Соціально-психологічні параметри управління освітою

Тема 5. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ

Лекція 11. Соціально-психологічні параметри управління освітою

1. Комунікативна природа  управління освітою. Міжособистісна     взаємодія.

2. Комунікативний потенціал  особистості керівника.

3. Соціально-психологічне середовище організації.

1. Комунікативна природа управління освітою.

Оскільки соціальне  управління, окрім управління інформацією-передбачає безпосереднє керівництво людьми, то процес спілкування в ньому є  його неодмінною складовою. Отже, управлінська діяльність керівника поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного не може існувати. Таким чином актуалізується соціально-психологічний аспект управління. Керівник здійснює комунікацію і коли говорить по телефону, і коли проводить оперативну нараду чи приймає участь у ділових переговорах, і коли розв'язує конфліктну проблему або проводить співбесіду тощо. В будь-якій із названих ситуацій успіх її визначається якістю процесу спілкування, умінням керівника слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти співрозмовника. Йдеться, загалом, про широкий діапазон комунікативних знань, вмінь і навичок, якими повинен бути наділений керівник і які є необхідною складовою частиною його управлінської діяльності.

Змістом управлінського спілкування виступають обмін інформацією, організація керівником взаємодії  та взаєморозуміння, які неможливі  без сприйняття людьми один одного і без міжособистісних взаємовпливів. Спілкування в управлінні слугує в якості дуже важливого інструменту розв'язання основних управлінських функцій: організація, мотивація, планування та контроль. Комунікація, будучи також функцією управління, у свою чергу виступає в якості інтегруючої складової, котра об'єднує ролі управління й ролі спілкування. Все сказане дозволяє зробити висновок про розуміння управлінської діяльності керівника як соціально-психологічної (мовиться, в першу чергу, про ту її частину, де вона виходить на проблеми керівництва людьми), як такої, де спілкування відіграє важливу роль, що значною мірою зумовлене особливою значущістю соціальних функцій управління й психологічними особливостями учасників управлінського процесу.

Соціально-психологічна особливість управління полягає  в тому, що поза спілкуванням з учасниками взаємодії, без співпраці та діалогу керівника з іншими членами організації не може бути справжнього вирішення управлінських завдань, прийняття управлінських рішень, професійного зростання керівника та його співробітників. Діалогічний тип відносин у цьому процесі можна вважати універсальною, необхідною умовою ефективності управлінської діяльності керівника, формою розкриття потенційних можливостей учасників управлінської взаємодії. В науковій літературі виокремлюють й інші психологічні критерії ефективності: задоволеність від приналежності до групи та від самого процесу роботи, авторитет керівника, самооцінка керівництва тощо, які визначають рівень сформованості соціально-психологічного клімату в установі чи фірмі.

В широкому розумінні управлінська діяльність керівника з погляду соціальної психології - це, по-перше, розв'язання управлінських завдань засобами спілкування; по-друге, передача своїх знань і досвіду учасникам взаємодії; по-третє, спосіб організації певної системи стосунків на різних рівнях "керівник -підлеглий", "керівник - група", "керівник - інші керівники" тощо; по-четверте, система соціально-психологічного забезпечення розвитку особистості (своєї та учасників взаємодії). Соціально-психологічний аспект управлінської діяльності може бути спрямований на пошук відповіді на запитання про внутрішню психологічну особливість цього виду управління, в якій мають інтегруватися наукові дані, що характеризують:

1)  психологію особистості керівника, підлеглих, психологію їх праці,

2)  психологічну структуру групи,

3)  типи, способи і стилі управління,

4)  взаємини між учасниками взаємодії,

5) місце соціально-психологічних чинників у цілісному управлінському процесі.

Таке розуміння комунікативної природи соціального управління виводить на психологічну та соціальну  основи управлінської діяльності керівника, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об'єктивного й суб'єктивного, індивідуального і групового тощо. Комунікація (процес комунікації у широкому розумінні тотожний спілкуванню, адже ці поняття мають спільну семантичну основу, багатозначні у використанні, близькі за виконуваними функціями) при цьому відіграє важливу роль, вона розуміється як діяльність соціальна і діалогічна, як така, що здійснюється всіма учасниками управлінського процесу.

Спілкування в управлінській діяльності керівника - це атрибутивна властивість управління. Воно породжене необхідністю здійснення цього процесу і має на меті діалектичну взаємодію між суб'єктами управління, між суб'єктом і об'єктом управління для досягнення поставлених цілей. Таким чином, управлінська діяльність - це діяльність людей, між якими складаються, окрім організаційно-технічних, соціально-економічних і певні соціально-психологічні відносини. Соціально-психологічний аспект управління передбачає урахування таких закономірностей, які походять як із суспільної, так і з біологічної зумовленості людської поведінки та людських відносин - міжособистісних, міжгрупових, внутрішньо особистісних, що характеризують у сукупності ставлення людей до роботи, до нагромадження і використання ними свого інтелектуального, морального, професійного та іншого потенціалу.

Розкриваючи комунікативну  природу соціального управління, слід враховувати загальнонаукові  константи щодо проблеми спілкування  в управлінні. Аналіз соціально-психологічної  літератури дає можливість виокремити наступні характеристики комунікативної природи управління:

• комунікація, як функція управління є у той же час інтегруючою складовою, що забезпечує в тій чи іншій мірі виконання інших функцій, таких, як організація, мотивація, планування і контроль;

• спілкування розглядається з позицій діяльності принципово соціальної і діалогічної, тобто такої, що здійснюється не окремим керівником або групою суб'єктів управління у вигляді особливого роду професійних дій стосовно підлеглих, а саме всіма учасниками управлінського процесу по відношенню до діяльності, яка їх об'єднує;

• керівник і підлеглий в процесі обміном інформацією, взаємодії та сприйняття один одного розуміються як учасники спільної управлінської діяльності.

Даний підхід базується на необхідності забезпечити керівника як на етапі його підготовки до професійної діяльності, так і в повсякденній роботі в організації переконанням того, що без спілкування із співробітниками, без обміну ідеями, думками та інформацією з ними не може бути справжньої взаємодії та управління.

Щодо діалогічної стратегії  в управлінні, то вона виходить з  визнання повноцінності та принципової  рівноправності учасників взаємодії, незалежно від того, яка різниця  у них за соціальним статусом, рівнем знань і досвіду.

З позицій комунікативного  підходу управлінська діяльність керівника  як соціальний різновид управління, спрямована на забезпечення впорядкованості та узгодженості в діях учасників управлінського процесу, оптимізації всіх форм їхнього  спілкування з метою розв'язання суспільне значущих завдань. Вона також покликана гарантувати їм повагу і саморозкриття своїх особистісних здібностей у ході комунікації. Отже, управлінська діяльність керівника з позицій соціальної психології постає як умова доцільної взаємодії людини із соціальним оточенням, а спілкування в ній одночасно виступає в якості як зовнішньої умови, засобу ефективної дії, так і внутрішньої характеристики психічної активності особистості.

Вище вже йшлося про  те, що управлінська діяльність керівника розглядається нами як соціальний різновид управління, тобто в ній виокремлюється два її аспекти - безпосереднє керівництво людьми та управління соціальною інформацією. При цьому під соціальною інформацією розуміють таку інформацію, яка стосується відносин людей, їхніх взаємодій, потреб, інтересів. Запропонована логіка аналізу управлінської діяльності вказує на тісний зв'язок спілкування та інформації в цьому процесі. В. Кабрин, вивчаючи комунікативну природу особистості, розглядає феномен комунікації як смислотворчий процес життя будь-якої форми і рівня, оскільки в живих системах (на відміну від технічних) інформація, котра має життєвий смисл, не просто передається, але трансформується і твориться, втілюючись при цьому в найрізноманітніших кодах - від генетичного до культурного. Втілення ж є завжди енергетичним процесом. Таким чином, на думку вченого, енергообмін, енергопотенціал у єдності з інформацією - це два боки будь-якої живої комунікації, два універсальних вимірювання чи координати -інформативність (вибірність) та енергообмін (взаємність) комунікації будь-якого рівня (від генетичного до духовного). Виходячи з цього, комунікабельність можна розглядати як інтегральну характеристику управлінської діяльності керівника, як таку його властивість, яка необхідна йому для забезпечення успіху у керівництві організацією.

Якщо в управлінні виникають умови, що характеризуються неправильною формою управлінського спілкування, між учасниками взаємодії можуть виникнути негативні реакції, які  вказують на наявність ознак неефективного управління: незадоволеність від приналежності до установи, в якій відбувається процес діяльності; незадоволеність від самого процесу роботи; виникнення на різних рівнях інтриг та конфліктів; накопичення невисловлених образ; неясність у стосунках тощо. До психологічних критеріїв неефективності управлінської діяльності також належать певні соціально-психологічні особливості особистості керівника: неадекватна самооцінка керівництва, авторитарний стиль управління, нездатність керівника адаптуватися до обставин управління, неготовність брати на себе відповідальність тощо.

Загалом, аналіз комунікативної природи соціального управління дає підставу відзначити наступне:

1. Комунікативний підхід до управління виходить за межі

діяльного підходу, при  якому спілкування осмислюється як компонент, вид або рівень організації діяльності, у тому числі і управлінської. За умов комунікативного підходу сама управлінська діяльність є специфічною формою ділового спілкування. В управлінському процесі все знаходиться у взаємодії та єдності - учасники спільної діяльності, культура управління, обмін ідеями, пропозиціями тощо. Ефективність комунікації визначається характером спільної управлінської діяльності, індивідуальними психологічними особливостями учасників взаємодії, вибірковістю відносин, якістю вибору, рівнем групової сумісності та інше.

2. В управлінській діяльності спілкування бачиться і як одна з функцій управління, і як інтегральна форма самої цієї діяльності, яка забезпечує організацію, мотивацію, планування та контроль.

3. За допомогою спілкування керівник "входить" в сферу ідей, думок співробітника, включається в орбіту його активності. Отже, управлінська діяльність здійснюється в умовах спільної активності, взаємодії та діалогу.

4. Особистості керівника і підлеглого за умов комунікативного підходу до управління постійно перебувають в процесі комунікації з її соціокультурним та етнопсихологічним контекстом: стійкі характеристики стилю керівництва, управлінська культура організації, позиції, ролі тощо.

5. Ситуація соціального управління - це не тільки наявність контакту з певною людиною або групою людей, це комплекс прихованих проблем, конфліктів, бар'єрів комунікативного процесу, який утворює смислову тканину і перспективу згоди-незгоди, довіри-недовіри, поваги-неповаги та інше.

2. Комунікативний потенціал особистості керівника

В довідковій літературі поняття "потенціал", "потенційний" визначається як наявні сили, які можуть бути пущені в хід і використані, як можливості подальшого росту, розвитку і саморозвитку в якості певної цілісності, системи; як вимірювач ступеня сили того чи іншого явища, впливу на процеси, предмети, що його оточують. Ці поняття можна застосовувати до характеристики кожного конкретного суспільства та його окремих сторін, до груп людей та окремого індивіда. Можна вести мову про економічний, науковий, комунікативний та інший потенціал.

Характеризуючи комунікативний потенціал особистості, В. Рижов  використовує його в декількох іпостасях. По-перше, система психологічних властивостей та особливостей особистості розуміється вченим як така, що набувається в реальних умовах спільної діяльності з іншими людьми і в реальному спілкуванні з ними; це система форм, засобів, шляхів інтеграції власної діяльності з діяльністю інших, власної особистості з особистостями інших; система, що закріплюється у вигляді особистісних якостей і особливостей, своєрідна індивідуальна "історія участі особистості" у спільній діяльності. В цьому розумінні комунікативний потенціал особистості є не статичною, а саме динамічною системою. Такою, що розвивається (або навпаки), системою властивостей і здібностей.

По-друге, комунікативні властивості характеризують особистість зі сторони й можливостей як конкретного і реального учасника спільної з іншими людьми діяльності й визначають ефективність такої участі, а відповідно, глибину і повноту входження в спільну діяльність і співпрацю, повноцінність входження в групу, у людську спільність.

По-третє, в особливих видах діяльності та в специфічних ситуаціях спілкування, що ставлять до особистості підвищені вимоги, ці властивості виступають як внутрішні резерви особистості, що забезпечують ефективність її діяльності в цих умовах. Саме за таких обставин, підкреслює автор, особливо значущі ситуації й умови психологічної діяльності, що пов'язані з публічністю роботи індивіда, багатоплановістю, взагалі з її комунікативною сутністю, а також спілкування в емоційно напружених обставинах типу конфліктів тощо.

Стосовно особистості  керівника та його управлінської  діяльності можна говорити як про  потенціал в цілому, маючи на увазі природні задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність особистості, її психофізіологічні особливості, інтелектуальні можливості, соціальний статус, так і про культурний, моральний, комунікативний потенціал. Щодо останнього, то він означає внутрішньо притаманні керівникові наявні комунікативні можливості, об'єктивні й суб'єктивні, які реалізуються як свідомо, так і стихійно та змінюються разом із зміною функціональної діяльності керівника,

Аналізуючи комунікативний потенціал керівника, варто відзначити його психологічну та соціальну основи, де перша обумовлює намагання керівника максимально реалізувати свої індивідуальні властивості та характерологічні особливості у процесі спілкування, а друга - враховує систему суспільних відносин, причинно-наслідкові зв'язки, соціокультурний та етнопсихологічний контекст спілкування. Комунікативний потенціал керівника здатен змінюватися, реалізовуватися в будь-яких проявах: від самосвідомості до практичних дій. Суттєвою ознакою комунікативного потенціалу керівника є його адекватність цілям та завданням управління.