Управління системами оплати праці на підприємстві

Теорія “фонду заробітної плати” знаходить своє місце в  працях А. Сміта, але найбільш повну її розробку дав Джон-Стюарт Мілль. Його теорія являє собою застосування закону попиту та пропозицій до ринку праці. Дж.С. Міль в “Основах політичної економії” запропонував розглядати економічні проблеми відповідно з такими фазами відтворення як: виробництво – розподіл – обмін – споживання [114, с. 81]. Згідно такого підходу між відповідними засобами виробництва і найманими працівниками не існує невирішених протиріч. Зокрема, він стверджував, що найманого працівника можна деякою мірою представляти як капіталіста, котрий авансує своєю працею капіталіста до отримання зарплати. Такі підходи деякою мірою “нівелюють” недоліки і протиріччя капіталістичної системи. На основі аналізу Мілль зробив висновок, що існує мало шансів на те, щоб середня заробітна плата зростала, бо технічний прогрес обумовлює зростання постійного капіталу (як слід, зменшення фонду заробітної плати), а чисельність робітного населення зростає. Наслідками втручання держави щодо зростання заробітної плати буде посилення безробіття та збільшення народжуваності у сім’ях працівників. Інтуїтивно автор теорії прийшов до вірного висновку, який розвили сучасні дослідники. В країні, що не володіє виробничими резервами та великими запасами предметів споживання, недоцільно за короткочасний термін збільшити сукупну масу заробітної плати. Необхідно першочергово забезпечити розвиток виробничого капіталу, також потрібен деякий час для того, щоб розширити виробництво предметів споживання.

Класична політична  економія стала одним з джерел марксизму, який опирався на вироблений нею фундамент – трудову теорію вартості. К. Марксом було обґрунтовано, що праця не може бути продана. Товаром є не праця, а робоча сила – здатність до праці. Тому заробітна плата є не вартістю праці, а вартістю робочої сили [109, с. 548]. Марксисти відкинули теорію Мальтуса, не погоджуючись з положенням про те, що робоча сила виробляється у відповідності з обмеженим фондом життєвих благ. Відкинувши мальтузіанський механізм “заробітна плата – народонаселення”, Маркс вважав, що динаміка заробітної плати регулюється виключно розширенням або звуженням промислової резервної армії праці [109, с. 657]. Згідно з цим поглядом, безробіття присутнє навіть у розвинутій економіці для того, щоб заробітна плата не поглинала прибутку, підриваючи тим самим стимул для накопичення капіталу.

Маржиналістська та неокласична  теорії були направлені проти теорії прибуткової вартості та експлуатації К. Маркса. В працях англійського економіста У.С.Джевонса та американського дослідника Дж.Б.Кларка значна увага приділялась розподільним відносинам.

У. Джевонс обґрунтував теорію “права (праці) на залишкову продукцію” [195, c. 158-159], згідно з якою належна праці частка вартості виготовленої продукції залишається після вилучення з її загального розміру витрат на оплату усіх інших факторів виробництва (ренти, процентів на капітал, прибутку, страхових внесків, податків тощо).

Відповідно до теорії У.Джевонса, людські  зусилля мають позитивну цінність, а отже праця буде пропонуватися  доти, поки індивідуум відчуває перевищення  задоволеності над незадоволеністю. Джевонс припустив, що тяжкість праці зі збільшенням трудового напруження спочатку знижується, а потім зростає, у той час як гранична корисність продукту, виробленого працею, монотонно убуває. Це стало вихідним пунктом для більш пізніх висновків про те, що якщо важкість праці безпосередньо не впливає на обсяг її пропозиції, однак очевидним є вплив важкості праці на вибір роду діяльності і розмір заробітної плати [157, с. 24].

Теорія розподілу доходу, засновником якої був Дж. Б. Кларк, на мікроекономічному рівні мала велике прикладне значення. Згідно Кларку, при незмінному розмірі капіталу, кожен знову прийнятий працівник виробляє менше продукції, ніж прийнятий раніше. Продуктивність праці останнього прийнятого працівника є “граничною продуктивністю”. Гранична продуктивність стає нижчою, чим більше приймається працівників, а заробітна плата всіх працівників повинна визначаться по “граничній продуктивності” праці останньої “граничної робочої одиниці”. Таким чином, Кларк вважав, що низька заробітна плата є еквівалентом “граничної продуктивності праці” [104, с. 49]. Д. Кларк продуктивними вважав не тільки працю, але й капітал. В зв’язку з цим він стверджував, що “заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці, а процент – граничною продуктивністю капіталу” [104, с. 49]. В умовах ринкової економіки діє такий принцип розподілу суспільного продукту, при якому один і той же закон регулює заробітну плату і процент, останній безпосередньо визначається граничною продуктивністю. А отже, за Д. Кларком, в умовах ринкової економіки не може мати місця експлуатація, а існує справедливий розподіл суспільного продукту. Виходячи з принципів граничної продуктивності, Д. Кларк стверджував, що як наймані працівники, так і роботодавці одержують те, що їм належить, тобто перші – продукт своєї праці, другі – продукт свого капіталу.

Обмеженість теорії розподілу полягає  в тому, що вона виключає із об’єкта  дослідження соціально-економічні відносини між роботодавцем і  працівником. В реальній дійсності  розмір заробітної плати визначається не лише продуктивністю, але й інтересами та цілями роботодавця, згуртованістю робітничого класу.

Теорія граничної продуктивності або граничної цінності Д. Кларка знайшла багато послідовників в країнах Заходу. Її широке розповсюдження серед економістів обґрунтував Д. Кларк так: “Вона підриває основи марксистського вчення про додаткову вартість тим, що встановлює вартість на цінності, а не на витрати праці і замінює всі марксистські й інші форми вчення про експлуатацію теорією, згідно з якою кожний із факторів, що бере участь у виробництві, є не тільки продуктивним, але й отримує винагороду у відповідності до свого вкладу в загальний продукт” [120, с. 105].

40-і роки минулого століття  характеризуються поступовим поширенням  кейнсіанської концепції. У центрі її аналізу були поставлені заробітна плата та зайнятість. Д. Кейнс сформулював принципи державного регулювання економіки у вигляді теорії зайнятості, на основі якої ним була розроблена програма антикризової економічної політики. В основу цієї програми покладений так званий “принцип ефективного попиту”. Аналізуючи взаємозв’язок заробітної плати, схильності до споживання, граничної ефективності капіталу і норми відсотку, Д. Кейнс робить висновок про необхідність збереження стійкого рівня грошової заробітної плати чи навіть її підвищення. Причому останньому фактору він надає перевагу через те, що “підтримувати фактичну зайнятість в межах достатньо близьких до повної зайнятості легше, коли в майбутньому очікується зростання заробітної плати, ніж в тому випадку, коли в майбутньому очікується її зниження” [74, с. 342]. Кейнс вперше ввів поняття негнучкості (в бік зниження) заробітної плати на тій підставі, що працівники піддаються “грошовій ілюзії”: вони не захочуть працювати за зниженої грошової зарплати, але будуть працювати за більш низької реальної заробітної плати, викликаної зростанням цін. Відсутність гнучкості заробітної плати Кейнс пояснював наявністю фіксованих у колективних договорах на визначений термін ставок заробітної плати, купівельна спроможність яких знижується зі зростанням споживчих цін. Політика держави в сфері встановлення мінімальної заробітної плати та індексації доходів також не відображає, за його думкою, співвідношення попиту та пропозиції, що безперервно змінюються, отже сприяє негнучкості заробітної плати. Кейнс виходив з того, що попит на працю визначається реальною, а не грошовою, тобто номінальною заробітною платою. Результатом такої політики буде, за його думкою, відносна стійкість рівня цін, яка у короткотерміновому аспекті буде зв’язана з відсутністю коливань у зайнятості. Таким чином, кейнсіанство підійшло до визнання потреби в здійсненні державою регулювання виробництва й зайнятості та встановлення рівноважного рівня заробітної плати у країні.

У відношенні механізмів встановлення заробітної плати на ринку праці інституціоналістами запропоновані теорії імпліцитних (неявних) контрактів (Г. Гросман, Р. Хол), та “невидимого рукостискання” (А. Оукен). Теорія імпліцитних контрактів між працівником і роботодавцем пояснює стабільність заробітної плати на основі оптимізаційної поведінки індивідів. Підприємці і працівники виступають у довготермінові договірні відносини навіть тоді, коли не укладають між собою договору, що обумовлюється, з одного боку – неоднорідністю робочої сили, а з другого – прагненням працівників уникнути ризику несподіваних коливань у доході [28, с. 102]. Неоднорідність робочої сили проявляється у тому, що кваліфікація працівників складається з двох частин – загальної і спеціальної підготовки. Навички, отримані в ході загальної підготовки, можуть бути однаково корисні на будь-якому підприємстві. Кваліфікація ж і уміння, які складають частину спеціальної підготовки, мають найбільшу цінність у рамках тієї фірми, де вони придбані. Таким чином, складається ситуація “двосторонньої монополії”. Таке становище визначає зацікавленість працівників і роботодавців у підтримці довгострокових відносин. Виникає як би імпліцитна (неписана) угода, що заснована на обопільній вигоді сторін: підприємці не знижують заробітну плату в періоди спадів, для того щоб уникнути відпливу кваліфікованих працівників, що викликало б ще більші втрати доходу, але і не підвищують її в періоди підйомів, оскільки перехід на нове місце роботи таким працівникам не вигідний.

Друга версія теорії імпліцитних контрактів зв’язує існування неписаних договірних відносин із прагненням працівників уникнути ризику нестабільності заробітної плати. Вважається, що в обмін на велику її стабільність вони погодяться навіть на менший рівень оплати праці. При цьому приймається, що на відміну від працівників роботодавці байдужні до ризику нестабільності їхніх доходів за умови, що нестабільність не впливає на загальні розміри доходу за певний період.

Деякі дослідники пропонують інші класифікації теорій заробітної плати. Так, французький економіст Р. Бар розподілив всі теорії та дослідження в області заробітної плати на дві основні групи: дедуктивні теорії, що розповсюджують на заробітну плату положення загальних теорій вартості та цін; індуктивні теорії, автори яких йдуть від спостерігання фактів до концептуальних узагальнень [10, с. 118]. В його класифікації дедуктивні теорії представлені теоріями відомих наукових шкіл (теорія “фонду заробітної плати”, теорія “природної ціни праці” та інш.).

Індуктивні теорії описують маловідомі підходи в дослідженні заробітної плати, які ґрунтуються на емпіричних дослідженнях. Їх автори (К. Корнеліссен, Ф. Сіміан) вважали, що завдяки вивченню фактів (особливо статистичних даних) можливо прийти до теоретичного пояснення заробітної плати. Ф. Сіміан, проводячи аналіз розвитку вугільної промисловості, прийшов до висновків, що можна виділити дві ситуації: зростання ціни реалізації вугілля веде до зростання тижневої заробітної плати, великої амплітуди коливань витрат на робочу силу відносно до однієї тони видобуваємого вугілля; при зниженні ціни реалізації вугілля спостерігається стагнація тижневої заробітної плати, зниження витрат на робочу силу. Ці прояви можливо пояснити, вважав Ф. Сіміан, якщо звернутися до мотивів поведінки працівників. Він дав таку їх класифікацію у порядку зменшення їх інтенсивності: тенденція до зберігання колишнього заробітку; тенденція до того, щоб не збільшувати зусилля; тенденція до зростання заробітку; тенденція до того, щоб зменшити зусилля.

Розглянуті концепції заробітної плати свідчать, що за своєю суттю вона є складною і багатоаспектною економічною категорією. Подвійна природа заробітної плати виявляється в тому, що, з одного боку, вона є основним джерелом доходу для найманих працівників, а з другого боку, для роботодавців вона є значним елементом витрат виробництва і, в той же час, дієвим чинником мотивації працівників до високопродуктивної праці. Тому, природно, що наймані працівники зацікавлені в максимально можливому розмірі заробітної плати, а роботодавці, навпаки, переслідують мету мінімізувати свої витрати на оплату праці. Таким чином, торкаючись інтересів всіх учасників трудового процесу, заробітна плата разом з питаннями зайнятості складає основу соціально-трудових відносин у суспільстві [15, с. 215-216]. Крім того, заробітна плата є одночасно макро- і мікроекономічною категорією. На макрорівні за її величиною можна судити про розвиток економіки країни в цілому. Вважається, що чим вищий рівень заробітної плати в країні, тим багатшою є країна. Заробітна плата багато в чому визначає динаміку розвитку економіки країни, оскільки вона формує сукупний платоспроможний попит населення [116, с. 21]. На мікрорівні розмір заробітної плати відображає ефективність діяльності підприємства, організації, фірми.

Важливість оплати праці у системі соціально-економічних відносин обумовила значну увагу до неї багатьох вітчизняних та зарубіжних учених. За часів Радянського Союзу оплату праці досліджували такі відомі вчені як Л.І. Абалкін, Д.М. Карпухін, Л.С. Блехман, Ю.І. Кокін, Н.Є. Рявкіна, Н.М. Римашевська, Г.Е. Слезінгер, Р.А. Яковлєв. Більшість із них продовжують займатися тематикою проблем оплати праці і нині.

Серед вітчизняних вчених значний  внесок в розвиток теорії та механізму  оплати праці внесли А.В. Базилюк, В.М. Данюк, М.Д. Ведерніков, В.Ф. Волик, А.В. Калина, А.М. Колот, Т.А. Костишина, Г.Т. Куліков, В.Д. Лагутін, Н.О. Павловська, О.М. Уманський та багато інших вчених. Наявність значної кількості різноманітних досліджень оплати праці та складність цієї категорії обумовило те, що з багатьох питань відсутня єдина точка зору.

Через те, що заробітна плата є  багатоаспектною категорією, різні  учені-економісти трактують її по-різному. В ринковій економіці вона може розглядатися як вартісна оцінка робочої сили, як форма розподілу фонду індивідуального споживання працівників за кількістю і якістю праці, як відносини між суспільством, роботодавцем і працівником з приводу розподілу частини національного доходу [1, с. 130]. Огляд сучасної економічної літератури дозволив виявити наступні основні підходи до визначення сутності заробітної плати в ринкових умовах [102, с. 9-10].