Субект злочину за кримінальним правом

Не викликає сумнівів, що введення законодавцем в кримінальний закон категорії обмеженої осудності  є поштовхом для нових розробок в області судової психіатрії і науки кримінального права, для нових досліджень критеріїв  прикордонних станів. Разом з цим, деякі аспекти цього питання  неприпустимо передавати тільки практиці, коли можуть постраждати невинні.

Крім того, при законодавчому дозволі проблема обмеженої осудності представляється актуальнішою профілактика злочинності серед осіб з психічними аномаліями. Адже згідно даним літератури психічні аномалії не тільки не зникають, а, навпроти, їх стає більше. Багатьма дослідниками наголошується зростання зареєстрованих нервово-психічних розладів, що зв'язується з негативними наслідками науково-технічного прогресу, урбанізацією, загальною психічною напруженістю [7, с. 122]. Немало їх і в середовищі неповнолітніх правопорушників [9, с. 59].

Все це вказує на те, що законодавче закріплення обмеженої осудності вимагає не тільки її наукового обгрунтування, але і відповідного матеріального забезпечення, без чого повноцінна реалізація норми права неможлива. На наш погляд, законодавче закріплення такої кримінально-правової категорії як обмежена осудність зажадало забезпечення відповідної матеріальної бази і якісної підготовки, яка може виразитися в реалізації комплексних програм по органічному поетапному "розгортанню" вказаної норми має рацію в практиці  е застосування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4 Правові наслідки визнання особи неосудним, обмежено осудним

 

Основна функція кримінального  права як галузі права — це Функція, як вказувалося, охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, які регулюються іншими галузями права. Здійснення особою злочинного посягання на тих, що охороняються кримінальним законом суспільні відносини спричиняє за собою реакцію держави у вигляді кримінальної відповідальності, а в більшості випадків і покарання. Разом з цим, відповідно до частини 2 статті 19 нового КК України, до осіб, що зробили суспільне небезпечне діяння в стані неосудності, незалежно від його тяжкості, можуть бути застосовані тільки примусові заходи медичного характеру [2, с. 444].

КК України, що діє, як і колишній, містить норми, що регламентують застосування примусових мерів медичного характеру до осіб, що зробили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності. Проте одній з новел в КК України є те, що ці норми виділені і включені в окремий розділ XIV "Примусові заходи медичного характеру і примусове лікування". Подібне групування норм не тільки відображає їх специфіку, але і обумовлено необхідністю відмежувати підстави їх застосування, з одного боку, від покарання, з іншого боку, - від мерів, вживаних до психічно хворого, що не зробили суспільно небезпечного діяння. З покаранням примусові заходи медичного характеру схожі державно-примусовим характером, але різні в своїх наслідках і поставлених цілях - на відміну від покарання вони не ваблять судимості, не несуть в собі негативної оцінки з боку держави, не є по своїй суті карою і їх застосування залежить головним чином від медичних свідчень [65, с. 206-207]. У інституті примусових мір медичного характеру виражається один з принципів кримінального права - принцип гуманізму, який припускає гуманне і уважне відношення до особи, що зробила антигромадські дії.

Відповідно до статті 92 КК України: "Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, приміщення особи, що зробила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною справжнього Кодексу, до спеціальної лікувальної установи з метою його обов'язкового лікування, а також попередження здійснення ним суспільно небезпечних діянь" [2,с. 444]. Таким чином, стаття 92 нового КК України містить в собі не тільки поняття примусових мерів медичного характеру, але і визначає їх цілі.

Раніше дослідниками визначалися  цілі застосування примусових мерів  медичного характеру. З урахуванням  цього, аналіз статті 92 нового КК України дозволяє виділити наступні цілі застосування примусових мерів медичного характеру: 1) лікування осіб, страждаючих психічними захворюваннями або такої зміни психічного стану особи, при якій воно перестає бути небезпечним для суспільства; 2) попередження нових суспільно небезпечних діянь неосудних, нових злочинів осіб, визнаних обмежено осудними, і осіб, що скоїли злочин в стані осудності, але хворих після цього психічною хворобою [65, с. 210-211].

При цьому, лікування осіб, страждаючих психічними захворюваннями, є переважаючою метою, оскільки таким  чином досягається і інша мета - охорона суспільних відносин і особи самих хворих. Друга мета, разом з лікуванням, досягається заходами ізоляції психічно хворої особи, відповідних рівню душевного захворювання останнього. Раніше авторами наголошувалася і третя мета - охорона має рацію і законних інтересів психічно хворих [65, с. 210]. Як представляється, всі норми нового кримінального закону України без виключення направлені на захист, законних інтересів громадян. В даному випадку це конкретний прояв вказаного загального завдання.

Коло, до яких можуть застосовуватися  примусові заходи медичного характеру  осіб, визначає стаття 93 нового КК України, відповідно до якої останні можуть бути застосовані судом до осіб: 1) що зробив в стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) що зробив в стані обмеженої осудності злочину; 3) що скоїв злочин в стані осудності, але хворим психічною хворобою до ухвали вироку або під час від'їзду покарання.

Правовий статус осіб, що зробили протиправні діяння в  стані неосудності, і тих, хто  захворів хронічною психічною хворобою до виголошення вироку або в період відбування покарання, відрізняється  тим, що для першої категорії осіб не наступає ні кримінальна відповідальність, ні покарання, а друга категорія  звільняється від покарання до одужання.

У колишньому КК України були закріплені перша і третя категорії осіб. Очевидно, через це, механізм застосування до них примусових мерів медичного характеру достатньо розроблений як теорією, так і практикою, а отже правозастосовник зможе спиратися на досвід, накопичений раніше. Проте застосування примусових мерів медичного характеру до осіб, що скоїли злочини в стані обмеженої осудності, для вітчизняного правозастосовника.

Правові наслідки обмеженої  осудності зведені законодавцем до двох основних положень - її обліку при призначенні покарання і можливості призначати примусових заходів медичного характеру. За традицією, що склалася в Радянській державі, всі примусові психіатричні лікувально-діагностичні заходи застосовувалися лише до хворих з психічними розладами психотичного рівня, у тому числі і неосудним. Україна цю традицію, як і КК України 1960 року, до недавнього часу, успадковувала. Таким чином, застосування примусових мерів медичного характеру до осіб з психічними розладами, що не виключають осудності, - це принципово нова примусова психіатрична міра, яка створює певні труднощі, оскільки напрацьовані на справжній момент організаційні механізми, професійні, етичні, клінічні аспекти вказаних мерів не можуть бути застосовні до цієї категорії пацієнтів [19, с. 71]. Значну роль в створенні і законодавчому закріпленні механізмів, регулюючих застосування цих мерів до обмежено осудним, гратиме практика правозастосування.

Можна вважати, що згідно частини 1 статті 94 нового КК України залежно від "характеру і тяжкості захворювання, тяжкості досконалого діяння, з урахуванням ступеня небезпеки душевно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати наступні примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної  психіатричної допомоги в примусовому  порядку;

2) госпіталізація до психіатричної  установи із звичайним спостереженням;

3) госпіталізація до психіатричної  установи з посиленим спостереженням;

4) госпіталізація до психіатричної  установи із строгим спостереженням" [2, с. 460].

Крім того, якщо судом "не буде визнано необхідним застосування до душевно хворому примусових мерів  медичного характеру, а рівно  у разі припинення застосування таких  мерів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам при обов'язковому лікарському спостереженні" [2, с. 460]. При цьому , вказаний в законі перелік примусових мерів медичного характеру є вичерпним.

При госпіталізації особи  суд керується психічним станом особи, що зробила суспільне небезпечне діяння, станом його душевного здоров'я, його потенційною небезпекою для  тих, що оточують. При визначенні режиму спостереження і умов змісту суд  звертається до рекомендацій комісії  лікарів-психіатрів.

У колишньому кримінальному  законодавстві закріплювалася така міра, як приміщення особи в психіатричну лікарню із звичайним, посиленим  або із строгим спостереженням. У новому КК ці положення в принципі зберігаються, але слід зазначити, що зазнала значні зміни термінологія, а отже в деякій мірі і характер примусових мерів медичного характеру. Так, термін "госпіталізація", більшою мірою відповідає медичному характеру даних мерів, а термін "установу" підкреслює їх відмінність від звичайного психіатричного лікування. Новим також є надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, що також зажадає створення механізмів її надання і його чіткої юридичної регламентації.

У новому КК України, на відміну від колишнього КК України, в розділі XIV міститься стаття 95 "Продовження, зміна або припинення примусових мерів медичного характеру", що регламентує порядок і підстави продовження, зміни або припинення примусових мерів медичного характеру. У відповідності з даною статтею продовжуватися, змінюватися або припинятися примусові заходи медичного характеру можуть тільки судом за заявою представника психіатричної установи. Заслуговуючи найбільшої уваги в даній статті,  є положення про регулярний - не рідше за один раз на 6 місяців, огляді особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру, для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такої міри. Дане положення сприяє дотриманню законних прав і інтересів психічно хворих, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру.

Крім того, в даній статті обмовляється можливість передачі особи, до якої раніше застосовувалися примусові  заходи медичного характеру, у зв'язку з його одужанням, на піклування родичам  або опікунам, але при обов'язковому лікарському спостереженні. Визначається також порядок від'їзду покарання  особи, що скоїла злочин в стані осудності, але хворого душевною хворобою до ухвали вироку, при припиненні примусових мерів медичного характеру у  разі його одужання, а також осіб, хворих душевною хворобою при відбуванні покарання.

Необхідно відзначити також  ту обставину, що в даному розділі  обмовляється можливість і порядок  примусового лікування, незалежно  від призначеного покарання, до осіб, що скоїли злочин і страждаючим хворобою, що представляє небезпеку для  здоров'я інших осіб. Проте, слід дати законодавче визначення поняття  хвороби такою, що "представляє  небезпеку для здоров'я інших  осіб", визначити її критерії і  дати їм чітке юридичне окреслення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.5. Скоєння злочину в стані сп'яніння

 

Спеціальної уваги заслуговує питання скоєння злочину особою в стані алкогольного або (  і ) наркотичного сп'яніння.

Досліджуючи причини конкретних злочинів і причини злочинності, фахівці постійно звертають увагу  на взаємообумовленість пияцтва, алкоголізму  і злочинності, яка підтверджується  даними кримінальної статистики і численними прикладами з судово-слідчої практики [Див. 48, 20], Насильницькі злочини при цьому відрізняються безглуздою жорстокістю, низовиною і нікчемністю мотивів. Це посилює тяжкість злочинних дій і їх наслідків. Найбільш поширеним при скоюванні злочинів є алкогольне сп'яніння. Але все частіше злочини, особливо насильницькі проти особи і власності, скоюються в стані наркотичного або токсичного сп'яніння, яке також значною мірою впливає на настрій, поведінку, реакцію на зовнішні подразники і інші психічні прояви людини.

Питання про відповідальність осіб, що скоїли злочин в стані фізіологічного сп'яніння, в історії кримінального  законодавства України не завжди вирішувався однозначно. По Кримінальному  кодексу Української РСР 1927 року на відміну від Кримінального  кодексу РРФСР 1926 року особа, що знаходилася  під час здійснення злочинної  дії в стані сп'яніння, вважалася  неосудною, якщо не могло віддавати  собі звіт в своїх діях або керувати своїми вчинками. У тих випадках, коли особа привела себе в стан сп'яніння для скоєння злочину, вона за всіх умов, незалежно від ступеня сп'яніння, підлягало кримінальній відповідальності. У 1958 році в статті 12 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було визначено, що особи, що скоїли злочин в стані сп'яніння, не звільняються від кримінальної відповідальності. Лише у тих випадках, коли на грунті сп'яніння виник дійсний розлад душевної діяльності, особа, що зробила в цьому стані суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, вважалося таким, що діяв в стані неосудності. Цієї позиції законодавець дотримувався і в КК Української РСР.

У свою чергу в статті 21 нового КК України "Кримінальна відповідальність за злочини, здійснені в стані сп'яніння унаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин", указується, що: "Особа, яка скоїла злочин в стані сп'яніння унаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності" [2, с. 445].

Норма про кримінальну  відповідальність за злочини, здійснені  в стані сп'яніння, оновлена. На відміну  від колишнього кримінального законодавства, де обмовлялося тільки алкогольне сп'яніння суб'єкта, а наркотичне і токсичне лише малося на увазі, в новому КК України вид сп'яніння конкретизується - в нормі присутня вказівка на наркотичне сп'яніння або одурманення суб'єкта злочину за допомогою інших речовин.

Алкоголь (етиловий спирт, спирт абсолютний) - органічна сполука, що отримується окисленням вуглеводнів, гідролізом рослинних матеріалів, бродінням харчових продуктів і іншими способами [53, с. 1272]. У чистому вигляді алкоголь людьми практично не уживається, але входить до складу спиртних напоїв, в яких присутній в різній концентрації. При інтоксикації організму людини, алкоголь діє на центральну нервову систему, створюючи своєрідний стан сп'яніння, яке характирезуется відчуттям веселості і безпечності, задоволення і благополуччя (ейфорія) [45, с. 15]. Саме у зв'язку з такою дією алкоголю на свідомість, помірне вживання спиртних напоїв отримало визнання і досить широке розповсюдження в різних культурах. Також слід прямо визнати, що алкоголь займає хоча і не головну, проте міцну позицію в сучасному способі життя.