Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

"Конкордизм" - це  філософський трактат, в якому  В.Винниченко дає теоретичне, всеохоплююче  визначення сутності щастя, розглядає  різні аспекти проблеми і пропонує  систему особистих, суспільних і глобальних структур, що є основними, в його розумінні, на шляху до досягнення щастя. Роздуми письменника про моральність і щастя заслуговують величезної уваги, адже значне місце в них відводиться моральному вдосконаленню суспільства й людини, що базується на гуманістичних засадах. Тому не перебільшує Є.Лащик, порівнюючи "Конкордизм" Винниченка за обсягом проблем та намірів з "Республікою" "Платона" [122,с.162].

Незважаючи на "відірваність" від колективу (радянська влада  сприймала Винниченка як націоналіста, а еміграція "бойкотувала", будучи не в змозі пробачити спробу повернення в Україну 1920 року) і зосередження на філософській проблематиці та літературній праці, "великий романіст не міг бути спокійним і байдужим до подій, в яких по суті рішалася доля українського народу" [111,с.14]. Свої позиції В. Винниченко викладає в статтях "За об'єднання всіх сил національного колективу" (1936), "Та, за яку змагалися Гітлер і Сталін" (1940), "Тайна Гітлеро-сталінського союзу" (1940).

У 1947 р. Винниченко переклав на французьку мову роман "Нова заповідь", що побачив світ в одному з паризьких видавництв. Тогочасна французька літературна критика прихильно відгукнулася на появу книжки українського автора. Літературно-артистичне товариство "Club de Faubourg", що влаштовувало прилюдні суди над кожним виданим тогочасним твором, вже 10 травня 1949 року організувало широке прилюдне обговорення "Нової заповіді", дуже активне і прихильне до автора. Доповідач охарактеризував Винниченка як "велику людину європейського рівня" [Цит.за:159,с.20]. Водночас інше популярне французьке товариство нагородило Винниченка почесним дипломом і срібною медаллю. І Борщак писав з цього приводу, що "після Шевченка й Марка Вовчка В. Винниченко є перший український письменник, що на його твір з красного письменства відгукнулась французька опінія" [Цит.за:159,с.20].

Після цього активізуються  контакти Винниченка з представниками нової післявоєнної еміграції. Широкому загалу читачів стають доступними брошура  Винниченка "Розлад і погодження" (1949), стаття "Світовий мир без бомб і барикад (відозва до громадської опінії всіх народів світу") (1949) та ін.

Підсумковою публіцистичною працею В. Винниченка можна вважати "Заповіт борців за визволення" (1949) , який він написав за два роки до смерті. Основною тезою книжки є відповідь на питання про те, що потреба української нації є "та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації - є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його у компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому [21,с.8].

Визначаючи державність  як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, Винниченко на запитання, чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення", дає однозначну відповідь: це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" - Росії, без цієї (виділення В. Винниченка) творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко" [21,с.10].

За все життя В.Винниченко написав більше ста оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат "Відродження нації", етико-філософську  працю "Конкордизм". В еміграції митець створив одинадцять романів, а в його архіві лишаються оповідання, п'єси і сценарії, величезне листування. Серед незакінчених творів - роман "Хмельниччина", серед нездійснених задумів - "Монографія визволення", "Роман боротьби", "Хроніка великого зрушення" (орієнтовні назви майбутнього, запланованого раніше, "Роману мого життя" чи мемуарно-історичної "Хроніки українського відродження" за останні п'ятдесят років).

Підсумовуючи викладений матеріал, необхідно зазначити, що світоглядні  позиції Винниченка складалися в змінну епоху кінця XIX - початку XX ст., коли європейська філософська думка переживала кризу позитивізму, і на зміну раціоналістичній парадигмі мислення прийшло зацікавлення ірраціоналізмом з його інтересом до підсвідомості, ідеєю індивідуалізму.

Своєрідність творчості  Винниченка виростала на ґрунті кращих національних традицій і оновлювалася гарячим чуттям болісних питань сучасності та увагою до новітніх течій світової літератури та філософії. Важливий вплив  на формування основних філософсько-світоглядних ідей мислителя справили Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенґауер, З.Фрейд, Ж.-М. Гюйо, В.Вундт, М.Бертель, А.Байе, Ш.Бонтан, С.Пшибишевський, Г.Ібсен, К.Гамсуна, Ф.Достоєвський, Е.Ренан, М.Метерлінк. Але говорити про безпосередній, механічний вплив на творчість письменника не варто, адже цьому сприяв споріднений ґрунт в історичних обставинах суспільного життя і в самій душевній структурі митця.

Отже, світогляд В.Винниченка еволюціонував під впливом соціально-політичної та духовно-культурної ситуації як України, так і епохи кінця XIX - початку XX століття, знайомства з передовими вітчизняними та західноєвропейськими філософськими напрямами. Водночас широка обізнаність із філософськими течіями, поглядами стимулювала його до вироблення власної оригінальної "філософії щастя" - "Конкордизму". Соціально-філософський трактат, в якому митець ретельно пояснював, як подолати перешкоди на шляху до одвічної мрії людей - щастя, Винниченко написав під час однієї з найстрашніших та руйнівних війн в історії людства. Створювати всупереч руйнуванню та хаосу - основна властивість життя і відмінна риса всіх світлих натур, хоч би як сильно вони в іншому не відрізнялись.

РОЗДІЛ III

ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКА  ІНТЕРПРЕТАЦІЯ В.ВИННИЧЕНКОМ ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-АНТРОПОЛОГІЧНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Обгрунтувавши можливість розгляду художньої  творчості В.К.Винниченка як об’єкта  історико - філософського аналізу  в напрямку екзистенційно-антропологічних  рефлексій і з’ясувавши основні  філософсько - світоглядні засади його творчості, можемо безпосередньо перейти до виявлення тих екзистенційних мотивів, що єднають його з філософськими пошуками вчених як світового, так і українського контексту.

На перехресті XIX та XX століть філософія намагалася зрозуміти людину, осягнути її місце у світі і її відношення зі світом. І якщо подібні пошуки були характерними для людства протягом тисячоліть, то саме в цей час відбувається радикальна зміна перебуваючої до того в основі культури моделі людини. Філософія ясно проявляє свою властивість не лише описувати і пояснювати те, що вже є у людині і в культурі, але творити нову людину і нову культуру. Відбувається формування нової метафізичної моделі людини і її відносин з буттям, протилежна моделі, що панувала з часів Платона до Гегеля. Культу тотального, всезагальнлшо Гегеля екзистенціалізм протиставмл культ одиничного, персони, особи.

У центрі уваги філософії, психології, релігії, літератури XXст. постає внутрішні і зовнішні координати людини, проблеми особистого вибору. Така зацікавленість зумовила проникнення екзистенційних концептів у світ літератури. Більше того, на думку М.Бензе, той факт, що екзистенціалізм "виступив одночано і у філософському, і в літературному… не є просто його зовнішня ознака, але  корениться в самій його суті" [Цит.за:88,с.4].

Історія світової думки  знає письменників (Л.Толстой, Достоєвський, Пруст, Джойс, А. де Сент-Экзюпери, .Б.Шоу, Борхес, Кортасар, У.Эко та інші), які  гостро відчували філософську сутність світу - в ХХ столітті філософія поєднується з художніми формами слова, щоб найточніше і найглибше висловити та описати буття людини. Наближення філософських ідей і художніх образів як в українській (І.Франко, Л.Українка, В.Стефаник, М.Хвильовий) так і в західноєвропейській (Ф.Кафка, А.Камю, Ж.-П. Сартр) літературах відбулося завдяки спробам вирішення проблеми людини, оскільки саме вона зближує філософа з митцем і стимулює останнього до філософування.

Як ніколи гостро, на рубежі століть в українській літературі постала проблема людини - людини з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння, якого в належному обсязі ще не знало XIX століття. Проблема людини перед новою українською літературою, що певною мірою взяла на себе обов’язки філософії, постає у найсуттєвішому, психологічному зрізі: як (і чи взагалі) можлива людина в стихії життя "нової моралі". Йшлося про складну людську проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта глибоких переживань, що користується "новими" нормами моралі, зберегти духовну красу, не втративши людської подоби.

Рубіж ХІХ і ХХ століть  був "перехідною історично-літературною епохою", яку відомий науковець  Ю.Барабаш охарактеризував наступним  чином: "Після десятиліть неподільного й беззаперечного (причому історично, зрозуміла річ, не тільки обумовленого, але й необхідного, до того ж позначеного видатними досягненнями) домінування в літературі народницьких тенденцій, ідеї примату "громади" над особистістю, виняткової прихильності до патріархально-реалістичних форм оповіді і водночас до традиційних для національного менталітету романтичних сплесків, ліричного мінору, кардіоцентризму, - коли після цього й поряд з цим усе впевненіше почали утверджуватися уявлення про самоцінність індивіда, екзистенційні мотиви, елементи символізму й ірраціоналізму, тяжіння до модерного літературного експерименту" [Цит.за:148,с.115].

Подібними процесами  характеризується і культура Розстріляного  Відродження, цінність якої полягає  у тому, що, за словами О.Забужко, "це культура саме притомна: є в ній і самосвідомість, і саморефлексія, і проза й поезія відкритих питань, і інтерпретаторство всіх форм і жанрів, що чуйно на ті питання реаґує, і вертикальний розгін мови, в котрому змогли, нарешті, обізватись по-українському Кант і Гельвецій, і критична філософія - менше над дійсністю, бо там вільній думці вже заслонялося хід "готовими відповідями" з Маркса й Леніна, а більше над літературою, - і промовляє, і завжди промовлятиме до поколінь ця культура - сама за себе: вона ще адекватна ходові історії" [97,с.146-147].

У попередніх розділах даного дисертаційного дослідження вже  акцентувалась увага на тому, що при аналізі філософських, зокрема  екзистенційних ідей, або мотивів  в творчості Винниченка, необхідно  пам’ятати, що усвідомленого звернення до концептів цієї філософської течії XX століття у нього не було. Тим не менш, вважаємо за можливе поставити творчість видатного українського мислителя в один ряд з вищепереліченими всесвітньовідомими митцями не тільки завдяки наявності у художніх творах останніх яскраво вираженої філософічності (літератури-як-філософії), а й завдяки спільній для письменників екзистенційно - антропологічній проблематиці. Окремо варто наголосити на філософічності винниченкових літературних праць. Цікаво, що сучасники письменника, зокрема "хрещений батько" В.Винниченка Є.Чикаленко, дорікав своєму вихованцю: "…у Вас тенденція забиває художественність, а через те виходять філософські трактати, а не п'єси для сцени" [Цит.за:136,с.28].

В творах В.К.Винниченка порушуються проблеми роздвоєння особистості людини, її деперсоналізації, спроби самовизначення, самоусвідомлення в часи політичної кризи, пошук індивідом істинних цінностей життя, проблеми трагічного вияву ідеологічного фанатизму та "одержимості" утопічними ідеями ощасливлення всього людства, відмежованості людини від суспільства, її самотність. І.Кончіц з цього приводу писав, що творчість письменника є "універсальною, як творчість генія, глибокою, як творчість художника-філософа. Вона охоплює сучасне життя з усіма його деталями в сфері морального та соціального свого виявлення і безпосередньо вирастає з усього минулого України та її понівеченого сучасного". І далі: "художник йде далі і вченого і філософа. Винниченко - блискучий приклад цього" [107,с.169,177].

Винниченко пристрастно вдивлявся в колізії та суперечності своєї доби, намагаючись вирішити ті питання, що мучили людство з прадавніх часів. Втім, він не був безпристрастним глядачем, на кшталт науковця, що об’єктом свого дослідження зробив трагічне і залишається беземоційним дослідником, а пропускав крізь себе болючі думки, намагаючись розв’язати суперечності своєї доби.

Більш - менш традиційний  комплекс екзистенційних проблем, які  розглядали екзистенціалісти, а саме: абсурд, свобода, вибір, відповідальність, відчай, відчуження, смерть, страх, складність міжлюдських стосунків та ставлення  людини до світу, самотність тощо, виявляється цілком суголосний роздумам українського митця і постають об’єктом уваги в ранніх творах В.Винниченка. На наш погляд, не можна погодитися з думкою Л.Лозинської, що оповідання, які увійшли у збірник "Краса і сила" "були загальним, художньо-белетричним виявом тих громадсько-психологічних процесів, що відбувалися серед членів РУП та тих верств, що були зв'язані з нею" [128,с.6.]. Хоча світогляд письменника в цей час був досить "зааганжований" політичною, економічною та соціальною ситуаціями (так, наприклад, деякі твори письменника - виходили окремими брошюрами, маючи на меті пропаганду соціалістичних ідей), ранні оповідання письменника, зауважує Н.Михайловська, "це зародження екзистенційного мислення, екзистенційного філософування у творчості Винниченка в традиційному, трагедійному варіанті" [138,с.127].

Винниченко починає  з того, з чого розпочав свої філософські  міркування С.К'єркегор і екзистенціалісти, - з акценту на неповторній індивідуальності окремої людини. "Людина, - писав  Е.Фром, - не існує "взагалі". Маючи певний комплекс рис, притаманий всім членам людства, вона завжди - індивідуальність, унікальна істота, що відрізняється від будь-кого" [176,с.115].

Людина для В.Винниченка - самоцінна особистість, письменник підкреслює розуміння людини як найвищої цінності, яка має свій характер, голос, драму, тобто неповторну екзистенцію. Для письменника, головне людська душа, її стан. "Людина, - підтверджує Винниченко, - це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди! Але ж людське обкреслюйте, а не собаче!" [22,с.104].

Криза соціального буття  неминуче породжує кризу духовного життя. Письменник намагався зосередити увагу на потворних явищах в житті українського суспільства початку XX ст., пов'язаних з убивствами, людським страхом, злочинами і насильством ("Контрасти", "Біля машини", "Хто ворог?", "Голод" та ін.). "Літописцем смутних часів" назвав Винниченка його земляк, кіровоградський дослідник В.Панченко, маючи на увазі, що письменник реалістично відтворив події, свідком яких був безпосередньо [148,с.113]. Марне очікування кращих часів, мрії, що не збуваються та чекання безрадісного завтра, спроби відновити матеріальну забезпеченість, яка б хоч трохи підняла власну гідність - такі мотиви виразно лунають в ранніх оповіданнях мислителя.