Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

В Україні ніцшеанство  набуло популярності у першій половині XX століття. В українській культурі ідеї Ф.Ніцше, його бунт проти моралі, культ індивідуалізму мали певний резонанс, що підтверджується інтересом до філософії Ніцше з боку Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Сріблянського, М.Євшана та ін. Щоправда, зміст філософії Ніцше, зазначає І.Бичко, був сприйнятий в Україні під певним кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень [10,с.163]. Українська інтелігенція у боротьбі за відродження держави і культури зверталася до ніцшеанської ідеї відновлення владної верстви українського суспільства, і саме в цьому плані їй імпонували відповідні настрої ніцшеанства, "хоча осмислення та інтерпретація останнього відображає українську специфіку", і "тільки враховуючи її, можна говорити про своєрідне "українське ніцшеанство", представники якого не тільки творчо, але нерідко критично і навіть негативно ставилися до самого вчення німецького мислителя" [10,с.165]. Тож має рацію С.Павличко, зазначаючи, що "знання Ніцше в українському культурному середовищі 10-х років не було фундаментальним і повним", а письменників "… цікавлять не деталі, нюанси, парадокси філософії Ф.Ніцше, а тільки певні головні постулати, які стають базою для власних ідей" [147,с.132-133]. В цьому контексті можна говорити про вплив ідей Ф.Ніцше на Д.Донцова, Ю.Липу, Є.Маланюка, М.Хвильового та інших.

Про безпосереднє ознайомлення В.Винниченка з ідеями німецького філософа свідчить той факт, що під час одного з тюремних ув'язнень (між 1903 і 1907 роками) український письменник переклав на українську мову трактат "Так промовляв Заратустра". Вплив Ф.Ніцше на художньо-філософські пошуки В.Винниченка був помічений ще 1913 року, коли в журналі "Українська хата" з'явилася стаття П.Христюка "В.Винниченко і Ф.Ніцше", в якій коротко викладалися основні постулати популярного німецького філософа, а також розглядалися деякі аспекти "діалогу" українського письменника з Ф.Ніцше. Зокрема, критик зазначав, що у шуканнях Винниченка, його світогляді, в теорії "чесності з собою" "є певні прикмети філософії Ніцше" [182,с.299].

Якщо стаття П.Христюка була в цілому позитивною, то пізніше  Д.Донцов висловлювався більш категорично  і різко: "До невпізнання відбився в тім дзеркалі і тип надлюдини Ніцше. В Ніцше він - надлюдина, у Винниченка, напр., - підлюдина. Ніцше проповідує любов до дальніх, Винниченко любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла і до його розперезаних інстинктів, насамперед. В автора Заратустри - це blond Bestie, в автора "Щаблів життя" - це "вільна скотина". Ніцшівський тип у західній літературі - це Глан з "Пана", в нашій - Мирон з "Щаблів життя". Там - брутальний, веселий і страшний грач. Тут глупо-цинічний і розпусно-похітливий балакун" [88,с.265].

Серед ключових понять ніцшеанської філософії: "нігілізм", "переоцінка всіх цінностей", "жадання влади", "вічне повернення", "надлюдина" - кожне може бути взяте за основу як частина, що визначає ціле. Філософія  Ніцше неоднозначна, абвівалентна - і в цьому, по суті, її велич. Ніцше осмислив центральні проблеми духовного життя людей, отже, кожний мислитель намагається "перетягнути" його на свій бік.

Німецький філософ проголошує смерть Бога, констатуючи у такий  спосіб нищення надчуттєвого світу. ХХ століття проголошується Ф.Ніцше "тріумфом нігілізму", оскільки саме заперечення об’єктивного змісту моральних норм і цінностей виступає суттєвою ознакою нігілізму. Ніцшеанський нігілізм М.Гайдеггер розглядає як історичний рух, "досвід західної історії" знецінення вищих цінностей і встановлення нових, як руйнування старого світопорядку, на релігійно-моральному підґрунті якого зростає людина, та побудови нового, з ідеєю перетворення людини і формування нової. Зокрема, Гайдеггер зауважує: "Його (ніцшеанське) мислення стоїть під знаком нігілізму. Ось як називається історичний рух, розгаданий Ніцше, - він владно проникає у попереднє століття і визначає теперішнє. Своє тлумачення цього руху Ніцше зводить у короткому вислові "Бог помер" [179,с.145].

В.Винниченко максимально  близький до ніцшеанського тлумачення нігілізму. Революційний марксист не може приступити до виконання історичної місії, не заперечивши мораль. Заклик Ніцше до переоцінки всіх цінностей був охоче підхоплений Винниченком, який дійшов висновку, що "…єдиної, абсолютної, вічної моралі не було, бути не може і нема її" [33,с.524]. "Критика моралі, - зауважує Н.Гусак, - вісь, навколо якої можна розгортати зіставлення цих двох постатей, і, хоча така критика була обумовлена різними причинами, пафос їх етичних роздумів однаковий: розвінчання християнської моралі - і саме моралі, а не християнства як релігії" [83,с.10]. Натомість слід за Ф.Ніцше, який трактує нігілізм не лише як знецінення цінностей, а й "можливість ціннісного утворення взагалі" [179,с.155], український митець, руйнуючи традиційні цінності, пропонує нову особистісну установку - "чесність з собою".

У своїх творах Винниченко прагнув змалювати "нову людину", вільну від умовностей релігійних та інших "пережитків минулого" з  власним розумінням своєї ролі в  побудові нового суспільства. Це людина з новими життєвими цінностями активізму та практицизму. Тобто "надлюдина" ніцшеанського типу зі сильною волею, яка відкрито утверджує себе з цілковитою впевненістю, що тим самим утверджує нове життя в його найкращих проявах.

В.Хархун має рацію, коли вважає що філософія Ніцше слугувала  для Винниченка своєрідним "резервуаром  ідей" [181,с.20]. Найреальніші паралелі для виявлення ніцшеанських впливів  у творчості українського письменника  знаходяться, на наш погляд, у царині моралі. Втім Винниченка, як свого часу і Ніцше, не обминули звинувачення в індивідуалізмі та імморалізмі. Український письменник, як зазначав П.Христюк, "руйнує авторитет універсальної цінності громадських ідеалів і висуває на перше місце індивідуальне буття" [182,с.295]. Підтвердження цієї тези знаходимо у листі В.Винниченка до М.Горького від 19 квітня 1909 р. "…я хочу, щоб Я не було затерто Ми, щоб Ми складалося з великих оригінальних Я, щоб був синтез Я і Ти, а не абстрактне безбарвне Ми" [116,с.55].

Співзвучність філософських пошуків В.Винниченка і Ф.Ніцше можна побачити, як зауважує І.Бичко, у програмі звільнення людства, що розроблялася обома митцями [10,с.176]. Так, Винниченкова соціально-філософська концепція "Конкордизм", основні постулати якої будуть викладені письменником у 40-х рр., і Ніцшева пропозиція формування надлюдини - є грандіозними утопіями, здійснювати які треба було б, за задумами авторів, моральними та естетичними засобами.

Разом з тим необхідно  зазначити, що ідеї філософії Ніцше  дивно співіснували у світогляді Винниченка з основними постулатами соціалізму. Поєднання це надто парадоксальне, тому що німецький мислитель у свій час виступав проти соціалізму, який "прямо прагне знищити індивіда, останнім він оволодіває як незаслуженим щедрим дарунком природи, переробляючи на доцільний орган суспільної власності…" [Цит.за:10,с.167].

1907-1914 роки були надзвичайно  плідними для Винниченка. Ця доба  дала чи не найкращі його  твори: повість "Босяк", романи "Хочу" і "Записки Кирпатого  Мефістотеля". У сфері його роздумів - проблеми кохання і спадковості, інстинкту й розуму, роль біологічного начала в житті людини, загадки підсвідомості з її механізмами, сфера ірраціонального як чинник поведінки людини, моральні парадокси, що є виявом неосяжності життя й незглибимості людської натури.

"Багато цікавого  можна винести тому, хто цікавиться  душею людини", - так визначав  свої світоглядні пріоритети  в цей період Винниченко у  листі до М.Коцюбинського від  10 травня 1908 року [126,с.42]. Такі зацікавлення  визначаються колом читання письменника, про змістовність якого можемо судити зі "Щоденника". В цей час Винниченко ґрунтовно вивчає праці Вагнера фон Яугера (австрійського психіатра й невропатолога, Нобелівського лауреата, автора багатьох праць з психології, психопатології та етики); французького вченого Анрі Бергсона (філософа, що в своїх працях порушував проблеми свідомого і підсвідомого, інтуїції, моралі); Ернеста Ренана (історика християнства, філософа та драматурга); М.Бертеля (автора відомої в той час праці "Наука и нравственность”). На сторінках "Щоденника" знаходиться аналіз і коментар до творів німецького психіатра і філософа Вільгема Вундта ("Етика. Огляд фактів і законів морального життя"), німецького філософа Артура Шопенґауера ("Афоризми і максими"). Про близькість світоглядних настанов французького філософа Жана-Марі Гюйо свідчить такий запис Винниченка: "Любий Гюйо знову зі мною. Знову прекрасний, ніжний і прозорий розум його входить у мене…" [47,с.566].

Таким чином, у записах  за 1911 рік з'являються нотатки, аналізуючи які можемо зробити висновок про суголосність філософсько-літературних пошуків українського письменника загальноєвропейським філософським тенденціям. Зокрема, про спільну для Винниченка і представників "філософії життя" перевагу ірраціонального, інстинктивного, позасвідомого над приматом розуму. "У Вагнера і Ренана ідея: убити звіра в людині на користь "людині", інстинкти "укротить" на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти усіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми самих себе?" [46,с.41].

Необхідно зауважити, що характерною особливістю світогляду Винниченка було те, що він, беручись за літературний твір, спеціально студіював  праці з філософії, психології, біології. Постійне бажання вчитися, прагнення до пізнання визначало художньо-філософські пошуки митця протягом усього його життя. Так, перебуваючи 1907 року в Женеві, В.Винниченко пише Є.Чикаленку про те, що почав брати уроки французької мови і ходити слухати лекції з літератури. "Крім того, думаю проштудіювати теорію і історію світової науки, філософії і літератури. Я ж - неук, як і більшість наших письменників. Через це почасти ми й не можемо конкурувати з російськими і європейськими письменниками, хоч здатности, може, й не менші маємо..." [Цит.за:148,с.28].

Окремо необхідно наголосити на зацікавленні Володимира Винниченка творчістю Станіслава Пшибишевського (1869-1927). Твори польського модерніста, що мали в свій час широкий розголос, становлять обов'язкову частину кола читань Винниченка. У 1909 р. він навіть виголошував у Парижі реферат про творчість цього письменника. А в 1911 р. нотував у "Щоденнику": “Загадки таїть Пшибишевський" [46,с.42]. І там же: "У Пшибишевського нема акції, а тільки життя душі" [46,с.42]. "Людиною будучности" назвав його Винниченко, пояснюючи що "Пшибишевський є виразом того, що робить сучасне життя. Він є змістом того, чим повинен бути сучасний чоловік" [46,с.42]. Увага С.Пшибишевського до підсвідомого, потаємних інстинктів, антитрадиційність, ламання усталених етичних канонів, табу, індивідуалізм, ірраціоналізм та інші риси філософського потенціалу творчості польського письменника виявилися близькими В.Винниченку, стимулюючи його до власних роздумів.

У полі зору Винниченкової  уваги перебували кращі європейські драматурги того часу, серед яких Генрік Гауптман (1862-1946) та Герхарт Ібсен (1828-1906). Відповідаючи на докір свого друга Є.Чикаленка щодо несценічності останніх п'єс, В.Винниченко пише: "В мене починає загорятися завзятість. ...Мушу ж я схопити - те, що із філософських трактатів робить п'єси" [Цит.за:136,с.28]. І далі: "Гауптман, Ібсен теж беруть ідею і воплощають її дію й образи" [Цит.за:136,с.29]. На подібність морально-етичних проблем, що їх розробляли драматурги, з Винниченковими ідеями слушно вказує С.Михида [139,с.49]. Зокрема, конфлікт між мистецьким покликанням і родинним обов'язком, що є основою драми В.Винниченка "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", був розроблений раніше і Г.Гауптманом у п'єсі "Затоплений дзвін".

В.Винниченку також імпонував  бельгійський автор Моріс Метерлінк (1862-1949). У "Щоденнику" українського митця знаходяться записи середини 20-х рр., які свідчать про знайомство Винниченка з есе М.Метерлінка, і одночасно про обмірковування задумів власних літературних творів. В одному з записів В.Винниченко підкреслює відсутність у світосприйнятті М.Метерлінка релігійного містицизму: "Не вірить у духів, у явління мертвих", в іншому записі Винниченко висловлює благовоління перед загадковою снагою світобудови: "Читання Метерлінка "Коні Ельберфельда". Зворушення і ніжність від того, що у коней діє та сама "невідома сила", що й у нас" [47,с.585-586,597,603].

Вплив Ф.Достоєвського  на творчість Винниченка є безсумнівним. Дослідники підкреслюють, що окремі ремінісценції  з Достоєвського можна знайти майже в усіх романах Винниченка 1911-1916 рр., причому одні вбачають у цьому позитивне, інші - негативне. "Відомо, - нагадував Г.Костюк, - що крилата фраза В.Леніна про "архіпоганого Достоєвського", яку тепер повторюють вчені всього світу, була висловлена Леніним після його читання Винниченкового роману "Заповіт батьків" [Цит. за: 148,с.79].

Філософські відкриття  Достоєвського були одним з джерел, що живили Винниченкове світосприйняття. Щоправда, у разі більш глибокого  аналізу традиції Достоєвського  в творах Винниченка стає помітно, що і концепція людини, і світогляд у письменників різний. Проте є й певні місця "перехрещення" їх творчих пошуків. Це стосується, насамперед, моральних питань, співчуття до принижених, звернення до сильних характерів тощо. Але якщо сама ідея морального самовдосконалення людини (яка пронизує "Злочин і кару") була близькою В.Винниченкові, то пафос того християнського смирення, до якого приходить Р.Раскольніков, був для В.Винниченка неприйнятним. Світоглядно відмінний від глибокої релігійності В.Достоєвского, український митець намагався по-своєму розкрити антиномічність людської природи. Існує й інша, не літературна паралель, за якою можна порівняти життєвий та творчий шлях письменників.

В житті Володимира Кириловича Винниченка і Федора Михайловича Достоєвського спостерігалась певна схожа життєва ситуація, що вплинула на формування світогляду цих двох видатних особистостей. Широко відомим є той біографічний факт, що Достоєвський пережив "межову ситуацію", коли його мали розстріляти, та в останній момент цього, на щастя, не відбулося. Подібний "межовий стан", що за К.Ясперсом приводить людину до усвідомлення своєї смертності, вириває людину з повсякденних справ і відкриває для неї трансцедентальний світ її існування, пережив і Винниченко. У липні 1903 року його було заарештовано на прикордонному пункті Волочиськ з паспортом на ім'я Ярослава Долинського, а 30 липня Володимир Винниченко був прийнятий під варту на Головну гауптвахту в м. Києві [128,с.7]. Тюремну камеру - допити, фізичні і моральні випробування - В.Винниченку, людині надзвичайно емоційній та імпульсивній, перенести було дуже важко. Визнавши вину В.Винниченка, суд виніс вирок віддати його в дисциплінарний батальйон на один рік та шість місяців.