чином, на підставі усього вище сказаного, можна дати загальну характеристику менеджменту, як науки. Менеджмент (англ. management – управління, завідування, організація) це управління виробництвом або комерцією; сукупність принципів, методів, коштів і форм управління, що розробляються і що застосовуються з метою підвищення ефективності виробництва і збільшення прибутку. Організаційна структура управління підприємства забезпечує виконання усіх функцій менеджменту; структура організації визначає права й обов’язки на управлінських рівнях; від організаційної структури залежить ефективна діяльність підприємства, його виживання і процвітання; структура, прийнята в конкретній формі, визначає організаційну поведінку її працівників, тобто стиль менеджменту і якість роботи колективу.

     1.2 Стратегії ефективного  менеджменту

     Одна  з найважливіших функцій менеджменту  – зробити продуктивними ввірені  йому людські ресурси. У сучасному  менеджменті дуже поширений погляд на людину з точки зору її здібностей до організованої діяльності. Стратегії ефективного менеджменту в числі іншого допомагають визначити, що необхідно винагороджувати, щоб використовувати людські ресурси найкращим чином.

     1. Стратегія обґрунтованих рішень.

     По-перше, визначимося, які характеристики мають обґрунтовані рішення на відміну від миттєвих (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

       Характеристики обґрунтованих та миттєвих рішень

      * Джерело : [42, с. 108]

     Стратегія обґрунтованих рішень визначає глобальну мету та напрямки розвитку організацій на 10–15 років. Топ-менеджери, які мислять стратегічно, здатні передбачати зміни зовнішніх умов і своєчасно переорієнтувати використанням своїх ресурсів. Один з провідних експертів із стратегічного планування Джон Зіммерман стверджує: «При зменшенні ресурсів, в умовах світової конкуренції і зростання витрат навіть найбільш ефективна організація в бізнесі не може довго витримати без якісного стратегічного планування. Сучасна компанія повинна сформулювати чітку стратегію, за якою піде ефективна діяльність» [31, с. 408].