Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Соціалізм для В.Винниченка і для багатьох його сучасників був  тим вченням, "що дає найдоцільніше  розв'язання розбратові, стражданням і несправедливості сучасного устрою", і саме на цій підставі творчість українського поета Винниченко відносив до царини соціалізму. "Шевченко тенденціями свого світогляду без сумніву належить соціалізмові". До такого висновку приводить "логічний, послідовний розвиток його ідей - політичних, соціальних, релігійних, моральних" [19,с.9].

Соціалізм, ідеї якого  набули особливої популярності на межі XIX - XX століть і запалювали революційними  гаслами передові уми, окрім обіцянок щасливого майбутнього суспільства, також пропонував моделі нової моралі, нових стосунків між статями, ідеал нової жінки, нового шлюбу. Строката картина епохи кінця ХІХ - початку ХХ ст. була позначена увагою до психології еросу, позасвідомого, гри інстинктів тощо. У цій атмосфері відбувся дебют Винниченка-письменника, який не залишився байдужим до згаданих проблем. Поряд із мрією про майбутнє гармонійне суспільство на основі головних постулатів соціалізму об'єктом уваги письменника були проблеми кохання і спадковості, інстинкту й розуму, роль біологічного начала в житті людини, загадки підсвідомості з її механізмами, сфера ірраціонального як чинник поведінки людини, моральні парадокси, що є виявом неосяжності життя й незглибимості людської натури.

Необхідно зазначити, що специфікою творчого та життєвого шляху В.Винниченка є поєднання одночасно двох площин - професійного письменника і політичного діяча. Сам Винниченко за два роки до смерті у листі до І.Кошелівця писав, що "ці дві галузі діяльності так сплелися в мене, що їх трудно відділити одну від одної", так що, "говорячи про мене як про літературного робітника, Вам мимоволі, хоч-не-хоч, довелось би говорити й про політичного робітника" [115,с.25].

Восени 1902 року відбувся літературний дебют Винниченка - журнал "Киевская старина" надрукував його перше оповідання "Сила і краса". Водночас Винниченко займається пропагандистською роботою, тричі відбуває ув'язнення в Лук'янівській тюрмі (всього в тюрмах йому довелося провести три з половиною роки), 1907 року втікає за кордон і повертається з еміграції лише 1914 року, та й то під чужим прізвищем. І так - аж до березня 1917-го. Отже, літературна праця тісно переплеталася з професійною революційною діяльністю.

Проте, починаючи приблизно  з 1906 року, В.Винниченко робить прикрі для себе відкриття, які змушують його всерйоз задуматися над моральними аспектами революції. У нього, молодого соціал-демократа, виникають тривожні питання, які стосуються моралі революціонера.

Внутрішню дисгармонію, що її В.Винниченко помічав у своїх товаришів по революційній боротьбі, він називав нечесністю з собою. Прагнучи розв'язати ці суперечливі питання, письменник втілює власні роздуми в п'єсах та драмах, пропонуючи широкому загалу взяти участь в обговоренні складних парадоксів життя. “Чесність з собою” - це те, що він хотів протиставити дисгармонії й лукавству, саме з цього постулату починаються пошуки можливостей досягнення гармонії - як соціальної, так і індивідуальної. Ідея щастя була для нього всеохоплюючою, подібно до тих людей, утопії яких протягом віків конструювали моделі щасливого устрою життя. Втілення ідеї щастя Винниченко пов'язував з людьми революційної дії, - і тут починалися його суперечності, ілюзії й прозріння.

Практичне підкріплення своїм духовним пошукам Винниченко намагався віднайти, як це не дивно, в основних постулатах марксизму. Щоправда, аналізуючи вплив на Винниченків світогляд марксизму, необхідно мати на увазі, як відзначає І.Лисяк-Рудницький, специфічність сприйняття В.Винниченком ідей К.Маркса. Винниченко, який зі студентських часів до середини 1930-х років виступав як свідомий марксист, своєрідно сприйняв "есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову" його частину. В марксизмі Винниченка захоплювали "протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального суспільства" [127,с.71].

Сам Винниченко так характеризував свої принципи: "Я не лише художник, - я ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, - чим можу, допомагаю, так чи інакше борюсь з тим, що знаходжу неправильним… зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму" [33,с.452]. Запевнень у вірності марксистському вченню не бракує і пізнішим його публіцистичним виступам, проте "специфічність" Винниченкового марксизму потребує пояснень.

Філософія марксизму  як визнане, провідне вчення соціалістичного  революційно-пролетарського руху (що є  глибоко відмінною від філософської конструкції Маркса як представника німецької класичної філософії) набуває популярності з кінця XIX століття.

Радянські дослідники з  подивом зазначали, що засновники марксизму  майже не використовували терміна "культура" і взагалі не дали визначення цьому поняттю [106,с.83]. В  системі фундаментальних понять, що характеризували філософські і соціологічні проблеми ("суспільство", "людина", "праця", "природа", "держава", "клас", "виробничі сили", "революція" і т. д.), поняття "культура", "мистецтво" відсутні. Тому, як вважає С.Клейн, власної концепції культури, що мала б органічно виходити з марксистської системи поглядів, у марксизму не було [106,с.90].

В.Винниченко, на наш погляд, інтуїтивно відчував ці недоліки і, перш за все як митець, намагався розглядати марксизм у тісному взаємозв'язку з етикою, естетикою та філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво" була надрукована 1913 року в журналі "Дзвін" і стала відповіддю на дискусію, що точилася поміж сучасниками Винниченка - теоретиками і практиками українського модернізму - з приводу проблем свободи творчості, незаангажованості мистецтва, місії митця і т. ін.

Незважаючи на заяву  автора про свій "непрофесіоналізм", назва ця була тільки полемічним прийомом, адже в тому, що стосувалось марксизму, Винниченко - не тільки професійний  літератор, але й професійний революціонер, лідер УСДРП, - вважав себе людиною компетентною. Автор статті, яку В.Панченко охарактеризував як "оду марксизмові", що "сповнена того азарту і пафосу, з яким неофіти повідомляють про винятковість учення, що вони в нього повірили", явно претендує на "програмовість" викладених у ній положень" [149,с.149].

Констатуючи всеохоплюючий  вплив марксизму на всі сфери  людського буття, внаслідок чого формуються нові покоління, "росте  українська література, захоплюючи різні  прояви соціального, етичного, побутового життя", він одночасно нарікав на відсутність представників марксизму серед критиків в українській літературі [36,474].

Глибоко помилковою вважав думку про те, що "не може бути ні марксистської естетики, ні етики, ні інших галузей людського життя, які виходять за межі чистої політики та економіки, - власне партійності". Думати так можуть лише непослідовні марксисти: "Марксівське вчення не пройшло у них далі сфери абстрактного думання, не зачепило інших сторін їхнього психічного й соціального життя, просякненого старим способом думання, почування, ідеалізування. І через те, певна річ, вони цілком погоджуються, що й естетика, і етика, і філософія можуть бути тільки загальнолюдськими" [36,с.476.].

Марксизм як всеохоплююче, універсальне вчення "має, мусить мати і свою поезію, літературу, етику, політику, все своє, окреме, нове, увільнене від старих, закам'янілих форм" [36,с.476]. Старі закам'янілі форми суспільного життя викликають у Винниченка відразу і потребу бунта. Ідея перетворення і удосконалення світу, що цілком панує в його світобаченні, має можливість бути втіленою в життя за допомогою саме марксизму, в якому він вбачає ключ до майбутнього храму щастя, адже це те вчення, яке дає перспективу, націлює на "далекий пункт" і кличе в "голубу далечінь".

Спираючись на тезу К.Маркса, що буття визначає свідомість, В.Винниченко своєю чергою стверджував, що "буття  старого світу це є панування  людини над людиною, насильство, експлуатація, поділ на вищих і нижчих", Винниченко пояснює, що "буття "вищих" вимагає охорони своєї "вищості", вимагає способів, які б виправдовували це становище, вимагає насамперед власної віри в законність такої ситуації, а тим самим витворює свідомість, відповідну цьому становищу. Догмат, закам'янілість форми, непорушність, яка бажає скувати живе стремління до руйнування, - от що є основою всієї філософії старого світу. І огида до догматизму є основою філософії марксизму. Вічна зміна форм, свідомості, відповідно мінливому буйно-живому, вічно творчому буттю!" "Хіба це не різниця з тими, хто свідомо чи не свідомо, тайно чи явно вірить у те, що цей сучасний лад - незмінний, природний і довічний? І хіба ця різниця не повинна відбитися в усьому житті, в усіх його проявах, як у політиці, економіці, так і в літературі, й етиці?" [36,479].

Оскільки "марксизм є рух", то незабаром має постати "новий світ з новою основою", "з новим способом реагування на життя", "з новими ідеалами й способами їх досягнення". І саме в цьому новому світі має бути і нова - "марксистська література", спрямована на майбутнє і пафосом наближення того майбутнього пройнята.

Право на життя має, як вважає Винниченко, тільки та література, в якій є бунт, боротьба і порив "у голубу далечінь", заклик до оновлення суспільства і встановлення світлого майбутнього. "Загортування себе в плащ дурного самолюбовання", милування самотністю - привілеї "людей, які просякли способом думання пануючих". "А самотність?.. Бути самотнім в наш час - це ознака вищого, шляхетного, зажуреного духу. Але для марксиста ця риса гідна тільки жалю чи огиди. Жалько тільки хорошого чоловіка, який не має сил побачити в житті щось більше, ніж свій шляхетний дух та свої таємні печалі. Шкода, що сили його пішли марно, на загортування себе в плащ дурного самолюбування, але й гидко, що це самолюбування виставляється як щось гарне, гідне поваги" [36,479] .

"Шляхетні" і "поетично-зажурені" "самітники задовольняються поганесеньким  ряденцем, яким обгортують свої  мимоволі демократичні постаті.  На плащ переможців у них  немає сил і права…" Авторові  було важливо не тільки висміяти тогочасних "співців печалі й самотності", а й переконати читачів, що таке явище є "прояв буття України в даний момент". А оскільки "рух є закон всього існуючого", то "буття має породити й щось інше" [36,480].

Ще одне питання, яке  підіймає В.Винниченко в своїх "Спостереженнях", є антитезою тим деклараціям цілковитої свободи творчості, які проголошувалися "молодомузовцями" й авторами "Української хати". Оскільки "історія - це боротьба класів", то митець не може бути осторонь від цієї боротьби. "Багато говорять про свободу митців. Митець - це, мовляв, не залежний від кого, вільний, безсторонній творець. Смішне, наївне, самообманне базікання!” Так як буття визначає свідомість, то письменник "мусить відбивати в своїх творах свій спосіб думання, почування, свій погляд на світ, на людей, і на їхні відносини. А сей спосіб є той, який він виніс з своєї родини, з свого осередку, в якому жив, з комбінації цих інтересів, які панують над ним. І по творах його, навіть по формі її ми легко можемо пізнати, як і чим жив той "вільний митець" [36,476] .

Підсумовуючи свої роздуми, Винниченко наголошує: "Марксизм є  рух". А для руху, для зміни  буття потрібен "дух активного  протесту, завзятої віри, неухильного  прагнення до твердого бажаного, настрій  діяльний і дійсно творчий". Закони руху викликають до життя елементи, перейняті саме таким духом, здатні до боротьби і єднання. Висновок, за Винниченком, такий: "Марксизм і є виразником класу тих елементів. І тому, я гадаю, кожному, хто не дуже закоханий у своє розмальоване ряденце самотності, ясно, що марксизм має рацію в своїх претензіях на свою літературу, свою етику, на своє розуміння краси" [36,480].

В.Панченко має рацію, коли зазначає, що в "Спостереженнях непрофесіонала" легко помітити початок жорсткого узалежнення  соціального походження автора і його творчості, адже стаття Винниченка, по суті, спроба обґрунтувати тезу про партійну літературу [149,с.150]. Через деякий проміжок часу, з проголошенням "культурної революції" в СРСР радикальні теоретики (Пролеткульт, РАПП, ЛЕФ) анонсують побудову нової культури - пролетарської, а боротьба з "самотніми" та "зажуреними" проводитиметься на Соловках, ГУЛАГах та інших місцях доволі віддалених. Автори, поставлені в нелюдські умови, будуть змушені писати "панегірики" марксизму, радянській владі і світовим вождям пролетаріату. А Винниченко, уже перебуваючи на довічній еміграції, в "Щоденнику" буде з гіркою іронією дивуватися тому, "скільки наплодилось в Україні пролетарських письменників" [48,с.161].

Проте, на наш погляд, не варто звинувачувати автора у гріхах майбутнього Пролеткульту, а краще прослідкувати за його логікою. Суперечності останньої вірно підмітив М.Євшан, який писав, що хоч Винниченко "весь час намагався бути і творцем і марксистом", але "його творча практика говорить щось інше, ніж його марксистська теорія" [92,с.286]. Адже "він пише проти себе самого, як тільки попробує писати "по програмі" "і "перестає бути творцем". Тільки "сам Винниченко цього не баче і з цілою форсою пре марксизм в мистецтво" [92,с.286]. Художня ж творчість - не партійна публіцистика, "література" і "краса - "одна для всіх", а "творчість пролетарська і буржуазна" - нонсенс, як і "література національно-демократична, радикальна, соціалістична, клерикальна, християнсько-суспільна, анархістична і т. д. і т. д." [92,с.286].

До того ж, слід мати на увазі, що творчість Винниченка виходила за межі омріяної ним марксистської  літератури і слугувала її запереченням. Одвічний конфлікт "ідеолог - творець", який був особливо актуальним у випадку  з Винниченком, вирішувався на користь творця і підтверджувався художньою практикою.

Однак зазначена "ненауковість" і "специфічність" його марксизму  не заважає визнати, що творче й етичне надбання Винниченка належить, безумовно, марксистській духовній традиції. Це підтверджує й те, що він, певною мірою, завершує марксистську теорію моралі - представляє "розробку" її соціально-практичної частини, трансформувавши марксизм у сферу філософських проблем.

Аналізуючи джерела  світогляду В.Винниченка, чільне місце  необхідно відвести впливу ідей на філософське підґрунтя останнього одіозної постаті Ф.Ніцше. Під впливом філософії Ф.Ніцше "…сформувалося духовне життя цілої епохи", - зазначав Т.Манн [130,с.350]. Оригінальні ідеї німецького філософа в значній мірі визначили напрям розвитку поглядів наступників, торкнувшись філософії, психології, мистецтва та літератури. Про непересічність філософії Ніцше писав і К.Ясперс: "його вплив… був приголомшливим: він виправдовував життя в ім'я життя; …він захоплював і підіймав до себе, дозволяючи людині більш-менш живого розуму відчути себе генієм" [188,с.94].