Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Проведена Н.Михайловською  диференціація понять екзистенційне  мислення, екзистенційна мудрість, екзистенціалізм, екзистенційне філософування, дозволяє, на наш погляд, використовувати  останній термін стосовно вивчення екзистенційної проблематики в творчості В.Винниченка. Під "екзистенційним філософуванням" пропонується розуміти "творчий аналіз філософських проблем буття людини в "межових" життєвих ситуаціях, який відтворює трагічний стан особи, суспільної групи або суспільства загалом і болісно шукає джерела "виходу" з проблеми" [138,с.13].

Власне, на наявність  екзистенційних мотивів у творчій  спадщині письменника хронологічно вперше звернули увагу дослідники з  діаспори. Так, ще у 1972 р. С.Наумович зробила  відкриття, що ідеї Винниченкових творів "знайдемо, тільки набагато пізніше, в різних творах славетного Сартра", а деякі місця з творів Сартра, на думку дослідниці, "наче перекладені з Винниченка" [141,с.20]. "Чи читав Сартр Винниченка - не знаємо, хоч така можливість існує, бо ж багато Винниченкових творів доступні йому московською мовою" [Цит.за:65,с.391]. Така можливість видається нам суперечливою, але думки українського письменника дійсно виявилися цілком адекватними філософським ідеям епохи, в напрямі яких творили і екзистенціалісти, зокрема Ж.-П. Сартр.

На аналогії між творами  В.Винниченка і А.Камю вказувала  М.Тарнавська [Цит.за:65,с.427]. Спільність філософських пошуків В.Винниченка з представниками філософії існування  була помічена і Л.Онишкевич, яка  зауважувала, що письменник "зумiв передбачити, передчути i вiдмiтити ситуацiю вагань i вiльного вибору, якi ставали щораз то гострiшими проблемами для людини ХХ столiття" [145,с. 204].

Але названі фахівці  здебільшого обмежувалися лише побіжними  зауваженнями, екзистенційні мотиви у творчості В.Винниченка розглядалися фраґментарно, переважно у загальному літературному контексті. Більш ґрунтовне осмислення досліджуваної тематики спостерігається на сучасному етапі винниченкознавства. Особливо необхідно відмітити праці Г.Сиваченко, присвячені аналізу соціально-філософської концепції В.Винниченка "Конкордизму" у напрямі таких філософських течій, як буддизм, психоаналіз, екзистенціалізм тощо ("Винниченків "Конкордизм" у буддистському та психоаналітичному вимірах ("Слово і час", 2000, №8), "Конкордизм Володимира Винниченка в екзістенціаналістському дискурсі" ("Слово і час", 2001, № 9)). З огляду на той факт, що рукопис "Конкордизму" досі знаходится в архіві й ні разу не видавався, подібні розвідки, що ґрунтуються на роботі з першоджерелами, є справді цінними для всебічного дослідження творчості В. Винниченка.

Аналізуючи екзистенціальний, суперраціональний та психоаналітичний дискурси у творчості В.Винниченка, Т.Гундорова зазначає, що "бачення "збоку", "ззовні", коли власне "я" перетворюється на об'єкт, - характеризує особливий, екзистенціальний дискурс у прозі Винниченка" [78,с.189].

Досліджуючи специфіку  екзистенційного філософування  у спадщині українських письменників XIX - першої половини XX ст., Н.Михайловська вказує на спільний момент Винниченкових п'єс і драм - "кризовий стан людської душі, яка під тиском надзвичайних для неї обставин змушена вийти "за межі” буденного існування і зробити свій вибір" [138,с.127].

У творах Винниченка, як зазначає Н.Гусак, досить розвинене  трагічне начало, зумовлене тим, що герої постійно опиняються перед проблемою вибору, часто - перед необхідністю поєднувати непоєднуване, узгоджувати полярно протилежні явища. "Проблеми свободи, вибору, гармонії, які порушував у своїх творах письменник, не лише продовжують традиції гуманістично-екзистенціальної філософії, але і збагачують їх, наповнившись соціальним змістом" [83,с.5].

Із аналізу дослідницької  літератури можна зробити висновок, що певні екзистенційні мотиви в творчості В.Винниченка висвітлювалися у статтях В.Хархун, С.Наумович, Л.Онишкевич, Г.Сиваченко, дисертаційних роботах О.Брайко, О.Векуа, О.Малиш, монографіях Т.Гундорової, Л.Мороз та ін. Але специфікою цих досліджень є їхня фахова філологічна спрямованість. І хоч наближення філологічної проблематики до філософської та їх взаємодія в цьому випадку не викликають заперечень, а зростаюча протягом останніх десятиріч увага до тлумачення спадщини В.Винниченка на основі новітніх гуманітарних методологій в галузі літературознавства засвідчує вихід наукового аналізу за межі історико-літературного контексту, коли філософські ідеї стають світоглядним коментарем до художньої творчості (адже літературознавчі студії зачіпають світоглядно-філософські моменти), все ж таки необхідно констатувати відмінність як методології, так і спрямованості цього типу досліджень, присвячених новітнім інтерпретаціям творчої спадщини В.Винниченка.

Виключення  становлять ґрунтовні історико-філософські  дослідження Н.Гусак та Н.Михайловської. Але необхідно зазначити, що у цих працях, як і у більшості робіт, що стосуються філософської проблематики у творчості В.Винниченка, акцентується увага лише на окремих аспектах його творчих зацікавлень, а предметом дослідження стають окремі періоди творчості В.Винниченка, що не задовольняє вимогу системного осмислення його філософських поглядів. У пропонованому дисертаційному дослідженні ми намагалися розглянути творчий доробок українського письменника не тільки з позицій наукового історико-філософського аналізу, але й у всій його сукупності та синкретизмі. Комплексний аналіз екзистенційно-антропологічних мотивів у творчості письменника повинен відбуватися одночасно з аналізом творчої еволюції В.Винниченка.

Важливо підкреслити, що екзистенціалізм В.Винниченка слід інтерпретувати виходячи з тези про  те, що усвідомленого звернення до екзистенційних концептів у письменника  не простежується. Про обережне ставлення  Винниченка до філософії екзистенціалізму, з якою він ознайомився  1946 року, свідчить і запис у "Щоденнику": "Existencialisme - нове "учення", нова немовби філософія життя у Франції. Пророк і апостол її - письменник. Він проповідує свободу. (виділення Винниченка - Г. Б.) Хороше слово, але що саме воно містить у собі у цього навчателя, трудно зрозуміти. Свободу від обов'язків? Від того, що зв'язує життя? Поки що в першому томі "Les chemins de la liberte" ("Дороги свободи") мова весь час іде про сексуальні відносини між інтелігентами. Та й незрозуміло, від чого саме вони хочуть мати ту свободу" [60,с.134]. Щоправда, вже через три роки, ознайомившись з працею L'etrte et men, Винниченко занотував у "Щоденнику": "Властитель дум" французької інтелігенції. Книга в 720 стор. дрібного шрифту. Повних такої схоластики, майже метафізики, що я схиляюсь перед автором цієї найменш відомої для наших часів праці, а надто перед тим автором, який у своїх романах виявля себе таким "реалістом". Показано на обкладинці в 1000 фр. Її тираж: 21 - тисяча вона "розійшлась". Мушу стати на коліна й перед Францією, яка породила 21000 таких мужніх, таких одчайдушних героїв" [Цит. за: 159,с.153].

На наш погляд, доцільно вести мову лише про типологічні  збіжності, спільний ідейний конгломерат  В.Винниченка і представників екзистенціалістської філософії, адже письменник дихає повітрям епохи і не може бути від неї віддалений.

Підсумовуючи вище викладене, необхідно зазначити, що внаслідок  аналізу творчості В.Винниченка в системі критичних досліджень дисертант наголошує на тому, що, по-перше, в українській науковій думці не існує єдиного підходу до вивчення цієї визначної постаті ХХ століття, а тим паче, залишається багато нерозкритих матеріалів і тем з її філософського доробку.

По-друге, загалом вся  творча спадщина В.Винниченка спрямована на філософські пошуки та осмислення проблеми людини, з'ясування її морально-духовних основ, де сутність людини, її місце в світі, сенс людського буття становлять головний об'єкт зацікавлення письменника.

По-третє, вивчення літературного процесу кінця XIX - початку XX ст. в Україні в екзистенційно-філософському напрямі (зокрема, аналіз творчого доробку В.К. Винниченка) є особливо перспективним, бо надає можливість відзначити своєрідний характер і спрямованість художньої літератури українських письменників XX ст. та виявити характерні риси української філософської культури, адже творча спадщина В.Винниченка є вагомим внеском у розвиток української філософської культури.

Філософський потенціал  творчості В.Винниченка, неодноразово констатований в критичних дослідженнях (проте детально не проаналізований), вимагає розгляду в останній антропологічно-екзистенційних мотивів та інтенцій, що були присутні в ній упродовж всього творчого шляху письменника.

Дослідження творчості  В.Винниченка саме в контексті екзистенціальної філософії є, на наш погляд, правомірним і актуальним. Адже в сучасному культурно-духовному просторі чільне місце займає екзистенціальна філософія, що асимілювалася західною культурою, увійшла в її плоть та кров і, не дивлячись на неопозитивістську реакцію у вигляді структуралізму, становить одну з її основ. Тим більш актуальним і цікавим видається аналіз філософської культури України з позицій цієї, мабуть, найвпливовішої філософської течії XX століття.

РОЗДІЛ II

ФІЛОСОФСЬКО-СВІТОГЛЯДНІ  ЗАСАДИ ТВОРЧОСТІ В.ВИННИЧЕНКА

Перш ніж заглибитися  у "світ Винниченкових образів  та ідей" [114,с.14] і здійснити аналіз основних екзистенційних мотивів у  творчості українського письменника, вважаємо за необхідне провести історико-філософський аналіз джерел світогляду В.Винниченка та його еволюції. На необхідність такого дослідження вказував і відомий "винниченкознавець" Г.Костюк, який, визначаючи основні напрями наукового вивчення спадщини В.Винниченка, наголошував на філософічності останньої й акцентував увагу на необхідності "пізнати те філософічне підсоння, у якому дозрівала його система думання" [110,с.87]. Адже художня ідея письменника, що несе філософський потенціал, віддзеркалюється в суприродній собі філософській ідеї, яка представляє її понятійний аналог, - в контексті тієї чи іншої культури, взятій в усій її сукупності і цілісності. Так, література-як-філософія і теоретична філософія утворюють систему немовби взаємодіючих, задивлених один в одного дзеркал.

Отже, основні філософсько-світоглядні  засади творчості В.Винниченка потребують розкриття. Відтворення справжнього світоглядно-філософського образу українського митця актуалізує нове прочитання й теоретичну реконструкцію спадщини письменника для визначення її справжнього місця в духовній та філософській культурі України другої половини ХIХ - першої половини ХХ ст. Саме тому метою цього розділу стали історико-філософська реконструкція процесу становлення світогляду В.Винниченка на тлі епохи та української дійсності у зазначений період та аналіз впливів на формування світогляду майбутнього письменника західноєвропейської інтелектуальної культури, духовної культури взагалі, суспільно-політичної думки України ХХ ст.

Відомий і неодноразово цитований вислів І.Франка з приводу  перших творів В.Винниченка: "І відкіля  ти такий взявся у нас?" досі не втратив своєї актуальності й засвідчує, що проблема "як починався В.Винниченко" вимагає звернутися до біографічних даних, які допоможуть зрозуміти період становлення ранніх поглядів письменника. Необхідно зазначити, що до недавнього часу в різних біографічних нарисах і навіть енциклопедичних дослідженнях подавалися суперечливі відомості про місце й час народження українського письменника, але зусиллями П.Федченка і М.Смоленчука після опрацювання архівних джерел була встановлена точна біографічна інформація [161;168].

Винниченко Володимир  Кирилович народився 28 (ст. ст. 16) липня 1880 року в м. Кіровограді (тоді Єлисаветград, Херсонської губернії) в родині селян - вихідців із хутора Веселий Кут  с. Григорівки Бежбайрацької волості  Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Найбільш повні та цікаві дані стосовно розвитку особистості Володимира Винниченко в дитячі роки містяться в брошурі Ю.Тищенка "Хто такий Володимир Винниченко", з якої дізнаємося, що початкову освіту Винниченко здобув у народній школі, де навчався з семи років.

На думку Ю.Тищенка, саме вступ до першого класу Єлисаветградської  гімназії вплинув на формування ранніх ідейних переконань В.Винниченка. "Тут, як і в народній школі, перший рік  він вчився дуже добре. Але з вступом до гімназії в його душі починається відбуватися та робота, що змінює його відносини до вчення, а також виробляє основу того світогляду, з яким пізніше виступив він в життя" [163,с.3].

Справа в тому, що Єлисаветградська гімназія була заснована 1879 року для дітей дворянства, великої та середньої буржуазії. В часи навчання Винниченка гімназії існували тільки для панських дітей. 1890 року, коли Винниченко став гімназистом, тут навчалося приблизно 300 учнів, які переважно належали до заможних верств Єлисаветграда [150,с.84]. За таких обставин дітям "мужиків" та робітників було особливо важко, що й відчув сповна В.Винниченко з перших днів навчання. "З нього, як з мужицької дитини, почали насміхатися панські діти й самі учителі. Будучи дитиною з гонором, Винниченко у відповідь на такі насмішки давав одсіч як тільки міг. Він навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами - гімназистами, так і з учителями". Вже тоді в його думках зародилося питання: чому се так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється та висміюється? Вже тоді склалася і та думка, що се несправедливо…" [163,с.5].

Фізичні розправи, приниження зверхність та глум були типовими для  шкільних закладів Східної України і Галичини. В якості доказу такого неприємного факту можна навести оповідання І.Франка про дітей і школу, спогади М.Черемшини про гімназію, спробу самогубства В.Стефаника у першому класі [66,с.7].