Субект злочину за кримінальним правом

Вольовий момент юридичного критерію неосудності означає нездатність керувати своїми діями, управляти поведінкою, контролювати вчинки, навіть, якщо особа усвідомлює їх фактичну сторону і суспільну небезпеку.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Для встановлення юридичного критерію неосудності необхідно встановити одну з вищезгаданих ознак. Проте, слід мати на увазі, що ділення юридичного критерію на интеллектуальні і вольові ознаки, часто має лише відносне значення. Вольова діяльність людини завжди спирається на працю його свідомості. Розлад останнього завжди є одночасно і глибоким порушенням всій його вольової діяльнності (свідомість визначає волю) [10, с. 45].

Деякі вчені висловлюють припущення про існування третьої ознаки юридичного критерію - емоційного, такого, що характеризує полягання емоційної сфери хворого в разі здійснення ним суспільно небезпечного діяння.

Емоційна ознака юридичного критерію  неосудності не знайшов свого віддзеркалення в законодавстві. Це пояснюється I тим, що розлад емоційної сфери в сильному ступені супроводжується розладом інтелекту або волі або того і другого одночасно. Тому, коли виникає серьйозний розлад емоційної сфери, за загальним правилом виявляється інтелектуальна або вольова ознака психологічного критерію [7, с. 45].

Для наявності юридичного критерію неосудності досить встановити його інтелектуальну або вольову  ознаку. При цьому для встановлення стану неосудності особи юридичний  критерій слід розглядати у поєднанні  з медичним критерієм.

Такого поєднання не було у відомих сексуальних маніяків і вбивць Чекатіло і Міхасевіча. Не дивлячись на те, що експертами було встановлено певне відхилення їх психіки, і той, і інший повністю розуміли не тільки суспільну небезпеку  своїх діянь, але і їх протиправність і могли керувати своїми діями. Свідоцтвом цього є епізоди, коли злочинці переривали початий злочин на стадії замаху або  приготування, якщо їм загрожувало затримання або викриття [61, с. 174].

При неосудності мова йде  про відсутності у особи здатності  віддавати звіт в своїх діях або керувати своїми вчинками внаслідок хворобливого стану психіки. Тому випадки, коли особа не віддавала звіту в своїх діях внаслідок незнання тих або інших обставин, не мають відношення до питання про його неосудність. Обидва критерії повинні співпадати в часі, тобто, якщо за наявності однієї з ознак медичного критерію і однієї ознаки юридичного критерію в один і той же час, особа здійснює протиправні дії, то воно визнається неосудним. Проте при цьому причинної залежності між суспільно небезпечним діянням, відносно якого особа визнається неосудною, і психічним захворюванням не потрібний.

Таким чином, неосудність  як кримінально-правове поняття, є  динамічним проявом особливостей дефектної  психіки, відображає нездатність особи  до усвідомленої поведінки, аналізу  його результатів або керівництва  ним. Вона характеризується формулою, що складається з медичного і юридичного критеріїв, які, співпадаючи в часі, дають можливість належним чином оцінити з кримінально-правової крапки зір досконале суспільне небезпечне діяння.

Необхідно відзначити і ту обставину, що практиками надається  виключно велике значення встановленню можливості особи віддавати собі звіт в своїх діях (бездіяльності) або керувати ними у момент здійснення суспільно-небезпечного діяння. Про  це свідчить та обставина, що у всіх випадках, коли особа підозрюється або звинувачується в здійснення вбивства, як правило, проводиться судово-психіатрична експертиза підслідного, хоча її обов'язкового проведення в цьому випадку Кримінально-процесуальний закон не вимагає (стаття 76 КПК України) [3, с. 74].

Докладніше необхідно  зупинитися на особливостях неосудності  неповнолітніх. Чинне кримінальне  законодавство України, як і минуле не встановлює особливих критеріїв неосудності для неповнолітніх їх неосудність визначається в загальному порядку. Разом з цим, вимоги, що пред'являються неповнолітнім у віці від 14 до 16 років, з урахуванням вікових і індивідуальних особливостей підлітка, його розвитку, не можуть бути однакові з вимогами, які пред'являються дорослим. Це пов'язано з віковими особливостями їх психіки, а також з тим, що психічні порушення в цьому віці, а відповідно і їх судово-психіатрична оцінка мають свою специфіку.

Вік 14 - 18 років, протягом якого відбувається статеве і психічне дозрівання, позначається як пубертатний (перехідний). Він є відповідальним етапом онтогенезу (індивідуального розвитку організму), оскільки саме в цей час відбувається бурхливе статеве і психічне дозрівання. У пубертатному періоді можуть загострюватися хронічні психічні захворювання (шизофренія, епілепсія і ін.). Пубертатний період має принципове значення для закріплення придбаних аномалій характеру, для виявлення конституціональної психопатії [58, с. 112].

Згідно з останніми  даними, підлітковий вік визначений в проміжку між 11-12 і 14-15 роками. Це приблизно  відповідає віку кримінальної відповідальності в Кримінальному праві України: 14 рокам - за найбільш тяжкі злочини, 16 рокам - за останніх. До цього часу формується абстрактне мислення, здібність до проведення формальних логічних операцій, інтелект переходить на новий рівень віддзеркалення об'єктивних зв'язків зовнішнього світу. Як наслідок, підліток набуває здатності до складної розумової діяльності, самостійного мислення, диференційованого сприйняття навколишнього світу [26, с. 167, 170].

При цьому правильна і  повна оцінка новоутворень особи неповнолітнього - особливостей його свідомості, самосвідомості, інтелекту і волі - не може бути зроблена без урахування "соціальної ситуації розвитку" [12, с. 258-259]. Життєві умови і обставини, в яких може відбуватися розвиток підлітка і його формування, можуть бути різноманітні - від найсприятливіших, до таких, в яких дитині доводиться фактично виживати (соціально запущені сім'ї, в яких батьки зловживають спиртними напоями, наркотиками і абсолютно не займаються вихованням дітей, далеко не елітні будинки дитини і т. п. Подібна обстановка, в якій формувалося і розвивалося світосприймання неповнолітнього, може привести до того, що він буде психічно істотний відставати від своїх однолітків.

Для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, такого, що зробив суспільне небезпечне діяння, відповідно до ст. 433 кримінально-процесуального кодексу України, в необхідних випадках, фахівцями в області дитячої і юнацької психології проводиться експертиза [3, с. 305]. У разі констатації розумової відсталості або інших порушень психічного розвитку, експерти повинні встановити клінічну форму і патогенетичний тип порушень індивідуального психічного розвитку.

Слід погодитися з тим, що у разі встановлення невідповідності між календарним і соціально-психологічним віком неповнолітнього, можливо визнати останнього не підметом кримінальній відповідальності. При цьому дослідниками підкреслюється, що усунення кримінальної відповідальності в цьому випадку матиме місце не у зв'язку з неосудністю особи, як немає її медичних критеріїв. Затримка в психофізичному розвитку неповнолітнього викликається не психічною хворобою, а індивідуальними віковими особливостями, педагогічною занедбаністю, тривалими соматичними захворюваннями [65, с. 69].

В даний час існують  різні класифікації дизон-тогенеза (порушення індивідуального психологічного розвитку).

У сучасній психологічній  систематиці виділяють: недорозвинення, затриманий розвиток, пошкоджений розвиток, дефициітарний розвиток, спотворений розвиток, дисгармонійний розвиток. Кожен вид дизонтогенеза характеризується різною глибиною і переважною сферою поразки психіки [26, с. 171].

Часто психічні порушення  у підлітків поєднуються з  явищами педагогічної і соціальної занедбаності, в одних випадках тих, що вуалюють глибину страждання, в інших - що створюють враження більшої тяжкості порушень, чим це має місце насправді. При цьому явища такій "занедбаності" іноді бувають настільки значними, що набувають психопатодібного характеру [58; С. 334]. Разом з цим, існує думка, що ще не вироблені чіткі критерії визначення відповідності психологічного розвитку неповнолітніх їх віку. Психологи не завжди вказують рівень розвитку випробовуваного при встановленому факті відставання [17, с. 5].

У новому КК України в статті 103 вказано, що при призначенні покарання неповнолітньому, необхідно врахувати "умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього". Слід зазначити, що не дивлячись на те, що в колишньому КК такого положення не було. Судові і правоохоронні органи керувалися ухвалою Пленуму Верховного Суду УРСР від 26 червня 1981 р. № 5 "Про практику застосування судами України законодавства; у справах про злочини, у справах неповнолітніх і про залучення їх в злочинну або іншу антигромадську діяльність", в якому містилися рекомендації судам при розгляді кримінальних справ відповідної категорії, враховувати умови життя і виховання підлітка [6, с. 483].

Таким чином, питання про  неосудність неповнолітніх містить  в собі два аспекти:

а) специфіку аномалій психотичного рівня у неповнолітніх, які складають медичний критерій формули неосудності;

б)порушення онтогенезу, що не є хворобливим розладом і, отже, до медичного критерію формули неосудності  не відноситься, проте разом з  цим не дозволяє суб'єктові в повному  об'ємі віддавати звіт в подіях, що відбуваються навколо, і своїх  діях.

Разом з цим представляється  необхідним детальна наукова розробка формули "вікової осудності", введення якої в кримінальний закон дозволить  найповніше реалізувати один з основоположних принципів кримінального права - принцип про індивідуалізацію покарання.

2.3. Обмежена осудність

Колишнє кримінальне законодавство  України і доктрина вітчизняної  судової психіатрії визнавали, що суспільне  небезпечне діяння може бути здійснене  особою або в стані осудності, або в стані неосудності. Але  перетворення, які відбуваються в  суспільстві, прагнення правосуддя до максимальної індивідуалізації вироків, які виносяться судом, обусловили подальші розробки як в області юриспруденції, так і в області судової психіатрії. Результати цих розробок знайшли своє віддзеркалення в новому Кримінальному кодексі України. Зокрема, це стосується якісно іншої, в порівнянні з колишнім кримінальним законодавством, диференціація психічних порушень, в тому або іншому ступені тих, що детермінують протиправну поведінку особи, їх обліку при реалізації норм кримінального права.

У вітчизняній судовій  психіатрії визнано, що так званий психотичний рівень поразки психіки несумісний зі свідомо-вольовим контролем над своїми вчинками. Слово "психотичний" означає "властивий психозам", тобто найбільш важкі форми психічних розладів. Про психотичний рівень психічного розладу свідчить наявність в його структурі марення - не відповідних дійсностей, ідей і думок, що помилково обгрунтовуються і повністю оволодівають свідомістю хворого [59, с. 22 / 56, с. 45]. Такого роду хворобливі стани під час здійснення суспільно небезпечного діяння виключають осудність особи, а разом з цим і постановку питання про притягання або незалучення його до кримінальної відповідальності.

У випадках, регламентованих кримінально-процесуальним законодавством, для оцінки психічного стану підслідного проводиться судово-психіатрична експертиза, в результаті якої психіатри-експерти визначають відсутність або наявність у обличчя психічних порушень і у разі їх виявлення діагностують хворобу, яка була їх джерелом. При цьому, в судово-психічній практиці спостерігається і така категорія підекспертних, у яких мають місце психічні порушення непсихотического рівня (так звані психічні аномалії, що не досягають рівня душевного захворювання), внаслідок недостатності або дисфункції взаємодії окремих додатків цільової дії (планування, контроль, корекція поведінки), обмежується можливість свідомої регуляції особою інкримінованого йому протиправного діяння. Як правило, цей контингент підслідних в основному складають психопатичні, хронічні алкоголіки і наркомани, а також особи, які хворі на олігофренію в легкому ступені дебільності, органічним ураженням головного мозку або ж що мають таке хворобливе становище психіки, яке не дотягує до закріпленої в законі  формули неосудності і разом з цим є відхиленням норми [32, с. 122]. Відповідно до колишнього законодавства особи, що входять в цей контингент, притягувалися до кримінальної відповідальності на загальних підставах. Подібний підхід не дозволяв в належній мірі забезпечити вимоги закону про те, щоб при призначенні покарання всесторонньо враховувалися "особу злочинця", "належним чином дати юридичну оцінку тільки особи винного, але і самого злочину, в багатьох випадках правильно кваліфікувати скоєне і призначити адекватне покарання" [8, с. 217, 218]. Крім того, висловлювалися думки, що по відношенню до засуджених з психічними аномаліями, покарання не досягає своїй мети, що в цілому "приводить до рецидиву злочину" [8, с. 218, 27].

У деяких зарубіжних державах проблема кримінальної відповідальності осіб з психічною патологією непсихотического рівня вирішується шляхом введення в законодавство інституту "органічної осудності" і визнанням останніх "обмежено" осудними. Подібна спроба зроблена і у вітчизняному кримінальному законодавстві.

Вперше термін "зменшена осудність" почав вживатися в XIX столітті в кримінальних законах німецьких держав. Російське кримінальне законодавство це поняття не використало. Негативне відношення російських юристів і психіатрів (а надалі - радянських) до "зменшеної" або "обмеженої" осудності в значній мірі формувалося під впливом поглядів відомого російського юриста Н. С. Таганцева і видних психіатрів - Ст. X. Кандінського и В. П. Сербського. Деякі, висловлені ними аргументи проти зменшеної осудності, використовуються до цих пір.