Ефективність функціонування монетарної політики в Україні

-   запровадження  контролю над зовнішнім боргом приватного сектору (банківського та корпоративного) і зіставлення з можливостями його погашення [66; ст. 443].

Проведення сучасної грошово-кредитної політики потребує складних й відповідальних завдань, з якими потрібно вчасно і кваліфіковано справлятися. Йдеться, зокрема, про створення достатньої наукової бази для вироблення і проведення монетарної політики, оволодіння всіма досягненнями у відповідній сфері світової науки і практики, підготовку наукових кадрів, здатних провадити власні дослідження з урахуванням умов України, створення центрів, спроможних координувати в масштабах суспільства цю роботу, надійної системи комунікації Національного банку з громадськістю, підвищення рівня монетарних знань журналістів, широких верств населення, змістового рівня фахових і науково-популярних публікацій, формування навичок зваженого і відповідального підходу політиків до виголошення різного роду заяв стосовно монетарної сфери та інше. Використання Національним банком заходів дозволить значно підвищити ефективність управління монетарною політикою держави та покращити стан фінансового ринку України вже найближчим часом.

Сучасна практика грошово-кредитної  політики передбачає застосування традиційних  методів, що набувають нового звучання і вирішують актуальні проблеми економіки, в комплексі з новими підходами для ефективного впливу на тривалі та короткострокові тенденції на грошовому ринку та в реальному секторі економіки. Важлива роль відводиться вирішенню проблем часової неузгодженості та посиленню впливу монетарної політики внаслідок підвищення ступеня її прозорості і послідовності, а тому набувають поширення змішані стратегії грошово-кредитного регулювання, що здійснюються на основі правила.

Побудова майбутньої стратегії грошово-кредитної політики України повинна базуватися на адекватній оцінці стану економіки, її об'єктивних тенденцій, ступенях розвитку банківської системи, фондового ринку, інституційного забезпечення монетарної політики, розвинутості її інструментів, характеру взаємозв'язків макроекономічних і монетарних параметрів тощо. Слід також враховувати чинне законодавство і не намагатися його змінити лише з метою ефективного запровадження стратегії, оскільки практика свідчить, що в умовах України законодавчі зміни – це дуже складний, занадто політизований, довготривалий процес, наслідки якого можуть суттєво відрізнятися від початкових намірів. З світового досвіду відомо, що існує можливість врегулювання всіх питань, пов'язаних із монетарною стратегією, на рівні нормативно-правових актів і неформальних угод [61; ст.63].

Згідно основних засад  грошово-кредитної політики на 2011 рік  очікується, що у 2011 році дефіцит рахунку  поточних операцій платіжного балансу  може становити 0,1% від ВВП [57]. Також продовжуватиметься відплив коштів за рахунком операцій з капіталом та фінансових операцій, хоча й в менших обсягах ніж у 2009 році. Обсяг планових платежів за прямим та гарантованим державою боргом в наступному році становитиме не менше ніж 2,3 млрд. дол. США, а за приватним боргом – більше ніж 18 млрд. дол. США. Основні засади грошово-кредитної політики визначають монетарні індикатори розвитку грошово-кредитної сфери на 2010 рік відповідно до затверджених Урядом основних прогнозних макроекономічних показників на 2010 рік і передбачають темпи приросту монетарної бази на рівні 9 – 13% [57].

Монетарні індикатори розвитку грошово-кредитної сфери у 2011 р., визначені відповідно до основних прогнозних макроекономічних показників. Пріоритетним у здійсненні грошово-кредитної  політики в 2011 році буде забезпечення фінансової стійкості та цінової стабільності як підґрунтя для відновлення економічного зростання.

3.2. Напрямки вдосконалення використання інструментів монетарної політики

Аналізуючи заходи подолання  кризи в Україні, можна підсумувати, що для нормального механізму взаємодії всіх економічних агентів і забезпечення нормального функціонування економіки країни є необхідність стабільності грошової одиниці. Потрібно оптимізувати грошово-кредитну політику.

Потрібно наголосити, що саме інструменти грошово-кредитної політики як економічної, так і адміністративної дії мають забезпечувати найбільший вплив на ситуацію. Фінансовий сектор повинен розглядатися як єдиний об'єкт регулювання і він потребує тісної координації дій грошово-кредитної політики НБУ і фіскальної політики.

Те центральне місце в економіці, яке належить банківській системі, визначає її тісні взаємозв'язки та взаємодію з усіма без винятку секторами – фінансовим, корпоративним, домашніх господарств, зумовлюючи певні труднощі, а почасти і дестабілізацію всього процесу формування й використання їхніх фінансових ресурсів. А тому криза є саме фінансовою і напрями її подолання нарівні з усіма важливими структурними заходами держави мають базуватися передусім на ефективних інструментах монетарної політики [73].

Внаслідок кризи  недовіра до банківської системи, масове вилучення коштів і спрямування  їх за відсутності реальних альтернатив  для інвестування на внутрішній валютний ринок спричинили знецінення національної грошової одиниці стосовно іноземної  валюти внаслідок ажіотажного підвищення попиту на останню. За таких обставин можна стверджувати, що довіра до національних грошей, а отже, й до всієї банківської системи має бути основою основ стратегії економічного розвитку та грошово-кредитного регулювання. Тому монетарна політика має здійснюватися у двох тісних напрямах, що принаймні створили б можливість наблизитись до стабілізації як національної валюти, так і банківського сектору.

Перший напрям – стабілізація національної валюти - зменшення загроз як для внутрішньої вартості грошової одиниці внаслідок наростання інфляційних процесів, так і зовнішньої ціни національних грошей, вираженням чого є обмінний курс. Особливо важлива роль належить саме валютному курсу як головному тактичному орієнтиру і номінальному якорю монетарної політики. Він слугує не лише індикатором кон'юнктури валютного ринку, а й важливим сигналом для всіх суб'єктів господарювання та фізичних осіб, визначаючи інфляційні очікування та цінову динаміку. Виокремимо заходи, які могли б сприяти реалізації цього завдання:

а) з метою  стабілізації національної валюти і  повернення довіри до неї з боку суб'єктів ринку доцільно було б  запровадити на певний період дію  валютного коридору як режиму курсоутворення, який би надавав чіткий сигнал усім економічним агентам про тверді наміри центрального банку обмежити діапазон коливання обмінного курсу. Із цією метою НБУ має активно виходити на міжбанківський валютний ринок і шляхом проведення інтервенцій гасити ажіотажний попит на іноземну валюту й стабілізувати обмінний курс гривні, заявивши про незмінність головного тактичного орієнтира монетарної політики, спрямованої на підтримання валютного курсу на стабільному рівні. Суттєве обмежити коливання курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют, це сприяло б поверненню довіри до банківської системи, припиненню відпливу вкладів із банківських установ та обмеженню девальваційного тиску на гривню на внутрішньому валютному ринку;

б) задля недопущення  швидкого вичерпування офіційних золотовалютних резервів центрального банку внаслідок активних валютних інтервенцій необхідно обмежити збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку і скорочення попиту на неї, внаслідок чого на валютному ринку країни повинні максимально обмежуватись сфери використання валютних коштів і концентрація їх у зовнішньоекономічній діяльності [74];

в) необхідно вжити заходів щодо зниження рівня доларизації вітчизняної економіки, адже підрив довіри до національної грошової одиниці, а отже, й до банківської системи, зумовлений передусім виконанням грошових функцій на території нашої країни іноземною валютою – доларом США (частково - євро). І доти, доки всі основні функції грошей – міри вартості, засобів обігу і платежу та засобу нагромадження – не почне виконувати виключно національна валюта, загроза дестабілізації вітчизняної економіки і банківської системи за будь-яких найменших змін у розвитку світового господарства і панічних чи спекулятивних настроїв економічних агентів усередині країни зберігатиметься на досить серйозному рівні. Так, якщо йдеться про міру вартості, то ніякі внутрішні ціни на товари, роботи чи послуги ні за яких обставин не повинні обліковуватися в іноземній валюті. Тому міра вартості, якщо не йдеться про міжнародні резервні активи і ціни за зовнішньо-торгівельними контрактами, має бути лише одна і виражатися вона повинна у гривнях. Щодо функції засобу нагромадження, то треба поступово обмежувати можливості банків залучати депозити в іноземній валюті, адже якщо усі розрахунки і платежі на території країни провадяться виключно з використанням національної грошової одиниці, то економічні агенти мають змогу здійснювати нагромадження саме в національних грошах.

Як свідчить вітчизняна практика, надання комерційними банками валютних кредитів позичальникам, котрі не отримують доходи в іноземні валюті, призводить до того, що ризики курсових коливань автоматично трансформуються у кредитні ризики з усіма негативними наслідками непогашення таких позичок та підриву фінансової стійкості банків.

Стосовно функцій засобів обігу і платежу, то діючі правила Національного банку і законодавчо-нормативна база цілком чітко встановлюють обмеження на використання іноземної валюти на території країни. Принципова позиція щодо виключення будь-якої можливості здійснення розрахунків між резидентами на території країни не у національній валюті має слугувати чітким відображенням курсу Національного банку на послідовне витіснення іноземної валюти з каналів внутрішнього грошового обігу. Зрозуміло, що усунути іноземну валюту із внутрішнього грошового обігу можна лише на основі дії об'єктивних економічних процесів, пов'язаних із підвищенням довіри до національних грошей.

Очевидно, що лише за умов, коли обмінний курс гривні щодо іноземної  валюти не матиме домінуючого характеру  як головного макроекономічного індикатора і показника стабільності, можна буде поступово відмовитися від прив'язки монетарної політики до валютного курсу як головного тактичного орієнтира і перейти до таргетування інфляції, як це і передбачалося в Основних засадах грошово-кредитної політики на кілька останніх років.

Проте доки не буде вжито  активних заходів щодо зниження рівня  доларизації національного господарства, а динаміка інфляційних процесів не набуде важливішого значення, ніж  валютний курс (як фактор довіри до національної грошової одиниці), потрібно і надалі обмежувати рівень волатильності обмінного курсу гривні щодо долара США як необхідної умови реалізації нею всіх класичних функцій грошей і забезпечення стабільності внутрішнього грошового обігу та досягнення позитивної динаміки економічного зростання.

Другий напрям – стабілізація банківської системи. Він пов'язаний з об'єктивною потребою формування необхідних засад підтримання фінансової стійкості банківських установ та їх достатньої ліквідності як ключової умови ефективного здійснення ними своїх базових функцій фінансового посередництва, виконання зобов'язань перед вкладниками і кредиторами, а також забезпечення безперебійності платежів і розрахунків між суб'єктами ринку як принципової умови нормального функціонування всієї економіки. Виділимо ряд основних заходів, які могли б сприяти виконанню цього завдання:

а) гарантування збереження вкладів у банківських установах. Йдеться про принципову зміну  пріоритетів: від заборони на дострокове вилучення депозитів – до гарантування з боку НБУ повернення всіх коштів вкладників, що може бути забезпечено за рахунок кредитів рефінансування. Цей крок матиме важливий психологічний ефект, оскільки відновлення довіри до банків і впевненості їх клієнтів у можливості в будь-який момент забрати свої гроші справлятиме позитивний вплив на динаміку ресурсної бази. Відплив коштів із банків не визначає їх продуктивнішого використання в інших активах, адже, крім "зберігання вдома" або вкладення в іноземну валюту, що зумовлює ще більші втрати у зв'язку зі зростаючим курсом і спричиняє ще більший девальваційний тиск на гривню, інших варіантів розміщення вилучених із банків депозитів у їх власників немає;

б) контроль за цільовим використанням кредитів рефінансування. Серйозною проблемою для банківської системи може стати спрямування кредитів рефінансування НБУ не за призначенням. Адже банки використовують отримані кошти з метою валютних спекуляцій на міжбанківському валютному ринку і для виведення валюти за кордон. Тому потрібно посилити індивідуальний контроль з боку НБУ за роботою керівних органів тих банків, котрі отримали відповідні кредити шляхом призначення спеціального представника центробанку, який би виконував наглядові функції за цільовим використанням коштів;

в) обмеження боргового тиску на позичальників. Процентна політика НБУ може бути спрямована на заохочення комерційних банків до реструктуризації заборгованості і зменшення боргового навантаження на позичальників шляхом поступового зниження процентних ставок, завдяки чому можна відновити довіру до банківської системи в цілому. Адже кредитна підтримка банків із боку НБУ є вагомим фактором забезпечення їх ліквідності тоді, коли кредити не погашаються вчасно, а зобов'язання за депозитами потрібно виконувати. Позитивним кроком у цьому напрямі є також рішення НБУ продавати позичальникам валюту за спеціальним курсом для погашення заборгованості за валютними кредитами і недопущення подальшого погіршення якості кредитних портфелів банків.

Незважаючи на те, що форми  прояву кризових явищ можуть постійно змінюватися, НБУ потрібно сформувати таку систему моніторингу ринків, за допомогою якої можна було б ретельно відстежувати деякі загальні ознаки ускладнень, що насуваються [75]:

а) надлишкову ліквідність  на фінансовому ринку;

б) швидке розширення сфери кредитування, тобто надмірну кредитну експансію банків; в) швидке зростання цін на активи (наприклад, нерухомість). Відповідальність за пом'якшення і зниження таких ризиків має лежати на економічній політиці держави, включаючи і грошово-кредитну політику НБУ:

1) поліпшення управління  ризиками. Регулятивний механізм  з боку НБУ і комерційних  банків має бути спрямований  на вдосконалення банками управління  ризиками – передусім кредитним  і ліквідності. Мають бути оптимізовані  бізнес-процеси всередині самих банків, механізми своєчасної і всебічної оцінки ризиків та створення необхідних резервів. Це пов'язано з ускладненням процедури розгляду заявок на отримання кредиту, розширенням системи показників для оцінки фінансової стійкості одержувача позички, його доходів, а також переглядом порядку внутрішнього контролю за наданням кредитів різним позичальникам.

Отже, розглянуті заходи грошово-кредитної політики щодо обмеження девальваційного тиску на обмінний курс національної валюти, підтримання його стійкості та забезпечення стабільного функціонування банківської системи і підвищення довіри до неї можна вважати двома необхідними найважливішими передумовами фінансової і макроекономічної стабілізації та відновлення умов нормального економічного розвитку України в умовах світової фінансової кризи. Фінансовий сектор економіки має розглядатися як єдиний об'єкт регулювання з боку державної влади, що потребує тісної координації дій Національного банку з іншими регуляторами фінансового ринку. Однак незважаючи на це, саме інструменти грошово-кредитної політики мають забезпечувати найбільший вплив на ситуацію з огляду на роль центрального банку як справжнього кредитора останньої інстанції. Адже від правильності його дій залежить розвиток не лише банківської системи, а й усієї економіки.