Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Саме в цей час  екзистенційна проблематика починає  займати провідне місце серед  філософських пошуків і саме в  цей час починається "К'єркеґор-ренесанс". Про вплив філософських ідей С. К'єркеґора писав Г.Гадамер, зауважуючи, що на початку XX ст. в Німеччині "під впливом нової хвилі захоплення К'єркеґором усе це називали "екзистенціальним", але "при цьому йшлося про істину, підтвердженням котрої мали бути не так загальні висловлювання чи висновки, як безпосередність та неповторність власної екзистенції" [70,с.10].

Отже, філософія  екзистенціалізму (від лат., ехіsіепtiа - існування) почала формуватися на зламі XIX-XX століть (Л.Шестов, М.Бердяєв), а послідовний виклад "філософська концепція існування" дістала в Німеччині після Першої світової війни (М.Гайдеггер, К.Ясперс). У роки Другої світової війни екзистенціалізм набуває широкої популярності у Франції (Ж.-П. Сартр, А.Камю, С.Бовуар). У 60-ті роки екзистенціалізм дістає широку підтримку філософів Італії (Н.Аббаньяно), Іспанії (Х.Ортега-і-Гассет) й поступово перетворюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, естетико-психологічну систему. Поширенню екзистенціалізму сприяла насамперед характерна для філософії XX століття певна методологічна, світоглядна всеосяжність, яка легко трансформувалася  в невизначеність філософії існування. Це давало змогу співіснувати "релігійному" (М.Бердяєв, Л.Шестов, К.Ясперс, Г.Марсель, М.Бубер) і "атеїстичному" (Г.Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А.Камю) екзистенціалізму.

Важливо підкреслити, що сучасні науковці розрізняють екзистенційну  філософію, яка до середини XX століття зусиллями К.Ясперса та М.Гайдеггера розвивалася як один із знаних лише фахівцями напрямів університетської філософії Німеччини, та екзистенціалізм, який після Другої світової війни набув планетарного розвою й став справжньою інтелектуальною модою [72,с.71]. Але сутність екзистенціалізму, те, що об'єднує всі його різновиди, - це характер постановки проблеми людини, яка розглядається як самостійна, самодостатня, соціально не детермінована одиниця.

Обґрунтовуючи правомірності  розгляду екзистенціалістського філософування  в українській культурі, необхідно  звернути увагу на наявність у  сучасному українознавстві декількох тенденцій розгляду цього явища. Так, поруч з розглядом власне екзистенціальної української філософії (до якої відносять М.Бердяєва, Л.Шестова, О.Кульчицького, представників Київської світоглядно-антропологічної школи 60-х рр. тощо) екзистенціалізм вважається підґрунтям української філософії, ментальною ознакою нашої культури. Окремого дослідження набув останнім часом екзистенціалізм в творах українських літераторів XIX - XX століття.

Автори навчального  посібника "Філософія. Курс лекцій" вважають, що "як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст., до якої входили М.Бердяєв, Л.Шестов, В.Зеньковський та ін." [169,с.287-288]. Поширення наукового, об'єктивістсько-раціоналістичного бачення світу сприймалося екзистенціально орієнтованими представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття. Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною "модою", зауважують дослідники, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенціальні настрої [169,с.289]. І хоча позитивістську тенденцію представляють О.Козлов, М.Грот, проте в університетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські - "синехологічний спірітуалізм" О.Гілярова, неокантіанські - Г.Челпанов та інші екзистенціально-гуманістичні тенденції [169,с.289-290].

Останнім часом екзистенціалізм  став трактуватися деякими фахівцями дещо ширше, ніж впливова філософська концепція XX століття. При дослідженні основних рис українського світоглядного менталітету робиться висновок, що саме екзистенціалізм є підґрунтям української філософії. На думку вчених, українському національному характерові властивий "індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагою до окремішнього індивіда та його свободи, гостре несприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади" [169,с.229]. Тому на "світоглядно-ментальному рівні ця риса знаходить свій вияв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці, плюралістичному (поліфонічному) її характерові та діалогічному стилі філософствування" [169,с.229]. Тривале проживання на межі ворожого кочового степу виробило в українців "специфічне "екзистенціально-межове світовідчуття - гостро емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність… пріоритет "серця" над "головою" [169,с.230]. Внаслідок цього "світоглядні орієнтації української ментальності є не просто екзистенціальними (укоріненими в людському існування - екзистенції), а екзистенціально-кордоцентричними" [169,с.230].

Екзистенційно-кордоцентричну та персоналістичну спрямованість національної філософічної думки відзначали також А.Колодний, С.Кримський, В.Лісовий, Н.Михайловська, А.Пашук, Я.Стратій, В.Табачковський, Ж.Ящук та ін. За межами України ідентичних поглядів на ці проблеми дотримувалися О.Кульчицький, І.Мірчук, Д.Чижевський, М.Шлемкевич, В.Янів, С.Ярмусь та ін.

З цього приводу необхідно  зазначити, що в аспекті історії антропології XX ст. виник новий дослідницький напрям - історія ментальностей, який займається як виокремленням та аналізом окремих рис, притаманних певній нації, так і вивченням ментальності як загальнотеоретичного поняття. Мабуть, найбільшу увагу цим дослідницьким студіям приділили французькі вчені, представники так званої школи "Анналов" - М.Блок, Л.Февр, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбі, Р.Мандру, А.Боргьєр, М.Ферро, А.Буро, Р.Шартьє.

Обґрунтовуючи доцільність  використання екзистенціальної методології  під час розгляду феномена української інтелігенції, автори А.Бичко і І.Бичко відзначають, що "екзистенціальна методологія формується у XVIII - XIX ст. як альтернатива позитивістсько-об'єктивістському методу саме у відстоюванні принципової важливості, першорядності, індивідуально-особистісної й культурно-багатоголосної унікальності людського буття" [8,с.46]. Водночас українські фахівці наголошують, що саме ментальний підхід під час  дослідження історії філософії є особливо плідним, адже "в центрі уваги такого історичного дослідження, як бачимо, стоїть людина, люди і час, тривалість у своєму буттєво-змістовному (так само як і у Гайдеггера) аспекті, а не у формально "вимірювальній функції". "Перед нами, - підсумовують дослідники, - типово екзистенціальний методологічний підхід" [9,с.42].

Спираючись на викладені  вище міркування, Н.Михайловська при  виявленні специфiчних особливостей українського екзистенцiйного фiлософування  дійшла висновку, що "екзистенційне  мислення - відображення всезагального  екзистенційного характеру людського буття, а підложжя і джерело екзистенційно-кордоцентричного типу української філософської думки - національна ментальність" [137,с.8]. Автор наголошує на існуванні двох головних джерел розвитку екзистенційного типу філософування в Україні від найдавніших часів - Святого Письма і національної ментальності.

Застосування ментального  підходу є, на наш погляд, підставою  дослідження специфіки впливу глибинних  психічних, інтелектуальних, вольових чинників етносу на характер української  філософської думки. Але необхідно зауважити, що коли йдеться про ментальні риси будь-якої нації, слід враховувати, що виявлені ментальні характеристики не можна розглядати як щось стале та канонічне, адже з плином часу та змiною iсторичних обставин характернi риси нацiй також зазнають певних змiн.

Такі сучасні українські дослідники, як І.Бичко, В.Горський, О.Забужко, В.Табачковський та Ж.Ящук, звертали увагу на причетність до екзистенціалістського  філософування письменників доби "розстріляного  відродження". Аналізу екзистенціальної проблематики в творчості Лесі Українки, М.Куліша, М.Коцюбинського, В.Винниченка, В.Підмогильного присвячені праці А.Бичко, Л.Гамаль, Н.Михайловської, Г.Сиваченко, В.Хархун та ін.

Так, вже згадуване  дослідження Н.Михайловської "Трагічні оптимісти: Екзистенційне філософування в українській літературі ХIХ - першої половини ХХ ст." присвячене вiдображенню розвитку екзистенцiйного фiлософування у спадщинi Т.Шевченка, Лесі Українки, I.Франка, В.Стефаника та інших. Концепція екзистенційної спрямованості української філософії, обґрунтованої в останніх дослідженнях, актуалізує вивчення екзистенційних мотивів, присутніх у художніх текстах.

Проте необхідно зауважити, що в ситуації світоглядного та методологічного  плюралізму в деяких останніх наукових розробках виразно проступає хвороба, яку В.Горський, характеризуючи сучасне історико-філософське українознавство, назвав "глибоким провіденціалізмом", що "притаманний сучасній національній самосвідомості в найпоширенішому вияві" [76,c.18]. Позбавляючи культуру плідного і прогресивного розвитку, провіденціалізм виявляється у спробі розгляду схеми загальнолюдської культури у вигляді ієрархії національних культур, де Україні, по-перше, відводиться або місце віддаленої периферії, або, по-друге, - як парадоксальний вияв комплексу меншовартості, - здійснюються спроби відобразити вітчизняну філософську думку центром світової культури.

У деяких публікаціях, як слушно зауважує В.Горський, "в ім'я ствердження  міфу про Україну як центр світової філософської думки, підраховується, на скільки років раніше російських мислителів П.Юркевич обґрунтував засади, що на них згодом розквітла російська релігійна філософія. М.Куліш - раніше західноєвропейських філософів сформулював ідеї концепції "абсурдного бунту", а В.Підмогильний випередив проблематику французького екзистенціалізму" [76,с.52]. Все це сприяє розквіту "провіденціалізму", на який прирекла нас у минулому історична доля України, і аж ніяк не сприяє плідному розвитку української філософії.

Саме тому здається нам суперечливим твердження Н.Михайловської про "існування екзистенцiалiзму як фiлософської течiї в українськiй лiтературi 20-50 рокiв XX ст.", який дослідниця робить на пiдставi аналiзу спадщини вiтчизняних письменникiв (В.Винниченка, В.Пiдмогильного, М.Хвильового, Т.Осьмачки) [138,с.13]. На наш погляд, не можна погодитися з положенням дослідниці про те, що "екзистенційне філософування XVIII - XIX ст. в Україні, як і в Європі виступає передумовою екзистенціалізму ХХ ст." [137,с.9].

Представники української літератури кінця XIX початку XX століття дійсно звертались до осмислення екзистенційних концептів. Але усвідомленого звернення до цієї філософії у них не спостерігається. Досліджуючи проблему співвідношення літератури й екзистенціалізму, "слід розрізняти власне філософію екзистенціалізму, збіг екзистенційних мотивів з творчими пошуками письменника і спекуляції екзистенціалістськими категоріями у межах естетичного мислення митця" [86,с.5]. У творчості І.Франка, Лесі Українки, В.Винниченка, В.Стефаника та інших немає вироблених філософських положень, теоретичних узагальнень. Українські митці не належали до кола теоретиків філософської науки, яка має специфічну форму, свій метод дослідження й обґрунтування одержаних знань і своє поле вивчення, що утворюється навколо онтологічної, гносеологічної та іншої специфічно філософсько-наукової проблематики.

Саме тому, з'ясовуючи методологічні  засади дослідження екзистенційних мотивів у творчості В.Винниченка, доцільним буде звернення до дисертаційної  роботи Ж.Ящук "Екзистенційність як художньо-естетичний метод в українській літературі ХХ ст.". Вивчаючи особливості існування естетико-екзистенційного наповнення художнього тексту як елемента соціокультурної цілісності в зовнішньому і внутрішньому просторі існування, дослідниця обґрунтовує існування елементів екзистенційної філософічності як цілком сформованого художньо-естетичного методу в українській літературі XX ст. [190,с.15]. Аналіз соціально-історичних передумов формування екзистенціалістської філософічності в культурологічному процесі України наприкінці XIX - на початку XX ст. обумовлює об'єктивний характер формування екзистенційності як художньо-естетичного методу в творах українських письменників XX ст.

Кожна епоха несе в собі різноманіття ідей та світоглядних принципів. Письменники, поети, драматурги, митці відзначаються тим, що вони інтуїтивно, певною мірою підсвідомо, адсорбують це різноманіття. Українська культура, як і українське суспільство в цілому, включена в цей процес, хоч і має свої, нікому іншому не притаманні особливості. Позасвідоме включення представників української літератури в загальний філософсько-художній світовий процес певним чином відбилося на їх творчості - саме цим, пояснюється, на наш погляд, наявність у них екзистенційної проблематики, спільної з представниками світового екзистенціалізму.

У контексті вищевикладеного певним перебільшенням, на нашу думку, є твердження Л.Онишкевич про те, що "як і  в інших своїх творах, так і  в "Пророці" Винниченко випередив  … захiдно-європейську лiтературу на які три десятки рокiв тим, що перший ввiв екзистенцiялiзм у захiдну драму" [145,с.204].

На наш погляд, не варто  проголошувати український екзистенціалізм  предтечею світового, а краще  погодитися з думкою Ю.Шереха, який на Третьому з'їзді Мистецького Українського Руху 1948 року висловився про паралельність, але не взаємообумовленість світових та вітчизняних явищ духовної культури: "ми маємо свій, із свого кореня, не з чужих впливів і не порядком наслідування зрослий екзистенціалізм, сюрреалізм і інші стилі сучасного світу" [187,с.16].

Свідоме звернення українських  літераторів до екзистенціалізму можна  констатувати лише у пізнішого покоління  письменників другої половини XX століття. В українському культурному середовищі про екзистенціалізм як філософське і літературне явище заговорили в 40-х роках XX ст. письменники-емігранти, що перебували в таборах ДІПІ. Екзистенціалістська філософська проблематика входила щоразу відчутніше в коло світоглядних орієнтирів шістдесятників. Екзистенціалістське уявлення про людину, про абсурдний світ, у який вона закинута, про її до кінця неосягненне "я", про загадковість і недостатню дослідженість феноменів людської свідомості та свободи - все це неабияк впливало на шістдесятників і в сукупності з неоднозначним, багатим життєвим матеріалом готувало ґрунт для цілковитого переосмислення способу життя, мислення та світовідчування, який нав’язувався митцям і всьому народові владою. (Подією на початку 60-х років став приїзд до Києва Ж.-П. Сартра, він виступив у Спілці письменників, свої твори перед ним читали Ліна Костенко й Іван Драч).