Ефективність функціонування монетарної політики в Україні

Отже, хоча запропоновані  правила дають змогу проводити  послідовну грошово-кредитну політику, жодне з них не є досконалим і пов'язане з певними видатками  для розвитку економічної системи.

 

 

1.2    Інструменти  грошово-кредитною  кредитної політики центрального банку

 

Грошово-кредитна політика Національного банку України  ґрунтується на основних критеріях  і макроекономічних показниках загальнодержавної  програми економічного і соціального  розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної  політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює [1, ст.35]:

• визначення норм обов'язкових резервів;
• процентну політику;
• рефінансування комерційних банків;
• операції з цінними паперами на відкритому ринку;
• підтримання курсу національної валюти;
• регулювання імпорту та експорту капіталу.

Політика обов'язкових резервних  вимог - один із класичних інструментів, за допомогою якого центральні банки  регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи  зростання грошової маси в заздалегідь  установлених межах збільшення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього методу полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.

 Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію [3, ст.37].

Однією із функцій банків є створення  грошей. Центральний банк створює  так звані сильні гроші, або грошову  базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так [1, ст.57-68]:

МВ = С + R                                                               (1.1)

де С –  готівка в обігу;

     R – банківські резерви.

Комерційні банки створюють  гроші в процесі депозитно-кредитної  експансії, коли приріст депозитів  в одному з банків призводить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової пропозиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, організацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхідності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою.

Грошову пропозицію (масу) (МS) можна  визначити за формулою [1]:

Мs = С + D                                                                  (1.2)

де С – готівка в обігу;

     D – депозити в  комерційних банках.

Як видно із наведених формул (1.1 і 1.2), готівка в обігу є безпосередньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви  тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.

Схематично грошову базу і грошову  пропозицію зображено на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Схематичне зображення грошової бази та грошової маси

 

У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній – грошову пропозицію. Обидві величини пов'язані між собою через грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор (тт) – це відношення грошової пропозиції до грошової бази [1].

                                                     (1.3)

Грошовий мультиплікатор можна  подати через співвідношення готівка-депозити cr (коефіцієнт депонування) і резерви-депозити rr (норма резервування). Поділимо почленно чисельник і знаменник правої частини рівняння (1.3) на D (депозити) й отримаємо [1]:

                                                      (1.4)

Коефіцієнт депонування грошей (cr), тобто величина співвідношення готівки і депозитів, визначається головно поведінкою населення, котре вирішує, в якій пропорції воно триматиме гроші готівкою і на депозитах.

Норма резервування (rr), тобто величина співвідношення банківських резервів і депозитів, визначається двома  чинниками. По-перше, вона залежить від норми обов'язкових резервів, яка встановлюється для комерційних банків центральним банком. По-друге, вона залежить від величини надлишкових резервів, тобто резервів, що їх комерційні банки мають намір тримати понад обов'язкові резерви. Надлишкові резерви необхідні банкам для того, щоб задовольняти потреби клієнтів у готівці та бути спроможними здійснювати платежі між банками, розширювати свої активні операції.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що грошовий мультиплікатор не є сталою величиною. Він залежить від багатьох факторів, і його неможливо точно передбачити.

Згідно з визначенням грошового  мультиплікатора пропозицію грошей можна подати як:

                                                   (1.5)

Отже, пропозиція грошей залежить від  величини грошової бази і грошового  мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти  регулювання грошової пропозиції, впливає  безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошовий мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошового мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки, як уже зазначалося, він не може точно передбачити величину грошового мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, не пов'язаних із діями центрального банку.

Політика обов'язкових резервних  вимог використовується центральними банками як засіб антициклічної  або антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки - на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язкового резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти [7].

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках [14]. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні засоби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження - навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму  обов'язкового резервування, центральний  банк може стимулювати розвиток окремих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довгострокові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фінансових інструментів тощо.

Механізм використання резервних  вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.

1. Порядок визначення норми обов'язкових  резервних вимог. У деяких країнах  верхня межа норми резервних  вимог установлюється спеціальними  законодавчими актами. Центральний  банк, враховуючи це обмеження,  визначає фактичну норму, відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної монетарної політики. В інших країнах установлення норм обов'язкового резервування є прерогативою центрального банку.

2. База, що використовується для  обчислення обов'язкових резервів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора.

3. Банківські активи, які центральні  банки дозволяють використовувати  для задоволення резервних вимог.  Насамперед це кошти комерційних  банків на рахунках у центральному  банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні паперів портфелях банків.

4. Величина норми резервування  та критерії її диференціації.  Основний критерій диференціації  - це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюти (національна чи іноземна), джерело (банківські депозити чи небанківських установ), власник депозиту (резидент чи нерезидент) тощо.

5. Розрахунковий період дотримання  резервних вимог (як правило,  від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.

Політика резервних вимог –  потенційно надзвичайно потужний засіб  грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Застосування цього методу вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити, що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються [4].

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки  полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними  й обліковими кредитами, які він  надає комерційним банкам у порядку  рефінансування їхніх активних операцій.

Якщо НБУ проводить  політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит  на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок – відбувається зменшення грошей в обігу [1].

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в  обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних  банків як інструмент грошово-кредитної  політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як "кредитора в останній інстанції". Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу [3, ст. 18].

НБУ може кредитувати  комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій  купівлі-продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ  може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися  двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки [10].

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвиненою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними  паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки [5, ст.46].