Феномен девіантної поведінки та специфіка його соціального дослідження

Справа в тім, що субкультура зм'якшує сприйняття явищ, на які люди за межами субкультури дивляться як на психічне відхилення або навіть кримінальне поводження. Таким чином, наркоманська субкультура є специфічною реакцією на поводження суспільства стосовно наркоманії і її поява і розвиток - неминучий процес. Аналіз змісту і спрямованості наркоманської субкультури дозволяє говорити про неї як про антисистему і явище вкрай негативному, оскільки вона сприяє прилученню до наркотиків і закріплення їхнього вживання.

Причини поширення наркоманії. Умовно можна виділити чотири основних групи факторів, що сприяють розвитку поводження, що відхиляється, у цілому і наркотизації зокрема. [8, с.45]

1. Моральна незрілість особистості: негативне відношення до навчання, відсутність соціально схвалюваної активності і соціально значимих установок; вузьке коло і нестійкість інтересів, відсутність захоплень і духовних запитів; невизначеність у питаннях професійної орієнтації, відсутність установки на трудову діяльність, дефіцит мотивації досягнень.

2. Порушене соціальне мікросередовище: неповна родина; сильна зайнятість батьків; перекручені сімейні відносини, що приводять до неправильного освоєння соціальних ролей, неправильне виховання; легкий і неконтрольований доступ до грошей і нерозуміння того, як вони дістаються; алкоголізм або наркоманія в кого-небудь із близьких родичів або близьких людей; низький освітній рівень батьків.
3. Індивідуально-біологічні особливості особистості: спадкоємна обтяженість у відношенні психологічних захворювань і алкоголізму, важкі соматичні захворювання і нейроінфекції в раннім дитинстві.
4. Індивідуально-психологічні особливості і нервово-психічні аномалії особистості: низька стійкість до емоційних навантажень, підвищена тривожність, імпульсивність, недостатня соціальна адаптація.

Наркоманія сьогодні розглядається як соціальна патологія, що належить до глобальних проблем сучасності. [71, с.8] Соціологічне вивчення наркоманії дозволяє розкрити латентні соціальні механізми, що лежать в її основі. Соціологічний підхід до дослідження наркоманії дозволяє:

о виявити соцгокулвтурний механізм прилучення людини до наркотиків;

о визначити соціокультурні чинники, що сприяють і перешкоджають виникненню і розвитку наркотичної залежності;

о виявити основні тенденції розвитку наркоманії як особливої, головним чином молодіжної, субкультури;

о     з'ясувати ставлення різних груп населення і соціальних інститутів до проблеми наркоманії, а особливо - до проблеми споживання наркотиків; о     проаналізувати мотиви споживання наркотиків серед різних груп населення.

Такий підхід, на наш погляд, може послужити теоретичною базою при розробці комплексної програми профілактики споживання наркотиків (і інших адиктивних речовин) у молоді. Подібна комплексна програма повинна існувати у формі соціальної технології профілактики адиктивної поведінки, і включати в себе всі аспекти цієї проблеми. Це обумовлено тим, що окремі, вузькоспеціалізовані підходи (юридичний або медичний) показали слабку ефективність в умовах епідемічного розповсюдження наркотиків. Саме соціологічний підхід в силу своєї комплексності повинен бути покладений в основу соціальної технології профілактики адиктивної поведінки.

Актуальність проблеми профілактики наркоманії обумовлена цілим рядом факторів: соціальних, економічних, психологічних та біологічних. Сьогодні фахівці не відчувають коливань в оцінці наркологічної ситуації -поширення наркоманії в Україні прийняло епідемічний характер, охопило всю територію країни, особливо південну її частину. І, що викликає особливу тривогу, утворився кримінальний ринок наркотиків на рівні організованих злочинних угруповань.

Для пояснення наркоманії і наркотизму використовуються всі соціологічні теорії, що описують механізми девіації:

- Теорія аномії (солильної дезорганізації), запропонована Е. Дюркгеймом і пізніше розвинена Робертом К.Мертоном та іншими;

• Теорія субкультур нижчих верств суспільства (Е.Сатерленд);
• Теорія стигматизації (Г.Беккер). [66, с.305]

В сучасній літературі, присвяченій соціології наркоспоживання, одне з центральних місць займає тезу про неадекватність молодіжного дозвілля, який породжує нудьгу і тугу. Молоді люди, які відчувають свою нездатність отримувати справжнє задоволення від пропонованого дозвілля, схильні до соціальної дезорганізації і починають пробувати наркотики. Інші соціологічні дослідження пов'язують наркоманію не стільки з недоліками організації дозвілля, скільки з невдачами в життєвій кар'єрі. Так, американський соціолог Денис Кандел доводив, що важливими стимулами вживання заборонених наркотиків є «провал нормального входження в дорослі ролі, такі як заміжжя і постійна робоча зайнятість». Таким чином, вживання наркотиків розглядається як прояв соціальної та психологічної патології, пов'язаної з нездатністю окремих індивідів зайняти «нормальні» позиції в сексуальній сфері, сімейного життя та на ринку праці.

Інший напрям соціологічних досліджень пов'язаний з пріоритетною увагою не до особистих проблем окремих людей, а до особливостей поведінки різних соціальних груп. Намагаючись визначити, які саме індивіди здатні прийти до вживання наркотиків, учені вивчають їх сім'ї, культурне оточення, а також негативні соціальні чинники життя (бідність, безробіття, дискримінацію).

Раніше вважалося, що до наркоманії найсильніше схильні маргінали, для яких характерна відсутність самоконтролю і недостатнє знайомство з «нормальними» культурними формами життя сучасного середнього класу. Однак інтерпретація наркоманії як спадку «покидьків суспільства» стала піддаватися деякому сумніву. Так, американський соціолог Джон Хандлебі проінтерв'ював 150 «важкше» хлопчиків до їх надходження в виправну школу і протестував 196 хлопчиків зі звичайних шкіл, а потім через три роки обстежив їх повторно. Його дослідження показало, що до вживанням наркотиків виявилися помітно схильні ті, у кого були відзначені «надмірний, рухливий» розум і незалежний характер.

Розвиваючи цей підхід, деякі радикальні соціологи розглядають наркоманію як прояв «бунтарства». На їхню думку, вживання наркотиків часто є рефлексивним опором домінуючим соціальним цінностям, культурній практиці, ідеологічним і матеріальним умовам життя. Наприклад, американський соціолог Говард Беккер ще в своїх роботах 1960-х про споживачів марихуани доводив, що подібного роду поведінка молодих людей було як би антимоделью законослухняної поведінки «нормальної» молоді. Молоді люди, які включалися в наркотичний «спосіб життя», пристосовувалися до цінностей, які існують у цих групах, всередині яких вживання наркотиків зовсім не вважалося кримінальними або навіть просто поганим. Криміналізація споживання наркотиків, з цієї точки зору, відображає не стільки його реальну суспільну небезпеку, скільки відторгнення суспільством молодіжного «бунтарства».

Оскільки вживання наркотиків таврується як антигромадське, то протиставляють себе суспільству нонконформісти демонструють «виклик громадським смакам» саме споживанням наркотиків.

В концепції Гері Беккера і Кетрін розглядається модель'раціональної поведінки споживача «шкідливих благ», в якій аналізується залежність масштабів індивідуального споживання наркотиків від зміни їх цін.

За моделлю К.Беккер і К.Мерфі, існують наступні закономірності наркоспоживання:

- Очікуване підвищення цін знижує поточне споживання, і навпаки;

- Особи з нижчим доходом на зміни цін «шкідливих благ» реагують сильніше, ніж особи з більш високим доходом, які більше враховують майбутні шкідливі наслідки^"

- Молодь сильніше реагує на зміну цін, чим більш літні люди, оскільки у молодих слабкіше навики раціональної поведінки.

З концепції Беккера - Мерфі витікає, що однією з головних причин зростання наркоманії є здешевлення наркотиків. Оскільки споживачі наркотиків з бідних верств більш чутливі до зниження цін, то наркоманія серед бідних сильніша, ніж у середнього класу і багатих. Аналогічно, наркоманія серед молоді помітно вище, ніж серед інших груп населення.

Самогубство (суїцид) — свідоме самостійне позбавлення себе життя, спричинене своєю безпосередньою, умисною і бажаною дією. Медичний термін самогубства «суїцид» має коріння у латинській мові — лат. зиі саесіеге - вбивати себе.

Суїцид — акт самогубства або спроби самогубства, який здійснюється у стані сильного душевного розладу або під впливом якогось психічного захворювання. [36, с.102]

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, серед населення віком від 15 до 44 років самогубство є одним з трьох головних причин смертності. Щороку _в світі близько мільйона людей покінчують життя самогубством, тобто одна людина кожні 40 секунд.

Щодо суспільних категорій, які найбільш схильні до скоєння подібних вчинків, то найвищий показник самогубств відзначається серед психічно хворих, хронічних алкоголіків, наркоманів, інвалідів. До групи ризику можна.також віднести літніх людей, засуджених, а також дітей і підлітків.

Кількість самогубств, скоєних дітьми, збільшується, а вік самогубців зменшується. Особливо вразливою до соціальних негараздів у суспільстві є молодь. Про це свідчить - значне зростання кількості самогубств серед молодих людей, кількість самогубств в Україні серед молоді зросла вдвічі. Основні їх причини лежать у сфері соціальній, соціально-психологічній, що окреслює втрату соціальних зв'язків, депресію, фрустрацію, алкоголізм, наркоманію, невдачі у навчанні, конфлікти із родичами, однолітками, страх перед майбутнім, самотність, розчарування у коханні, втратою сенсу життя і професійних перспектив, хронічною відсутністю грошей і роботи тощо. Тому нинішні молоді громадяни, на відміну від старшого покоління, поставлені подвійно в екстремальні умови, вихід з яких може бути непередбачуваним і неконтрольованим.

За даними центру досліджень дитинства Українського ЩЦ, у 27% дітей віком від 10 до 17 років час від часу з'являються суїцидальні думки. Крім того, більшість дитячих самогубств пов'язана не з психічними захворюваннями, як здається на перший погляд, а з недоліками морального виховання. До важливих чинників суїцидальності неповнолітніх можна віднести ще й такі: втрата батьківської любові, розлучення батьків, що породжує образу, ревнощі, вражене самолюбство, приниження, знущання, вагітність, які породжують відчай, страх, тривогу, при нестійкій, ще не повністю сформованій психіці.

Вперше увагу суїцидам із наукової точки зору приділив французький соціолог Еміль Дюркгайм, якого вважають засновником суїцидології. У своїй праці «Самогубство» (1897) він довів, що навіть такий вчинок, як самогубство, який, на перший погляд видається зумовленим лише особистими чинниками, насправді є соціальним фактом — продуктом тих значень, очікувань і угод, які виникають у процесі спілкування людей між собою. Соціолог вказав на те, що індивіди, які мають потужнішу сітку соціальних зв'язків є менше схильними до самогубств, ніж індивіди, які слабо пов'язані з життям груп (атеїсти частіше вдаються до суїциду, ніж віруючі люди, самотні — частіше, ніж сімейні, військові — частіше ніж цивільні, а під час мирного-чісу — частіше, ніж під час війни і революцій).

Виходить самогубство є більш характерним для представників одних соціальних груп, аніж для вихідців із інших соціумів, а відтак — воно є явищем соціальним. Тобто, якщо вчинками людини керує її свідомість, а це свідчить, що значною мірою вона належить не самому індивіду, а соціальному цілому, частиною якого вона є.

Свою типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, бо вважав, що вони настільки різноманітні і часто невідомі, що не мають соціологічного значення. Він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, пояснюючи характер взаємовідносин індивіда та соціальних груп. [36, с.423]

Він виділяв три типу самогубств:

1. егоїстичне;
2. альтруїстичне;
3. аномическое.

Перший тип самогубств, по Дюркгейму, полягає у розриві соціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю із тією групою, до котрої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради спільної цілі і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забули про особисті страждання. У колективі, як зазначає він, можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не відданий своїм одиничним силам, а є учасником колективної енергії і знаходять у ній підтримку в хвилини слабкості й депресії.

У цьому плані, чим більше слабшають внутрішні зв'язки з тієї групою, до якої належиьь індивід, тим менше він від неї залежить і тим більше він буде керуватися міркуваннями свого особистого інтересу. І як наслідок Дюркгейм - дає, визначення егоїстичному самогубству: «Якщо домовитися, - пише Дюркгейм, - називати егоїзмом такий стан індивіда, коли індивідуальне «Я» різко протиставляється соціальному «Я» й на шкоду останньому, ми можемо назвати егоїстичним той вид самогубства, який викликається надмірної індивідуалізацією». Підкреслюючи роль суспільства в стабілізації життя людей, він прямо пише, що окремі індивіди настільки пов'язані з життям цілого суспільства, що останнє не може стати хворим, не заразивши їх. Страждання суспільства, по Дюркгейму, неминуче передаються і її членам. Біль того, суспільство, підкреслюється їм, є мета, якій ми віддали кращі сили свого існування, і тому, відриваючись від нього, ми втрачаємо сенс нашої діяльності. Отже, всі розчарування індивіда висловлюють собою стан розкладу, у якому знаходиться суспільство.