Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Результати функціонування філософських ідей у культурі відображені не лише у філософських трактатах, а й у різноманітних продуктах власне нефілософської творчої діяльності. Філософська позиція завжди становить глибинне підгрунтя світоглядної позиції діяча культури, що неодмінно позначається на результатах його діяльності. Тому перед істориком філософії постає складне завдання видобути філософськи значимі компоненти, які утворюють фундамент уявлень, переживань, бачень. В ценрі уваги такого дослідження опиняється людина - "реальний суб'єкт філософської творчості як сфери вільного самовияву та самореалізації особистості" [76,с.11].

Таким чином, аналіз філософської культури спрямований на відтворення  картини історії філософії не як "сукупності філософських систем, вчень і теорій, а як історії діяльності творців, авторів та інтерпретаторів учень і систем, що несуть на собі неповторний відбиток їхнього суб'єктивного світу" [76,с.11].

Все вище викладене, на наш  погляд, засвідчує правомірність  історико-філософського підходу  до літературно-художньої спадщини В.Винниченка не з огляду пошуку в ньому "матеріалізму" чи "ідеалізму", а спрямованого на цілісний філософсько-антропологічний аналіз його творчості в нерозривній єдності з життям. Визнання в загальному виді того факту, що художня (духовно-практична) діяльність являє собою разом з науковою (теоретичною) діяльністю самостійний модус філософствування, передбачає включення її продуктів у поле дослідження історії філософії. Отже, художня творчість Винниченка (передовсім, літературна її складова) постає джерелом дослідження його філософських поглядів.

Якщо погодитися з  думкою, що "художній текст - це складна  об'ємна система знаків, за кожним з  яких стоїть ціла історія національної культури, а художник, котрий конструює  цю систему, намагається виразити і себе, і світ", то "входимо в невичерпну сферу проблематики, якою займається переважно вся філософія XX ст." [118,с.31]. Таким чином, художній (літературний) витвір в якості предмета історико-філософського аналізу постає як естетично організована сукупність, система знаків, що відрізняються багатозначністю. Саме тому в межах нашого дослідження вважаємо за доцільне звернутися до герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання, основними принципами якої є, по-перше, історичність інтерпретації, і, по-друге, невичерпність автентичного складу тексту.

Оскільки творчість  митця не можна зводити до чогось завершеного, закінченого (адже на те він  і художник, щоб за зовнішньою видимістю  завершеності приховати внутрішню  глибину і безодню варіативності), тому, зауважує А.Бичко, "аналітичне "входження" в його творчість вимагає не лише опису зовнішнього виявлення, а й виділення тих прихованих, іноді не усвідомлених ним самим, не реалізованих внутрішніх "продовжень" можливостей" [7,с.38]. Отже, герменевтична методологія тут співіснує з феноменологічною.

Актуальність застосування такої методології полягає ще й у тому, що, як зазначає О.Забужко, "біда наша… не в тім, що в українській культурі, умовно сказавши, "мало мислення”,.. а в тому, і  тільки в тому, що явлений літературою тип незалежного, безбар’єрного, в повному значенні філософського мислення, …не став для нас самоцінною інтелектуальною школою, - що евристичний потенціал наших, і так не надто численних, письменників-інтелектуалів, від Лесі Українки почавши, так і лишився незчитаним - "нерозпечатаним" [97,с.143]. Дослідниця має рацію - "без комплементарної (теоретично-доповнювальної), співтворчо-діалогічної стосовно нього критики письменник-інтелектуал приречений залишатися в культурі тим, чим є актор без режисера - річчю-в-собі" [97,с.143].

Культурологічний підхід до історії філософії разом із застосуванням герменевтичних технологій дозволяє, на наш погляд, оприлюднити  думку досліджуваного письменника "не як гасло чи постулат, а як пізнавальний шлях душі, як акт її сходження до "екзистенційної істини"- а саме в цьому ж і полягає інтелектуальний вишкіл" [97,с.143].

Розвиток філософії  у XX ст. здійснювався не тільки у формі  спеціальних трактатів, теоретизування. Саме екзистенціальна лінія філософствування (у контекст якої потрапляє і філософська позиція В.Винниченка) послідовно вписувала в коло цих форм художню творчість, де переживання є способом буття естетичного.

Характеризуючи розвиток філософської думки, Р.Рорті зауважує, що інтелектуали Заходу з часів Відродження пройшли три етапи: спочатку вони намагалися отримати "іскупітельну істину" (сукупність вірувань, які повинні раз і назавжди завершити роздуми про те, що нам робити з нами самими) від Бога, потім від філософії, а сьогодні того ж чекають від літератури [156,с.31]. Початок переходу від релігії до філософії знаменується вченням Сократа, а перехід від філософії до літератури стався, на думку Р.Рорті, невдовзі після І.Канта. В літературній культурі, що поступово формувалася протягом останніх двохсот років, замість питань на кшталт "що таке буття?" було поставлене осмислене питання "чи є у кого-небудь нові ідеї відносно того, що, нам людям, можна і необхідно зробити з нами самими?" [156,с.32-33]. У такий спосіб, "літературна культура" замінює літературою і релігію, і філософію [156,с.33]. А останні п'ять століть західної інтелектуальної думки можна представити як рух у напрямі від релігії до філософії, а потім - від філософії до літератури.

Україна, будучи включена в загальний духовний світовий контекст, демонструє тип практичної філософії, що є характерним для українських мислителів - на індивідуально-смисловому рівні це зумовлює демонстрацію змісту думок на маргінальних областях сходження філософії та літератури. Окремою, по-своєму унікальною формою існування інтелектуальної спадщини є художня література, невіддільна від розвитку української філософії. Зокрема, літературна спадщина Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Гоголя, П.Куліша, Лесі Українки, І.Франка, В.Підмогильного, В.Стефаника та ін. виявляє в символічно-художній формі гуманістичний зміст філософських ідей, здійснює специфічний, послідовний аналіз основних характеристик, суперечностей та колізій людського буття. "З кінця XVIII ст. українське національно-культурне відродження, як і більшість слов'янських, розгорталось за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство як головна етнодиференціююча ознака бере на себе в "тілі" культури централізаторську, системно-організовуючу функцію, тож історію літератури, - відзначає О.Забужко, - вдається спроектувати на цілу історію культури без особливих натяжок" [98,с.12].

Дійсно, в українській  культурі література часто виступає способом філософування, що особливо яскраво  проявляється на межі ХІХ - ХХ століть. Криза раціоналізму в ΧΧ столітті спричинила "охудожнення" академічної філософії, так що заклик А.Камю "Хочеш бути філософом - пиши роман" виявився пророчим: "українське письменство, - зазначає О.Забужко в іншому дослідженні, - дійсно до великої міри взяло на себе прерогативу філософських відкриттів" [97,с.134]. "Історія української філософської думки XIX - XX століть щонайменше на дві третини збігається з історією української літератури, тим самим… збігаючись із магістральною інтенцією світової культури двадцятого століття" [97,с.141-142].

Вартий уваги і той  факт, що в своїй праці "Нариси з історії філософії на Україні", яка є першим системним викладом розвитку історико-філософського процесу  в Україні, Д.Чижевський, крім фахових  філософів, репрезентує також i "нефiлософiв": "в межах національних у слов'ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософічної обробки" [184,с.13]. Така позиція Д.Чижевського викликала критику його ідей деякими дослідниками історико-філософського процесу. Так, приміром, А.Хруцький вважає помилкою залучати до історико-філософського процесу "нефілософських письменників" Гоголя, Шевченка, Кулiша та Костомарова i приділяти їм стільки ж уваги, як i фаховим філософам, бо вони, на думку дослідника, мали лише певний світогляд i не належали до якоїсь філософської традиції [183,с.61-62].

Але для української  філософської думки є характерним  той факт, що наша "духова енергія  у формі філософського мислення" характеризується, за словами І.Мірчука, не "вертикальними", а "горизонтальними" тенденціями розвитку [133,с.719]. "Якщо докладно розглянути духовну творчiсть українського народу, то зустрінемося зі своєрiдним свiтоглядом, оригiнальною метафiзикою, в якій означене становище людини в цьому свiтi, її роля в житті та її вiдношення до Абсолюту; тут знайдемо систему фiлософiї моралi, …і добре розвинений естетичний смисл, який знайшов своє оформлення і практичне застосування" в творах народного мистецтва тощо" [133,с.719]. Наслiдком цiєї "горизонтальностi" українського фiлософського мислення є деяка слабкiсть у нас фахової фiлософської лiтератури, але натомiсть глибинна "фiлософiчнiсть" усiєї культури та компенсаторне витіснення філософських міркувань у красне письменство й філософізація літератури [133,с.719].

Отже, Д.Чижевський, на наш  погляд, мав рацiю, включивши до своїх  студiй М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка поряд з такими фаховими фiлософами, як С.Гогоцький, В.Лесевич, П.Лодій, О.Новицький, П.Юркевич та iншi. Адже цi письменники не тiльки висловлювали фiлософськi iдеї - їхнi твори мали вплив на розвиток фiлософської думки в Українi, оскільки, за словами І.Мірчука, "філософська думка, сформульована в творах історичних, літературних, знаходить більше поширення в колах громадянства, ніж фахові твори, писані мовою, тяжко приступною пересічній людині без окремої освіти" [133,с.719]. З іншого боку, "філософічне мислення, що виступає в творах, не суворо фахових, …мусить змінити силою факту загальний свій характер, мусить відкласти набік чисту абстрактність, тонкість виводів, строгість аргументацій, а в осередок своїх міркувань поставити не чисте пізнання, його можливість і його границі, а насамперед людину і її долю, людське життя та його сенс" [133,с.719].

Відсутність україномовної  академічної філософської школи, зазначає В.Горський, "парадоксально компенсувалась українською літературою ХІХ - ХХ століть. Філософські поеми Івана  Франка, драматургія Лесі Українки дають підстави стверджувати, що евристичний потенціал для розбудови українського філософського "дому буття" є" [76,с.78].

Антропологічна проблематика, увага до внутрішнього світу людини, до розгадування таємниці власного Я, до пошуків сенсу буття та призначення  людини в світі є провідною в українській філософії і характеризує її на всіх етапах розвитку філософської культури. Однією з її характерних ознак є те, що всі питання, що відносяться до філософської гносеології, ніколи не відокремлювалися від центральної для української філософії проблеми - проблеми людини. Для українського світогляду ще з часів Київської доби характерним є звернення особливої уваги не лише на розум людини, а на її почуття та емоції, через які, власне, проявляє себе внутрішній духовний світ людини. Саме духовний світ особи в усій його різноманітності та невичерпності стає найважливішим об'єктом філософського осмислення як для Г.Сковороди, так і для українських мислителів, що прийшли пізніше.

Якщо погодитися з  твердженням М.Мамардашвілі, що "філософом  є кожна людина - у якомусь потаємному куточку своєї сутності", а філософію визначити як "свідомість уголос, як явлену свідомість", схильну розглядати будь-які предмети універсального пізнання "під кутом зору кінцевої мети історії і світобудови", то слід визнати, що такий своєрідний тип філософування виробляє духовну енергію, що поширюється по всьому простору культури, насичуючи будь-який витвір духу - чи то політичний трактат, чи то релігійну проповідь, чи то літературний, мистецький твір - глибоким філософським змістом [129,с.9].

В цьому контексті  саме творчість В.Винниченка, на філософічність якої в різний час вказували дослідники, є наявним прикладом, адже для  письменника головним є внутрішній світ людини. "Будучи найтоншим атомом суспільства, Винниченко, може ще більший гістолог душі людської", - зауважував І.Кончіц [107,с.171]. Складність людського характеру приваблювала увагу письменника на всіх етапах його творчості. Визначаючи специфіку творів В.Винниченка, Г.Костюк писав, що основною їх рисою є "безжальний показ і зображення людини в усій її духовій і психологічній складності, боже й диявольське, людське й тваринне в ній" [110,с.85]. О.Гермайзе відзначав, що "творчість В.Винниченка - не тільки форма естетичного світовідчуття, але разом з тим форма філософського та соціального мислення" [Цит.за:181,с.18-19].

Філософські погляди  В.Винниченка, втілені в його творчості  і реалізовані у власному життєвому  шляху, є органічною складовою української  філософії та її виплодом, що підтверджується  їхньою суголосністю філософським традиціям української культури. Водночас слід зазначити, що наведені вище основні риси традиційної української культури, в контекст яких цілком органічно вписується і творчість В.Винниченка, є характерними як для представників української філософської культури, так і для слов’янської філософії загалом. Творчість Винниченка цілком органічно вписується в загальноєвропейський процес формування так званого некласичного (тобто філософсько-художнього, філософсько-публіцистичного) стилю мислення, який поступово утверджувався у світовій філософській культурі Нового часу, починаючи з італійських гуманістів, пізніше - французьких просвітників, а згодом поширився насамперед у німецьких мислителів "філософії життя". Саме тому творчий доробок українського письменника посідає чільне місце в історико-філософському дослідженні, спрямованому на відтворення цілісної картини філософії українського народу, української філософії як складової частини всесвітньої філософської культури людства.

Сучасні дослідники дедалі більше звертають увагу на наявність екзистенційної проблематики в художніх текстах українських письменників. З метою доведення правомірності та необхідності дослідження творчості В.Винниченка саме в контексті основних концептів філософії екзистенціалізму вважаємо за необхідне стисло охарактеризувати основні положення цієї філософської течії XX століття, а також з'ясувати підстави існування екзистенційних мотивів в творчості українських літераторів кінця XIX - початку XX століття.

Появі екзистенціалізму передувало одне з важливих явищ у суспільстві початку XX ст., яке виявилося в механізації природи та раціоналізації мислення, а також у глобальних масштабах усуспільнення й "конвеєризації" життя. Втягнена в круговорот такого порядку, людина дізнавалася, що раціональність - лише зовнішня маска сучасної ідеології, за якою - хаос і бездуховність. Виникло поняття кризи, що пронизала всі сфери суспільного та духового життя. Кризу європейських наук і європейського людства Е.Гуссерль, як і багато інших філософів, побачив у кризі раціоналізму, в краху віри в розум. "Оскільки віра в абсолютний розум, що дає сенс світові, розпалася, остільки розпалася і віра в сенс історії, в сенс людства, його свободу, яка розуміється як можливість людини осягнути розумний сенс свого індивідуального і загальнолюдського буття" [85,с.142].

Безпосередньо початок  філософії екзистенціалізму пов'язаний з ім'ям С.К'єркеґора (1813–1855), значимість філософії якого полягає у  тому, що "понятійне мислення було орієнтоване на сутність (essentia), що означало незриму внутрішню природу предмета, на противагу його випадковим проявам, похідним від просторово-часових ознак, які становлять існування (existentia)" [72,с.71]. Філософські ідеї С.К'єркеґора тривалий час лишалися забутими, поки на початку і в середині ХХ століття людство не зіткнулося з трагічною реальністю двох світових війн. Криза класичного філософування виявилася в усвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів для розв'язання нових питань, що постають перед філософською думкою на тому чи іншому переломному етапі розвитку [169,с.161]. Людина, втративши колишні орієнтири, розчарована соціальними та етичними моделями суспільства, яка почала відчувати абсурдність світу, і, як наслідок, незадоволення, відчуження і відчай, прагнула переосмислення багатьох явищ, зміни певних життєвих орієнтирів, подолання духовної порожнечі.