Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Тому необхідно зазначити, що, аналізуючи спадщину В.Винниченка (чи то літературні праці, чи то філософські зацікавлення, а особливо розглядаючи політичні погляди), слід мати на увазі ті риси його індивідуального характеру, які не тільки впливали на творчість та соціально-політичну, загалом життєву позицію, а й певною мірою визначали їх зміст.

Так, зокрема, В.Панченко відзначає що "лінію його (Винниченка - Б.Г.) поведінки - як творчої, так і громадської, як у гімназійні, так і в зрілі роки, - великою мірою визначали дух противенства, внутрішня установка на незгоду, протест, виклик. Він змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч обставинам, хай навіть ціною власної репутації" [151,с.22]. Такі властивості Винниченкового характеру сформувалися під час навчання в Єлисаветградській гімназії, коли, як відзначала дружина письменника, він вперше зрозумів, "що на світі не всі люди рівні, що світ поділяється на бідних і багатих…" [62,с.9]. Демонстрація, з одного боку, високої освіченості, а з другого, постійне нагадування про свій соціальний статус та етнічну приналежність, спостереження за життям рідних та оточуючих, сприяли усвідомленню В.Винниченком масштабів соціальної дисгармонії, що постійно стоїть на заваді особистого щастя окремої людини. Саме "протести проти соціяльної та національної нерівності, - на думку Розалії Винниченко, - поклали основи його революційності на все життя" [62,с.9].

Винниченку-політику, як і Винниченку-громадянину, сучасники  і нащадки нерідко, дійсно, дорікали в непослідовності вчинків, імпульсивності та впертій завзятості. Імідж непослідовної особи залишився за митцем і сьогодні, незважаючи на те, що письменник все життя обстоював принцип "чесності з собою", намагаючись узгодити думки та дії.

Так, І.Лисяк-Рудницький, характеризуючи Винниченка як людину "небуденних і різноманітних природних здібностей", справедливо дорікав йому у відсутності систематичної політичної освіти. Дослідник зауважував, що "здається, єдине, що Винниченко виніс з Єлисаветградської гімназії, це бунтарський дух і зненависть до всякого "начальства" [127,с.70-71].

Проте не можна недооцінювати  той навчальний заклад, в якому  провів сім років В.Винниченко. С.Михида, аналізуючи єлисаветградський культурно-освітній контекст, в межах якого відбувалося  становлення світогляду В.Винниченка, відзначає дуже високий рівень освіти, яку отримували в кінці XIX століття випускники тогочасних середніх закладів [139,с.13-14]. Єлисаветградська класична чоловіча гімназія була серйозним навчальним закладом, у якому викладали закон Божий, російську, латинську, грецьку, німецьку й французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію. Історико-філософська освіта гімназії, в якій навчався молодий Винниченко, особливу увагу приділяла працям Цицерона, Тита Лівія, Ювенала, Вергілія, Аристотеля, Д.Мільтона, Ж.-Ж. Руссо, С.Нечаєва, М.Карамзіна, І.Гете та інших авторів [139,с.15].

Випускники цього навчального  закладу мали право вступати до будь-якого  університету країни без конкурсних іспитів. Свого часу в гімназії навчалися  польський поет Ярослав Івашкевич; Нобелівський лауреат, фізик Ігор Тамм та інші [150,с.85] .

Окрім того, серйозний  вплив на формування особистості  В.Винниченка мало громадське та мистецьке  життя міста. Про інтенсивність  культурного життя в Єлисаветграді  писав і Олександр Шульгин (генеральний секретар з міжнаціональних справ в уряді Винниченка): "Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні… А в 80-х роках це був навіть своєрідний, хоч і конспірований центр виховання українців…" [Цит.за:150,с.85]. І це не перебільшення, адже саме тут зародився професійний український театр, звідси вийшли брати Тобілевичі, Микола Садовський та Іван Карпенко-Карий.

Отже, аналізуючи ранні  літа Винниченка, можна стверджувати, що саме в цей час його особистість  набула тих індивідуальних рис психологічного портрету, що протягом наступного життя значною мірою визначали лінію його поведінки і в житті, й в мистецтві. Становлення раннього світогляду В.Винниченка пов'язане з місцем його народження - Єлисаветградом, яке зусиллями єлисаветградської інтелігенції мало репутацію культурного центру. Значною мірою саме це середовище заклало базові основи того світогляду, з яким пізніше митець вступив в життя. Ще в ті юнацькі роки формуються дві невід’ємні складові його світогляду: любов до України, всього українського та палке прагнення вибороти кращу долю для рідного народу.

Оскільки основним методом  історико-філософського дослідження  творчості В.К.Винниченка обрано культурологічний підхід, сутність якого полягає в  розумінні історії філософії  як історії філософської культури - простору взаємодії та взаємопроникнення багатоманітних ідей, напрямів та цінностей, на тлі яких формується світогляд та філософські ідеї конкретного мислителя, то предметом особливої уваги стає особистість мислителя в контексті історичних і культурних реалій, на тлі яких формувались і функціонували філософські ідеї Винниченка, визначалась його громадянська позиція.

В цьому контексті  доцільно розглянути соціально-політичну  та духовно-культурну ситуацію в  Україні на перетині епох для з'ясування основних ідейних джерел формування світогляду В.Винниченка. Адже творчий спадок мислителя, життя якого протікало одночасно в двох площинах професійної діяльності - письменника і громадського діяча, - неможливо зрозуміти без осмислення тих історичних та культурних особливостей епохи, специфічність якої знайшла своє яскраве відображення в його творчості.

Кінець ХІХ і перші  десятиліття ХХ століття - це епоха  кардинальних змін і великих потрясінь  в історії людства. Досить цільна і структурована до цього часу, вона розлилась бурхливими національними потоками і почала вигравати різними ідейними барвами. Раціонально-позитивістські та матеріалістичні тенденції, психологічні і соціологічні течії, романтизм, ірраціоналізм та інші напрями філософського світорозуміння здійняли ідейний вир, осідаючи і на українському ґрунті.

Культурний рух в  Україні в цей період асоціюється, насамперед, з літературним процесом, який переживає своєрідне духовне  піднесення. Унікальність ситуації зламу  століть полягає у прагненні  віднайти нове філософське, естетичне підґрунтя, визначити нові творчі орієнтири подальшого культурного руху. Суть цих пошуків полягала в осмисленні нового статусу людини у світі, в усвідомленні важливої ролі індивідуальності людини, неосяжності її внутрішнього єства.

Молоде покоління українських  письменників ("Молода Україна", як назвав її Іван Франко) під впливом  соціально-культурної ситуації в Україні, сприймаючи новий досвід європейської літератури, відчуває необхідність змін, відходу від традиційних проблем  і форм їх зображення. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь (О.Луцький, В.Пачовський, М.Яцків, П.Карманський, О.Олесь, М.Філянський, Г.Хоткевич, М.Євшан) досить різко протиставила себе "батькам", заперечуючи багато що в їхньому досвіді. Результатом цього усвідомлення стали своєрідні маніфести, характерним прикладом яких може служити заклик М.Вороного, який невдовзі був оголошений С.Єфремовим маніфестом українського модернізму: "Бажало б ся творів, ...де було б хоч трішки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю" [Цит.за:118,с.79-80].

З іншого боку, такі митці, як Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, М.Кропивницький, І.Тобілевич, В.Самійленко, П.Грабовський, - "батьки" - продовжували дотримуватися старої філософії - народництва, яке твердило, що мета літератури - служіння своєму народові. Осмислення феномену модерністської свідомості відбувалось переважно у таких періодичних виданнях, як "Літературно-науковий вісник", "Українська хата", "Світ", "Будучність" та інших. С.Єфремов, як і загалом "радяни", модерністських новацій не визнавав і полемізував з тими, хто їх обстоював, у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.

Особливе місце в  цьому контексті посідає журнал "Українська хата", на сторінках  якого формувалася культурософська  концепція М.Сріблянського та М.Євшана, здійснювалося соціопсихологічне дослідження української дійсності. М.Євшан оголосив "боротьбу генерацій" запорукою розвитку, оновлення літератури. "Боротьби генерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили, - так що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значінні не можна говорити". А між тим - "це основа того руху, який звемо поступом" [91,с.47].

"Хатяни" інтегрували  й розвинули філософсько-естетичні традиції романтизму в синтезі з наймодернішими філософськими поглядами на буття та мистецтво в XX ст. М.Наєнко слушно зазначав, що засновники журналу "Українська хата" "під зовнішньо заявлену традиційність у розвитку української культури підводили ґрунт цілковитої переорієнтації її, спрямування в річище європейських естетичних і етичних шукань, які знову ж пов'язувалися з іменами європейських філологів, філософів і письменників - Ф.Ніцше, Г.Ібсена, М.Метерлінка, А.Франца, Ш.Бодлера та ін." [Цит.за:7,с.57]. Світоглядною основою модернізму стали філософські концепції А.Шопенґауера, С.К'єркеґора, А.Берґсона, О.Шпенґлера, психологічні дослідження З.Фрейда та К.Юнґа.

Мистецькі течії початку  ХХ ст. не могли обминути чутливу  творчу натуру Винниченка, якій вони виявились цілком суголосні. З одного боку, він завзято опонував "батькам" з українофільського крила, і водночас тримався осторонь модерністів-хатян, про що свідчить, зокрема, стаття "Марксизм і мистецтво". Гаряче дискутуючи у листах з Є.Чикаленком, В.Винниченко співпрацював і з "Радою", і з "Літературно-науковим вісником", і з "Українською хатою". С.Єфремов з цього приводу зазначав, що "Володимир Винниченко - характерний продукт… найновішого часу нашої історії, її раптових переходів, бунтівливого настрою та шукання нових шляхів у житті й письменстві з переоцінюванням старих вартостей" [94, с.90].

По закінченні XIX століття український національно-культурний рух на зламі століть різко  політизується. Молодь уже не задовольняється  етнографізмом і суто просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Саме в цей період починається перший етап політичної діяльності В.Винниченка. Він їде до Києва і вступає на юридичний факультет Київського університету. Майже відразу Винниченко вступає до Української студентської громади, стає членом місцевої організації Революційної української партії, веде активну пропаганду серед робітників, пише брошури, прокламації, листівки.

Визначаючи свою власну позицію, Винниченко писав, що з перших років своєї громадської свідомості належав до "течії всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного  і т. д.), а так само визволення цілковитого і рішучого, що переважно має назву революційного" [32,с.212]. Ця концепція, яка, як відзначає І.Лисяк-Рудницький, була основоположною у світогляді Винниченка [127,с.63], передбачала реалізацію двох взаємопов'язаних завдань: українського відродження, досягнення національної державності і розвитку української держави соціалістичним шляхом.

В обиранні шляхів практичного  втілення в життя зазначеної вище мети на початку XX століття не було багато альтернатив - можливо було вибрати  або капіталістичний, або соціалістичний шлях розвитку. Для прогресивної частини української інтелігенції соціалізм, який існував на той час як теорія, а не соціальний досвід, втілював ідеал свободи - національної, особистісної, свободи творчої праці, а головне, він знищував експлуатацію.

Соціалізм сприймався ними як одна з вищих загальнолюдських цінностей, виплеканих мрією багатьох поколінь про щасливе життя, до якого  і спрямовується, на думку більшості  українських мислителів, історичний процес. Як етична мрія соціалізм приваблював і полонив уяву: соціалістична ідея передбачала широкі можливості розвитку як окремої людини, так і людства взагалі. Отже, цілком логічно, що Винниченко опинився в рядах революціонерів соціалістично-демократичної орієнтації.

Суспільний ідеал Винниченка нерозривно був пов'язаний із соціалізмом. Саме в ньому він бачив єдину альтернативу всім попереднім і несправедливим, на його думку, формам розвитку людства і одну з головних умов для збільшення щастя. З перемогою соціалізму неодмінно мали розв'язатися і проблеми національного визволення. Але саме ці два поняття - "соціальне" і "національне", які в уявленні Винниченка повинні бути взаємопов'язані, не згармонізувалися в реальному житті.

Питання про пріоритетність соціальної чи національної програми тлумачилося неоднозначно у колах РУП-УСДРП. Різне його розуміння вело до розколів у Революційній Українській Партії, яка в жовтні 1905 р., зрештою, реорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію, а В.Винниченко став одним із лідерів УСДРП.

Захоплення соціалізмом було настільки великим, що останньому, на думку В.Винниченка, має належати все, що так чи інакше виступало проти панування, соціального гноблення людини людиною, класу над класом. З такої точки зору Винниченко розглядав і творчість Тараса Шевченка. Аналізуючи творчість великого Кобзаря, він називає його генієм, пояснюючи, що "геніальність - це, передовсім соціабельність, уміння зрозуміти, відчути те, чим живе більшість людей, і вміння зробити своє розуміння зрозумілим для них. Геній - як апарат, що вбирає в себе звідусіль усе людське, фільтрує його, якось хімічно переробляє і дає в новій, сконцентрованій, очищеній і всім доступній формі" [19,с.7].