Субект злочину за кримінальним правом

У свою чергу, радянське кримінальне  законодавство 20-х років, а також  практика його застосування, знаходилися  під впливом соціологічної школи кримінального права, представники якої вважали неправильними різке зіставлення осудності і неосудності. Так, наприклад, професор В.С. Трахтеров писав: "Необхідно виділити зменшену осудність, дати їй в законі особливе окреслення. Зробити це можливо, бо зменшена осудність вже не є те каучукове", розтяжне поняття, яким воно так недавно ще признавалося" [41, с. 58]. У такому ж сенсі висловлювалися і деякі інші радянські криміналісти і психіатри, які займалися дослідженням проблеми обмеженої осудності. Всі вони сходилися в думках про необхідність пізнання зменшеної осудності як самостійного інституту кримінального права. Розбіжності між ними мали місце головним чином лише з питання про характер міри дії у відношенні зменшеної осудні - визнаних страждаючими психічними аномаліями, що відноситься до так званої групи прикордонних станів. Підсумком цієї полеміки стало введення в кримінальний закон молодої Радянської держави категорії зменшеної осудності, що було, поза сумнівом, досить прогресивним кроком. Проте на практиці були допущені серйозні помилки, що, надалі, зумовило формування в науці кримінального права і у законодавця негативного відношення до обмеженої осудності. В результаті цього, після 1928 року визнання осіб обмежене осудними припинилося. Про обмежену осудність довгий час не писали або говорили про реакційність, "ненауковість" цього поняття.

Таким чином, кримінальне  законодавство СРСР (отже і кримінальне  законодавство УРСР) виходило з того, що особа, що зробила суспільне небезпечне діяння, була або осудною (тоді воно визнавалося суб'єктом злочину), або неосудною (тоді воно суб'єктом  злочину бути не могло). Вважалося, що здатність усвідомлювати свої вчинки і керувати ними у людей з прикордонним станом психіки може бути знижена, але  це не було підставою для затвердження, що ступінь провини таких суб'єктів  в скоєнні злочину менший, ніж  ступінь провини психічно здорових людей в здійсненні того як самого злочину. Тому такі люди в більшості своїй здатні розбиратися в навколишніх подіях і явищах зовнішній дійсності, пізнавати їх і на цій основі правильно керувати своїми діями [41, с. 112].

У зв'язку з успіхами у  вивченні так званих прикордонних станів і аномалій психічного розвитку, на пізніших етапах розвитку кримінального  права до СРСР, поняття обмеженої  осудності відкидалося не так  категорично. Признавалося, що пропозиції про облік психічних аномалій при призначенні покарання, про  особливий режим від'їзду покарання  особами з психічними недоліками заслуговують уваги: "Не повинно  викликати сумнівів, що аномалії психіки, що зменшують здатність оцінювати  свої дії і керувати ними, можуть в деяких випадках визначити зменшення відповідальності" [54, с. 94].

Інститут "обмеженої осудності" знає законодавство Польщі, Чехії, Німеччини  і деяких інших країн. У новому КК Російської Федерації законодавець фактично легалізував категорію обмеженої осудності, не відобразив, проте, само її найменування безпосередньо в нормах кодексу. Концептуальна основа ст. 22 КК РФ (обмежена осудність) винесена за рамки законодавчого тексту і цілком залишена у сфері кримінально-правової теорії [59, с. 43].

КК України, прийнятий в 1960 році, хоча і піддавався останніми роками цілому ряду доповнень і змін, інституту обмеженої осудності не містив. На відміну від нього, КК України, що діє, містить кримінально-правову категорію обмеженої осудності і закріплює її визначення в статті 20:

"1. Підлягає кримінальній  відповідальності особа, визнана  судом обмежено осудним, тобто  таке, яке під час скоєння злочину, внаслідок психічного розладу, що є у нього, не було здатне повною мірою віддавати собі звіт в своїх діях (бездіяльності) і (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено  осудним враховується судом при  призначенні покарання і може  бути підставою для застосування примусової міри медичного характеру" [2, с. 445].

Законодавчому закріпленню  інституту обмеженої осудності  перешкоджала тривала жвава полеміка - дослідники не були одностайні в своїх поглядах про включення останнього в кримінальне законодавство України. У "обмеженої осудності" були і є свої супротивники. Їх основні аргументи зводяться до наступного: важко відшукати яку-небудь конкретну мірку для визначення критерію цього поняття, межі обмеженої осудності дуже слабо обкреслені; наявністю або відсутністю "здібності до ставлення" може бути тільки  осудність або неосудність; зменшена осудність спричинить поєднання покарання і лікування; достатньо обліку наявності психічних недоліків як обставина, пом'якшувальна відповідальність; наявність категорії зменшеної осудності може привести до помилок і зловживань; визнання зменшеної осудності спричинить зниження покарання злісним злочинцям, які заслуговують застосування найсуворіших мір покарання; особа, визнана обмежено осудним, може бути поставлене в кращі в порівнянні із здоровими злочинцями умови відбування покарання; визнання зменшеної осудності неприйнятне тому, що її можна перенести на будь-якого, навіть здорової людини, зменшена осудність може привести до механічного трактування хворобливих розладів психіки; такої осудності не може бути, оскільки немає підвищеної осудності для осіб, що "особливо добре орієнтуються"; обмежена осудність "заплутує проблему", "зв'яже руки суду" [8 ,с. 219]. Думається, в рамках цієї роботи не буде доцільним розкривати всі доводи супротивників "обмеженої осудності" і контраргументи її прихильників. Проте, очевидно, що на деяких з них слід зупинитися.

Одній з проблем, яка в  даний час знаходиться в центрі питання обмеженої осудності, є  визначення тієї горезвісної "міри", в якій, згідно статті 20 КК України, особа під час скоєння злочину не була здатна "віддавати собі звіт в своїх діях (бездіяльності) і (або) керувати ними". Як до, так і після ухвалення КК України, що діє, дослідниками неодноразово піднімалося питання, що це за міра і як належить її визначати. Так, наприклад, вже після вступу до законної сили КК України М. Коржанський також ставить питання, яким був цей захід під час здійснення особою злочину і якою вона повинна бути [22, с. 4].

Так, загальновідомо, що судово-психіатрична оцінка окремих форм психічних захворювань, як і експертний висновок, відносно кожної конкретної особи будуються  на основі певних критеріїв осудності, обмеженої осудності і неосудності, що містяться в їх законодавчих формулах. Міра, якою особа не могла "віддавати собі звіт в своїх діях (бездіяльності) і (або) керувати ними", що є ключовим моментом новели - формули обмеженої осудності, очевидно, також винна визначаться на основі цих критеріїв - доданків формули. Проте, висловлювалися думки, що судова психіатрія і юридична наука чіткої формули обмеженої осудності не виробили [36, с. 38]. Отже, якщо виходити з останнього, не вироблені і чіткі критерії цієї формули, наукове обгрунтування і визначення яких, безумовно, дозволить встановлювати межі міри, в якій особа при скоєнні злочину не могла "віддавати собі звіт в своїх діях (бездіяльності) і (або) керувати ними".

З точки зору С. С. Бородіна, думка про безмежність обмеженої  осудності і відсутності для  неї чітких клінічних критеріїв  пов'язана з уявленням про цей  вигляд осудності як про проміжний  стан між осудністю і неосудністю. Але обмежена осудність - це частина осудності і її юридичний і медичний критерій цілком визначені [7, с. 74]. На думку Н. Мірошніченко і Н. Орловськой юридичний критерій повинен містити інтелектуальну і вольову ознаки. Інтелектуальну ознаку характеризує можливість усвідомлювати здійснювані дії, а вольовий - здатність управляти своєю поведінкою. Як медичний критерій обмеженої осудності вони пропонують розглядати розлади психічної діяльності, які не досягли психотичного рівня і не виключають осудності, але зменшують можливість індивіда усвідомлювати свою поведінку, свої дії і керувати ними [34, с. 56]. Т. Пріходько у формулі обмеженої осудності виділяє три критерії: юридичний, медичний і психологічний. На його думку, в юридичний критерій включаються всі суспільно небезпечні діяння (дія або бездіяльність), передбачені кримінальним законом. Медичний критерій - це хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня) які, перш за все, виявляються розумовою недостатністю, афектними або вольовими розладами, інакше кажучи - психічні аномалії. Під психологічним критерієм обмеженої осудності Т. Пріходько розуміє істотне обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії і (або) керувати ними [47, с. 54]. Думається, в цьому випадку, необхідно звернути деяку увагу і на термінологію, що вживається. Як правило, в юридичній літературі терміни "юридичний" критерій неосудності (осудності) і "психологічний" критерій неосудності (осудності) вживаються як синоніми. Потрібно відзначити, що в даному випадку терміни "юридичний критерій" і "психологічний критерій" відображають принципово різні поняття і не можуть вживатися як тотожні. Проте, на наш погляд, вказану термінологію слід визнати вдалою, такою, що повною мірою відображає зміст розкриваних понять.

Юридичний критерій у формулі  обмеженої осудності визначений законодавцем словами: "при скоєнні  злочину". Тобто при визначенні чи знаходилася особа під час  скоєння злочину в стані обмеженої  осудності чи ні, повинно бути очевидне, що постановка питання про його притягання до кримінальної відповідальності допустима і законна - повинно бути встановлено, що особа не є неосудною.

Медичний критерій в законі визначається терміном "психічний розлад", що вказує на хворобливу природу порушень психіки і свідомості суб'єкта під час здійснення ним злочину. Таким чином, неприпустимо відносити до даної ознаки розлади психіки і свідомості, що немає хворобливими. Очевидно, до цього критерію слід віднести не тільки, як казав, Т. Пріходько, хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які перш за все виявляються розумовою недостатністю, афектними або вольовими розладами, а всі можливі і мислимі, такі, що можуть зустрітися аномалії психічної діяльності, глибину і ступінь яких слід оцінювати на момент здійснення особою злочину. При цьому, незважаючи на велику кількість аномалій психіки і відсутність чітких меж між окремими формами, неглибокий рівень психічних розладів дозволяє відносити їх до однієї групи [34, с. 56]. У свою чергу, рівень психічного розладу також може бути деяким визначником тієї горезвісної "міри", в якій, відповідно до статті 20 нового КК, особа при скоєнні злочину "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і(або) керувати ними".

У психологічний критерій формули обмеженої  осудністі, на наш погляд, слід включати три ознаки: інтелектуальний, вольовий і емоційний. Тут слід погодитися з позицією Н. Мірошніченко і Н. Орловськой в тій частині, що інтелектуальну ознаку характеризує можливість усвідомлювати досконалі дії, а вольовий - здатність управляти поведінкою. На їх думку, при обмеженій осудності інтелект і воля і частково уражені, тобто спостерігається значне ослаблення інтелектуальної і вольової здібностей індивіда [34, с. 56]. При цьому, на емоційній ознаці психологічного критерію формули обмеженої осудності слід зупинитися докладніше.

Відповідно до доктрини кримінального  права України в юридичному (психологічному) критерії у формулах осудності і  неосудності емоційна ознака самостійного значення не має. Це пояснюється тим, що серйозний розлад емоційної сфери супроводжується розладом інтелекту або волі, або того і іншого одночасно, внаслідок чого виявляється інтелектуальна або (і) вольова ознака юридичного критерію. Проте, при визначенні стану обмеженої осудності особи під час здійснення ним злочину, емоційної ознаки набуває нове значення. Адже відомо, що в патології психічної діяльності людини велика роль належить розладам емоцій, і значне число психічних розладів супроводжується істотними змінами в емоційній діяльності. У осіб, страждаючих подібними захворюваннями, емоції стають нестійкими, бурхливе емоційне переживання виникає при незначному приводі і не відповідає зовнішньому подразнику, що його викликав. Симптоматика цих захворювань значною мірою зводиться до невідповідності між емоційними реакціями і інтелектуальною діяльністю, визначається поведінка хворих неадекватними емоційними реакціями [31, с. 75]. В цьому випадку емоційне "перевантаження" може бути недостатньої для істотної поразки волі або розладу свідомості людини, але, разом з тим, здатна порушити нормальне сприйняття ним навколишнього світу. Тобто емоції, "накладаючись" на психіку, уражену патологією непсихотического рівня, можуть до певної міри позбавляти суб'єкта можливості віддавати собі звіт в своїх діях. Таким чином, облік емоційної ознаки як окремого доданку в психологічному критерії обмеженої осудності, дозволить більш диференційовано підійти до питання визначення "міри", в якій особа при скоєнні злочину не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Непрямим підтвердженням вищесказаному може служити визнання законодавцем стану сильного душевного  хвилювання (тобто стани фізіологічного афекту) під час скоєння злочину  як обставини, що впливає на кваліфікацію (наприклад, статті 116, 123 КК України) або на призначення покарання (наприклад, стаття 66 КК України). Але це питання необхідно освітити докладніше і в іншій площині. Так, висловлювалася думка, що фізіологічний афект є медичною підставою для визнання особи обмежено осудним [43, с. 170]. Проте стан фізіологічного афекту, хоча і обмежує здатність особи керувати своїми діями, не є хворобливим розладом, а отже, згідно статті 20 КК України, не може бути враховано при визначенні стану обмеженої осудності. В цьому випадку до уваги може прийматися тільки стан патологічного афекту, який, будучи хворобливим станом психіки, супроводжується тимчасовим виключенням або глибоким спохмуренням свідомості. При цьому, виключенням може бути ситуація, коли над інтенсивне емоційне переживання поєднується з наявністю у суб'єкта патології непсихотичного рівня. Але між фізіологічним і патологічним афектом межі часто бувають настільки невловимі і важко визначеними, що може виникнути сумнів в правильності тієї або іншої кваліфікації афекту [31 С. 80]. Проте, не дивлячись на це, до теперішнього часу правозастосовник, спираючись на об'єктивний розгляд у кожному конкретному випадку всіх обставин справи, результати судо-психічних і комплексних психолого-психіатричних експертиз, знаходив необхідне рішення.

В цілому, законодавець, закріплюючи  формулу обмеженої осудності  в законі, порахував аргументи прихильників обмеженої осудності вагомішими. Разом з цим, і зараз існують думки, що інститут обмеженої осудності кримінальному закодавству України не потрібний. Так, Н. Коржанський вказав, що стаття 20 в КК України не потрібна [22, с. 4]. Це вказуе на те, що хоча інститут обмеженої осудності знайшов своє законодавче закріплення в новому Кримінальному кодексі України, вважати питання вичерпаним не можна. Полеміка навколо проблемного питання "обмеженої осудності" продовжується на якісно іншому етапі - трактування і вивчення законодавчої норми, аналізу практики її застосування. Не викликає сумнівів, що остання підійме ряд нових проблемних питань.

Так, закріплення в кримінальному  законі, формули обмеженої осудності  може викликати значне збільшення потоку осіб, що направляються на комплексну судово-психіатричну експертизу. Це буде обумовлено не тільки тим, що збільшиться  загальний об'єм потенційних підекспертних, але і тим, що для практичних працівників  правоохоронних органів "візуальне" визначення тонших проявів таких  патологій психіки, як прикордонні  стани, представить значну складність. На місці слідчого, для того, щоб  не допустити неповноти розслідування, що є браком в його роботі, буде логічним напрям на психіатричну експертизу всіх осіб, які у нього викликають сумнів з приводу адекватного сприйняття навколишнього світу. Подібна ситуація зажадає посилення матеріальної і кадрової бази установ, провідних  судово-психіатричних експертиз. Буде необхідна відповідна методична робота серед співробітників правоохоронних органів, які стикатимуться на практиці з особами, страждаючими психічними аномаліями. Кожному слідчому буде нелишнім ще раз на самому початковому етапі розслідування цікавитися психічним станом підслідного, ретельніше вивчати характеризуючі його дані. У цьому, оскільки діагностика прикордонних станів відрізняється тонкістю і вимагає наявність спеціальних пізнань в області психіатрії і якісно іншого підходу, можуть надавати допомогу психологи і психіатри на місці, консультуючи у кожному конкретному випадку працівника правоохоронного органу про доцільність тих або інших експертних досліджень.