Феномен девіантної поведінки та специфіка його соціального дослідження

ТЕОРІЯ НАВІШУВАННЯ ЯРЛИКІВ. Теорії, розглянуті до цих пір, зв'язані переважно з аналізом особистості, особливостей девіанта чи з соціальними і культурними чинниками, які сприяють девіації. Однак у останні 20 років сформувалося кілька нових підходів до девіації, які створюють основну силу на тих, хто оцінює людину з погляду девіації, і навіть на способи роботи з людиною по тому, на неї навішен ярлик «девіанта». [17, с.93]

Говард Беккер запропонував концепцію, протилежну теоріям, яка обговорювалась. У книжці «Аутсайдери» (1963) миститель відкинув багато психологічних і соціологічних пояснень девіації, оскільки вони засновані на медичній моделі, відповідно до якої нормальна людина, що виявляє девіантну поведінку, вважається у певному сенсі «хворим». Такі підходи не враховують політичний аспект девіації. Беккер вважав, що девіація насправді обумовлена правоздатністю впливових груп суспільства (мається на увазі законодавці, судді, лікарі й ін.) нав'язувати іншим певні стандарти поведінки. «Соціальні групи створюють девіацію, - писал автор, - оскільки вони є правопорушниками, яких вважають девіацією; ще, вони нав'язують ці правила певним людям, яким «навішуются ярлики» аутсайдерів. З цієї точки зору девіація визначається не якістю вчинку, який робить людина, а скоріш наслідком застосування іншими правив і санкцій проти «порушників».

Концепція Беккера і теорії подібні їй названі «Теорією навішування ярликів», оскільки вони пояснюють девіантну поведінку в термінах правоздатності впливових груп навішувати ярлики «девіантві» членам менш впливових груп. З людиною можуть поводитись так, ніби вона порушила правило (навіть якщо це і неправда) оскільки інші люди стверджують, що це правила порушено. Часто саме так чинили з «неграми» і в Америці. Вони піддавалися переслідуванню і іноді лінчуванню у зв'язку з хибним обвинуваченням в зґвалтуванні білих жінок. Інакше кажучи, Беккер висловив думку, що «прийняття рішення про девіантність і недевіантність певного вчинку частково зумовлено його характером, а частково тим, як його оцінюють інші люди».

Більшість людей порушує деякі соціальні правила. Тінейджер може раз у раз покурювати цигарки з марихуаною. Адміністратор може підробляти рахунок. Мабуть, оточуючі спочатку сприймають ці вчинки крізь палиці, а людина, порушує правила, очевидно, на вважає себе девіантном. Лемерт (1951) називає цей тип поведінки первинної девіацією. Але що відбувається, якщо друг, член сім'ї, начальник чи службовець правоохоронного органу виявляють ці вчинки, і розповідають про них іншим? Часто це призводить до вторинної девіації, коли присвоюється ярлик девіанта; оточуючі звертаються з нею, як із девіантом; відповідно людина сама починає відчувати себе девіантом і поводитись відповідно до цієї ролі.

Отже, теорія «навішування ярликів» описує процес формування нового ставлення до людей, яких вважають девіантами, на відміну від колишніх теорій, роблять упор на особливостях індивідів, які сприяють девіації.

ТЕОРІЯ РАДИКАЛЬНОЇ КРИМШАЛОГІЇ. Ще один яскраво виражений політичний підхід до девіації обраний групою соціологів, хто вважає себе «радикальними кримінологами». Вони відкидають всі теорії про злочини, засновані на поняттях порушення загальноприйнятих законів.

Остін Турк (1969) стверджував коли виникає конфлікт між владою та деякими категоріями громадян, влада зазвича й вдається до примусових заходів. Наприклад, співробітники поліції з більшою готовністю застосовують закони, що відповідатимуть їхнім структурам (наприклад, закони, які забороняють гомосексуалізм), ніж закони, що суперечать структурі (наприклад, закони, які захищають цивільні права). З іншого боку,   поліція   насамперед   застосовує   закони,   спрямовані   проти найбідніших і тих, які мають менше влади; а особливо жорстко придушує тих, хто може чинити опір.

Квінті (1977) дав глибший аналіз взаємозв'язку між конфліктом серед груп нашого суспільства та застосуванням закону; він розглянув цю проблему з погляду марксизму. Він стверджує, що і діяльність правоохоронних органів є знаряддями, які правлячі класи (володіють засобами виробництва) використовують проти тих, хто позбавлений влади. Наприклад, в XII столітті було прийнято закони, які забороняють бродяжництво; це було зумовлено прагненням аристократії, яка володіла землею, змусити бідняків працювати; оскільки у той час кожен десятий працівник гинув від чуми чи призивався в загони хрестоносців ( Чемблисс, 1964). Далі Квінті підкреслює, що й закони, нібито суперечать інтересам правлячих класів. Наприклад, законодавство, що підтверджує вимоги профспілок, (прийняте 1930-ті і 1940-ві роки), насправді служить цим інтересам, оскільки, якщо законодавство не було б прийняте, відбулася б революція, що сприяло б докорінним змінам економічного ладу .

Отже, радикальна кримінологія відволікає нас від з'ясування, чому люди порушують закони, і надає головне значення аналізу сутності самої законодавчої системи. Прибічники цієї теорії розглядають «девіантів» не як порушників загальноприйнятих правил, а як бунтарів, виступаючих проти капіталістичного суспільства, яке прагне «піддати ізоляції і розмістити у психіатричні лікарні, в'язниці і колонії для неповнолітніх, щоб піддати контролю"(Тзйлор, 1973). [91, с.462]

Тому необхідно розкрити соціальну творчість особистості (в послугах, виробництві тощо.)

По закінченню першого розділу можна зробити наступні висновки.

Зміни, що відбуваються сьогодні в нашому суспільстві, висунули цілий ряд проблем, однією з яких є проблема девіантної поведінки. Причини відхилень у поведінці людини виникають як результат політичної,   соціально-економічної   та   екологічної   не   стабільності суспільства, посилення впливу псевдокультури, змін у змісті ціннісних орієнтацій молоді, несприятливих сімейно-побутових відносин. Соціальний контроль за поведінкою людини це механізм самоорганізації (саморегуляції) і самозбереження суспільства шляхом установлення й підтримки нормативного порядку, усунення, нейтралізації або мінімізації девіантної поведінки. Соціальні норми та соціальні санкції є обов* язковими елементами соціального контролю.

Тим не менш, соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Вони носять соціально-творчий характе]р: науковий, технічний, художній, суспільно-політичний. Негативні девіації дисфункціональні, дезорганізують систему, можна назвати соціальною патологією.

Феномен соціальної девіації вивчається соціологією вже тривалий час, проте досі немає єдиної думки щодо причин походження та природи девіації.

Отже в соціології вироблені наступні теоретичні підходи до вивчення соціальних девіацій: біологічні (Ломброзо, Шелдон), психологічні за станом свідомості (Фрейд) та соціологічні.

Незважаючи на всі відмінності соціологічних концепцій, їх поєднує загальне визнання причин девіації, впливу на людину різноманітних соціальних факторів, а саме: відсутність норм та розрив між цілями суспільства та засобами їх досягнення (теорії аномії); культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія «навішування ярликів»); розроблення законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) та ін.

Розділ 2. КОНСТРУКТИВНА МОДЕЛЬ ОСНОВНИХ ФОРМ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

2.1. Характеристика основних як видів девіантної поведінки

До основних форм девіантної поведінки у сучасних умовах можно віднести злочинність, алкоголізм, проституцію, наркоманію. Кожна форма девіації має свою специфіку.

Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

Виникнення злочинності було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних із цим соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії людства клас рабовласників не тільки встановив бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового суспільства об'єктивно порушив питання про державно-правову охорону від посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб, які потрапляли в його сферу, залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, «володарі ситуації» - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії - незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь -якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого - примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси «володарів ситуації». Так виникло соціальне явище - злочинність.

Ознаки злочинності. Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття^злочинність».

1. Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке трактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.
2. Злочинність є структурним елементом соціального явищ, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.
4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
5. Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття «злочинність» - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.
6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за причиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами -економікою, політикою,. „-ідеологією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.

Це означає, що між усіма ознаками злочинності існує діалектична єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки, характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.

7. Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
8. Злочинності притаманна ознака самодетермінувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.
10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшуєтШг) сукупності дій.
12. Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища. [27, с.5]

Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.

Види злочинності. Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (сукупність злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і жінок ділиться, у свою черіу, на злочинність дорослих та неповнолітніх осіб. Додатково можна назвати міську й сільську злочинність, злочинність у сфері сімейно-побутових відносин, злочинність регіонів. [5, с. 219 ]