Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Так, в оповіданні "Голота" (1905) В.Винниченко показує, як у хаосі  невизначеності, всезагальної відчудженості, пошуку життєвого шляху людина стає самотньою, роздвоєнною і дезорієнтованою. Його герої намагаються віднайти ту опору, відштовхуючись від якої можна знайти орієнтири буття. "А от як…приміром…сказать… мені знайти таку точку…свою…значить точку…таку точку, щоб…як жить…" [43,с.356].

Винниченко змальовує  людину, розгублену і зневірену, криза  свідомості якої проявляється в наступних  словах: "Що можуть сказати тут  Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей… Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди…Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?.." [22,с.123].

Не менш трагічною  є й повна самотність особистості. За Винниченком, це такий стан, коли "чоловік мусить почувати себе не зовсім спокійно" [22,,с.613]. Саме тоді людина відчуває свою вразливість і прагне знайти близьку собі, таку ж самотню, як і вона, людську істоту: "ні одної близької тобі людини… Ніде і ніколи" [22,с.178].

Твори В.Винниченко досить часто мають трагічний фінал ("Салдатики!", "Студент", "Малорос-європеєць", "Кумедія з Костем", "Талісман"). Екзистенціали як феномени людського буття постають в творчості письменника як особливі предмети свідомості, як зміст людського переживання. Існування особи саме в людській якості, у всій її проблематичності і трагічності власного буття цікавить Винниченка.

В оповіданні "Момент" (1907) увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну ситуацію - опиняються на межі життя і смерті. Несподіваність зустрічі героїв, небезпечний шлях на "той бік" з необхідним перевдяганням-перевтіленням і разом з тим високе емоційне напруження, переживання "порогової ситуації", в якій розкривається істинна сутність особи - все це надзвичайно зближує героїв, які розуміють щастя як момент, дарований долею.

Напружене індивідуальне  переживання смерті, наслідком якого  виявилася загострена чутливість до навколишнього світу, до виявів життя, призвело до того, що герої збагатили себе досвідом іншого. І все ж таки вони не здатні переступити поріг загально прийнятих норм моралі та поведінки і виявити власні, дійсні бажання ("…бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів…але ми… не сміємо" [43,с.215]). Глибинна, екзистенційна сутність душі невзмозі повністю проявити себе і подолати оточуючі, "абсурдні" забобони. П.Христюк з цього приводу зазначав, що "Момент" є протестом проти ланцюгов моралі, які обснували нас мов павук муху, які вимагають від людства приносити в жертву найсильніші інстинкти своєї природи" [182,с.296].

Сам факт смерті робить життя  ситуативним, випадковим але важливим. Гине життя і гине все - такий висновок героя. Герої оповідання Винниченка постійно відчувають дихання смерті, що постає як грізне попередження ("Можуть убити" [43,с. 206]), або як міфологічна істота: "А там, далеко, десь у вогкій глибіні, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть…Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива…" [43,с.216].

Страх як екзистенціал, як умова становлення людського  існування, вперше був проаналізований  С.К'єркегором, який вважав, що страх  як власне породження духу, як феномен  духовного життя, є відразливим і водночас бажаним. Це - "симпатична антипатія й антипатична симпатія" [121,с.144]. "Страх має тут те саме значення, що й туга в якійсь пізнішій точці, де свобода, пройшовши крізь недосконалі форми своєї історії, в найглибшому розумінні має нарешті повернутися до себе самої" [121,с.144]. Страх смерті стає випробуванням істиннності, а людське життя - буттям-до-смерті: "Власне буття-до смерті є … основою історичної присутності", зазначав Гайдеггер [177,с.386].

Екзистенціал смерті як феномен людського буття не раз опиняється у ценрі уваги і Винниченка ("Між двох сил", "Брехня", "Пісня Ізраїля", "Пророк"). Усвідомлення неминучості смерті і бажання продовження життя - найбільш складне і парадоксальне філософське завдання. На це звернув увагу ще Платон, коли відмітив, що в смерті, власне пізнавати немає що, але разом з тим заняття філософів - "роздуми про смерть". Винниченко психологічно точно змальовує відчуття героїв "на межі", але разом з тим, його цікавить як страх смерті змінює, деформує людську свідомість. Незвичайні, "межові" обставини, за яких відбувається дія, стають моментом істини.

Очікування смерті змінює світогляд і характер Семена Новогрудцева, який перебуває в тюремній камері ("Глум" (1908)). Цілком протилежна ситуація змальована в оповіданні "Талісман". Поставивши героїв в екстремальні умови (підготовка і втеча з тюрми), Винниченко відтворює метаморфози поведінки героїв. "Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса і ніколи не вступав ні з ким в які-небудь ближчі відносини", не витримує випробування і виявляє себе боягузом [43,с.311]. Полярно протилежна метаморфоза відбулася з євреєм Пінєю, людиною тихою і безпретензійною в повсякденному бутті. "Найменший чоловік" стає рішучим та винахідливим у нестандартній ситуації, коли пробуджується почуття людської гідності й умови та ситуація для її підтримки, "найбідніший", як виявилося, мав таке неоціненне багатство, що стає справжнім героєм і ціною власного життя добуває волю для інших. Тому слушно зауважує О.Больнов: "Витримання страху стає тим найвищим досягненням людини, в якому єдино реалізується справжність її існування", і "лише в проходженні крізь страх можливо досягти істинного існування [11,с.45].

Проблема смерті обмірковувалася  В.Винниченком і у "Щоденнику": "смерть - це цілковите, остаточне знищення не тільки фізичної, але й духової істоти людини - не може зжитися з основним, грунтовним прагненням життя людини. Факт фізичного знищення переконав тільки в смерті тіла, в одній частині істоти. Друга частина, духова, не підлягає експерементальній перевірці. І сюди переходить сила інстинкту, вона виливається в різні теорії переміщення життя або тут на землі (теорія переселення душі в звірин), або частіш усього по той бік реального життя. Отже життя не зникає. Таким чином, потрібна сила інстинкту не паралізуєтся. Але тому то з'являється таке чуття сиротливості, тупого непорозуміння, коли свідомість доходить до розуміння вигаданості потойбічного життя. Людина почуває себе тоді на землі, як у чужому, байдужому їй краї з незрозумілими, непотрібними, безглуздими процесами, нічим між собою не пов'язанами" [46,с.360].

Художня філософічність, відчуття й осмислення вагомих життєвих колізій разом з усвідомленням  глибокої пов'язаності проблем буденних з проблемами універсальними характеризують ранні твори В.Винниченка. Власне, філософічність творчості письменника, на чому вже наголошувалось вище, знаменують й заголовки творів - "Краса і сила", "Раб краси", "Темна сила", "Контрасти".

Міжреволюційне десятиліття  у творчості Винниченка позначене загальнофілософськими тенденціями доби. У суспільній свідомості все більш детально оформлюється поняття кризи, пов'язане з розчаруванням інтелігенції в революційних гаслах, тотальним відчуженням людини, кризою свідомості, пов'язаною з нігілістичним бумом. Поширення нігілістичних орієнтацій, незадоволення, відчай визначають теми творчості письменника. В межі такого міркування входять твори В.Винниченка "Дисгармонія" (1906), "Великий Молох" (1907), "Базар" (1910), "Гріх" (1919), романи "Чесність з собою" (1910), "Рівновага"(1912), "По-свій"(1912).

Письменника вже не стільки  цікавить сама боротьба, основи і причини, скільки ті психологічні зміни, що відбуваються з людиною на фоні соціальних катаклізмів. У центрі уваги Винниченка - дисгармонійна особистість, інтелігент, що знаходиться в конфлікті з самим собою. Дія в романах відбувається між двома революціями, коли в середовищі інтелігентів з'явилися розчарування, відступництво від колишніх гуманістичних ідеалів. "Нічого в житті страшного немає. Нудно тільки" [18,с.284]. Подібна світоглядна позиція характерна для ряду персонажів, створених письменником. У зв'язку з цим автор порушує проблеми честі і безчестя, благородства і підлості. Винниченко прагне переосмислити сучасні йому явища, змінити життєві орієнтири і подолати духовну порожнечу.

Поняття кризи, духовної роздвоєнності людини наявне вже  в ранніх творах письменника ("Краса  та сила"), але найбільш чітко оформлюється воно у драмі "Дисгармонія" і  пов'язане, перш за все, з розчаруванням  соціально-політичними та етичними моделями суспільства. Втрата сенсу життя, спопеляюче почуття ненависті, посилене тотальним розчаруванням в усьому, у що донедавна вірив, - ось фінал одного з героїв п'єси "Дисгармонія". Останньою краплею в довгій серії розчарувань виявився цілковитий крах міфу про соціалізм і соціалістів. Передсмертний лист Тараса Щербини - це моторошна інвектива, прокляття лукавим "гіпнотизерам", які "обіцятимуть при соціалізмі все те, що самі мають т е п е р" (виділення В.Винниченка - Г.Б.), які забувають про дух на догоду "тілові" [18,с.247]. А водночас - це й апологія стихії тотального руйнування, хвороблива маячня, якій протиставлено надсадно-мажорний фінал роману.

І.Франко писав: "Найбільше  зацікавила мене драматична поема "Дисгармонія", бо тут автор узявся змалювати психологію тої суспільної групи, що була головною активною силою недавніх рухів, групи революційно настроєної інтелігенції. І мусимо віддати належне справедливості добродієві Винниченкові: хоч не дав нам повної і пластичної картини, то все-таки кинув багато світла на настрій і життя тих кружків, що в останніх роках звернули на себе увагу всієї Європи" [Цит.за:65,с.91].

Отже, кризу свідомості сучасника В. Винниченко розумів як дисгармонію - роз’єднаність розуму й почуттів. Герой драми "Дисгармонія" революціонер Грицько відчайдушно протестує проти усвідомленої ним суперечності мiж власне життям у собi самому та життям у суспiльствi: "Ми страшенно дизгармонічні. От що! Да! Страшенно! Ми ростемо розумом і не ростемо душею… Розум повинен бути в гармонії з кров’ю, з нервами, з тілом… Я певний, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як? Ми ж - передові люди, ми - борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабаках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо... Ми тільки спочатку піднімаємося від ідеї, а потім стаємо чиновниками її" [40,с.23].

Внутрішня криза людини, невідповідність між омріяним ідеалом  і реаліями буття проявляється в  наступних словах: "Правда…Правдивість…Я пам’ятаю, у мене серце замирало й билось, коли я уявляв собі, як я буду настільки дужий, що зможу буть правдивим!..Бути правдивим!..Буть гордим перед усіма, сміливо дивитися собі в душу!.. Треба злити, згармонізувати почування й розуміння…" [40,с.30].

Багатоплощинність п’єси  зумовлює появу понять: зрада й  обов’язок, правда і брехня, мотив  багатогранного щастя й подружнього  щастя між чоловіком і жінкою. Змістом твору стають пошуки, сумніви, прагнення людини зрозуміти себе та свої взаємини з іншими людьми (від взаємин із близьким оточенням до власного місця як особистості в суспільстві) - тобто, відшукання шляхів до гармонії й водночас причин постійно відчутної дисгармонії в своїй душі і в позаособистісних контактах.

Пошук внутрішньої рівноваги  у цей період був важливим і для самого Винниченка. "…я почав помічати якусь дизгармонію між оточуючим мене реальним життям і образами утвореними юнацькою фантазією. … Передусім я помічав сю дизгармонію в самім собі" [33,с.457]. Суть авторського розуміння принципу "чесності з собою" розкривається в Щоденникових записах, публіцистиці та статтях. Брошюра Винниченка "Про мораль пануючих та мораль пригнобленних", в якій він намагався докладно пояснити свій принцип, була відповіддю на ту шалену хвилю критики, що здійнялася після публікації творів "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Чесність з собою" та ін.

Л.Левчук слушно зазначає, що звернення до творчої спадщини В.Винниченка засвідчує, що однією з  важливих сторін позиції письменника  є аналіз власної моральності [124,с.113]. Так, він провів самоаналіз, порівнявши себе з моральним злочинцем: "Я, наприклад, не дивлячись на свою віру в світле, чисте вчення соціалізму, почував себе морально злочинцем. Я відвідував публічні будинки, іноді не проти був випити, доводилося брехати задля конспірації своїм же товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, прикидатися перед жандармами, часто йти на несправедливі і грубі вчинки. Це все не відповідало уявленню про соціаліста як про людину вищої моральності, героя і святого" [33,с.458]. В 1911 році, сперечаючись зі своїми опонентами, він зізнається, що ще в 1903-му році був вражений "невідповідністю життя, яке мене оточувало, з тими взірцями, що їх малювала молода уява" [33,с.460].

Єдиний вихід змінити  ситуацію - бути чесним з собою. "Чесність з собою" - це те, що В.Винниченко хотів протиставити дисгармонії й лукавству. "Чесність з собою" - це альтернатива політичному прагматизмові, який не гребує будь-якими засобами для досягнення потрібної політичної мети. Гуманістична доцільність обгрунтованої мислителем засади фіксується й сучасними науковцями. Так, В.Горський зазначає, що "обгрунтована В.Винниченком теорія "чесності з собою" - варіант давніх пошуків моделі ідеального громадянина, чиє самовіддане служіня суспільству не лише не обмежує його внутрішньої свободи, а є її органічним виявом, забезпечуючи тим самим внутрішню гармонію прагнень та приктичних дій людини. Цей ідеал не втратив своєї актуальності й донині [73,с.249-250].

Н.Гусак слушно зазначає, що "чесність з собою" Винниченка і є, власне, однією з основоположних ідей екзистенціалізму: бути чесним, за Сартром, означає бути свободним, чинити свій вибір вільно, у повній відповідності до внутрішньої сутності індивіда [83,с.11]. "Я навмисне вжив "чесність", а не гармонія з собою, - зауважував В.Винниченко. - Цим я хочу одночасно сказати про розрив з мораллю старою ("нечеснісь з іншими, як говорять критики) і про свідому гармонізацію своїх почуттів, досвіду, мислення" [33,c.532].