Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Стан духу Винниченка значно погіршився внаслідок ув'язнення на гауптвахті. Про його душевний стан та умонастрої дізнаємося з листа В.Винниченка до сестри ув'язненого у Київській гауптвахті Г.Гіршберга. Стурбований поступовим божевіллям свого сусіда по камері, він намагався його врятувати і написав лист сестрі Гіршберга, повідомляючи про хворобливий стан здоров'я ув'язненого. Винниченко писав, що до такого стану довело його сусіда "утримання в цих жахливо грубих, безглуздо диких умовах, в цій обстановці, де панує одна лише інструкція, що дозволяє стріляти, бити, колоти за один погляд, кинутий під час прогулянки на вікна товаришів", і водночас з гіркотою констатував - "сам ледь не божеволію" [125,с.73-74].

Саме тут він намагався  покінчити з собою - "…24 вересня 1903 року В.К.Винниченко, який звинувачується у державному злочині, намагався повіситися. Але свій намір не встиг виконати, бо його своєчасно зняли з петлі…[Цит.за:128,с.8]. В матеріалах жандармського управління повідомлялось також, що "У Винниченка були знайдені листи, адресовані різним особам, із яких видно, що до цього акту він знаходився в якомусь пригніченому стані" [Цит.за:128,с.8]. Ця сторінка його біографії мало досліджена і пояснюється дослідниками по-різному. До прикладу, С.Гречанюк вважає, що "молодий здоровий в'язень вирішує симулювати божевілля та спробу самогубства" [68,с.66]. Але аналіз різноманітних джерел та архівних документів дозволив Л.Лозинській дійти висновку, "що жорстокий режим, безперервні допити та знущання жандармів довели В.Винниченка до того психічного стану, в якому він врешті-решт опинився. …Тож навряд чи можна спробу самогубства Володимира Винниченка кваліфікувати, як "симуляцію" [128,с.11-12].

Тому вважаємо за необхідне  підкреслити, що "досвід кінця", пережитий  письменником у двадцятичотирирічному  віці, суттєво вплинув на його філософсько-світоглядні настанови, що згодом знайшло своє відображення у художньо-філософській творчості В.Винниченка.

З викладеного вище матеріалу  можна зробити висновок, що літературно-філософські  впливи у творчій практиці В.Винниченка перепліталися із соціалістичними. Причому важливо враховувати і перші, й другі, не обмежуючись лише однією групою факторів, як це робить Д.Гусар-Струк, наполягаючи, що "не в індивідуалізмі й надлюдині Ніцше треба шукати основи Винниченкових творів, …а в засадах соціалізму" [84,с.96].

На обмеженість такого підходу вказала Романа Багрій-Пікулик, яка вважає, що Винниченків світогляд  формувала доба, яку можна охарактеризувати як "багатобічну інтелектуальну агресивність" [2,с.166]. Дослідниця зауважувала, що морально-етичні проблеми, які В.Винниченко висвітлював у своїх творах, стояли в центрі уваги таких митців, як Ф.Ніцше, А.Бергсон, Е.Ренан, С.Пшибишевський, М.Бертрель, З.Фрейд та ін., але при цьому вони не були соціалістами.

На наш погляд, при  всебічному дослідженні філософсько-світоглядних засад творчості В.Винниченка, необхідно враховувати обидва підходи, до того ж не абсолютизуючи або не знецінюючи, а діалектично їх узгоджуючи. Подвійна орієнтація В.Винниченка - і на філософсько-культурну традицію, і на соціалістичні моделі суспільного життя - лежала в основі його шукань. К.Маркс, С.Пшибишевський, А.Бебель і Ф.Ніцше химерним чином озивалися у Винниченкових творах, не поступаючись місцем один одному. Всі названі імена пов'язані з дослідженнями проблем моралі, етики, психології, релігії, які стояли в центрі зацікавлень і В.Винниченка. Цей глибокий пласт філософської думки став тим підґрунтям, на якому зросло Винниченкове світосприйняття, і, зрештою, його філософія.

Отже, для того щоб  з'ясувати основні світоглядні пріоритети українського письменника, необхідно в загальному вигляді зрозуміти його соціально-політичні погляди. Саме тому значну увагу було приділено висвітленню місця соціалізму у Винниченковому світогляді, а також з'ясуванню "специфічності" марксизму в інтерпретації письменника.

Заступник голови Центральної  Ради, пізніше автор Декларації Директорії, В.К.Винниченко мав величезний вплив  на політику (в тому числі й соціальну) обох урядів. В.Винниченко був ідеологом  національної концепції української революції, яка, головним чином, передбачала досягнення двох основних завдань. По-перше, досягнення української державності, а по-друге, здійснення соціальних реформ. Хоча головною ідеєю В.Винниченко все-таки вважав відродження національної державності. Ще у 1906 р. на конференції української, єврейської та польської соціал-демократії він виступав з доповіддю "Національне питання в соціалістичному русі" [68,с.66]. Перевага, таким чином, надавалася національному аспектові, що відсувало на другий план моменти соціальні. Пояснювалось це тим, що в Україні ще не сформувались капіталістичні класи, отже, соціальні загострення малоймовірні.

Те середовище, в якому  формувалися соціально-політичні  та ідейні погляди В.Винниченка, досвід сімнадцятирічної підпільної боротьби проти самодержавства, нелегальні переходи через кордони, тюрми, переховування, вимушена еміграція заклали в його світогляд у дореволюційний період два основні напрямки: любов до України, всього українського, нестримне прагнення кращої долі для рідного краю і віру в досягнення останнього за допомогою соціалізму.

Від 1920 до початку 1925 року В.Винниченко з дружиною жив у  різних місцях Європи: Відні, Карлсбаді, Берліні, Празі, Рауені. В еміграції  він пише тритомну монументальну  працю "Відродження нації", в якій дає свою оцінку подіям, що відбувалися на теренах України впродовж 1917-1920 років.

Причину поразки Центральної  Ради і перемоги більшовизму В.Винниченко вбачає у відданості більшовиків  марксистській ідеології і відсутності  такої відданості соціалістичним ідеям у представників Центральної Ради. Головна ж причина краху політики уряду Центральної Ради полягає саме у конфлікті ідей соціальних із національними. Українські соціалісти, вважає Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку - невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне й національне. Для України національне визволення неможливе без соціального. Абсолютизовані завдання національного відродження заступили важливі у революційну добу соціальні проблеми, особливо земельну. Сам В.Винниченко відзначав пізніше, що вони свідомо відкладали вирішення соціальних питань, бо боялись, що це може порушити не дуже міцну національну єдність українського суспільства.

Коментуючи події 1917 р., коли він "одійшов від боротьби й виїхав не з "своїми", не з Центральною Радою в Житомир, але пішов пішки на бік… большевиків", В.Винниченко пояснював, що крок цей був ним зроблений для того, щоб бути с о ц і я л і с т о м (виділення В.Винниченка - Г.Б), щоб наблизитись до великої цільності, дієвості й чесності слова з ділом" [28,с.58]. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники, як С. Петлюра. "Для мене ріжниця між "соціялізмом" і комунізмом особливо полягає ще в тому, що "соціялізм" представляють і захищають люди роздвоєні, непослідовні, нечесні з собою й з другими, які стоять одною ногою на одному березі, а другою на другому. В той час як комунізм, на моє розуміння, є найбільша послідовність, перетворення ідеї в акцію, злиття того, що говориться, з тим, що робиться, це суцільність, єдинство, найвища гармонія в людині й у громадянстві" [28,с.58].

Віра в зміну більшовицької  позиції в українському питанні  привела до того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В.Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже "...комунізм і є тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і приводить людину до єдності думки й акції" [26,с.4]. Саме прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами пов'язувалось Винниченком з захистом національних інтересів українського народу: "Коли деякі українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, …бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією (виділення В. Винниченка — Г.Б). І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над українцями" [26,с.5].

Але на практиці виявилося, що омріяного ідеалу не існує, натомість більшовики, сповідуючи основні постулати соціалізму, "не до кінця більшовики", а дії їх керуються тим, "що ми зневажали в собі, чого хотіли позбутись: подвоєністю, непослідовністю, нечесністю слова з ділом" [28,с.58].

Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. повернення В.Винниченка на Батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної політики, несприйняття ними рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства змусили його виїхати за кордон.

Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму - марксизму мрійливо-утопічному, зромантизованому, який мав небагато спільного із марксизмом реальним, суворо матеріалістичним, з його культом класової боротьби. "Каменем спотикання" у марксизмі для письменника стала неминучість насильства. Поступове "прозріння" В.Винниченка відбулося трохи пізніше: "З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм" [48,с.154]. Новий курс національної політики, запроваджений на початку 1930-х рр., початки повного фізичного знищення цілих поколінь діячів українського відродження позначилися на ставленні В.Винниченка до радянської влади взагалі і до соціалістичної України зокрема. Настала доба штучного голоду на селі й кривавих репресій в країні. Головною небезпекою часу Сталін оголосив український націоналізм, ясно і виразно був прокламований антиукраїнський курс. 1933 рік став роком національної катастрофи для України. Для Винниченка це була катастрофа національно-комуністичної концепції української радянської державності взагалі.

Однак це не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Знаходячись  в еміграції і остаточно порвавши всі зв'язки з Радянською Україною, Винниченко все ще залишався на марксистсько-соціалістичних позиціях. Ні в публічних виступах, ні у власному щоденнику В.Винниченко не признавався у помилковості своїх комуністичних позицій, від кінцевої мети марксизму.

Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та націоналістичною спрямованістю був надзвичайно болючим для В.Винниченка і став його особистісною драмою. Така внутрішня роздвоєність тією чи іншою мірою визначала драматизм творчих доль таких митців, як М.Хвильовий, І.Микитенко, О.Довженко. Поряд з ними можна поставити імена П.Тичини, М.Стельмаха, О.Гончара, яких тоталітарна система змушувала приймати певні рішення і визначала напрям творчості.

Усвідомлення трагічної  драми, що відбувалася в Україні, ізоляція письменника з боку еміграції, скрутний матеріальний стан - все це відбилося на духовному і фізичному здоров'ї письменника і призвело до моральної кризи, змушуючи Винниченка шукати усамітнення. У жовтні 1934 року Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції, в селі Мужен у власному будинку.

Наступні сімнадцять років Винниченко прожив у "Закутку", як він, очевидно з почуттям ностальгії, називав свою оселю. Відтоді починається  пошук нових світоглядних орієнтацій, нового способу і образу життя, нового ставлення до людей, до природи і суспільства (1934-1951).

Отже, розчарування у  радянському варіанті соціалізму спричинило новий етап еволюції світогляду Винниченка. Переглядаючи суспільні, моральні і  політичні засади сучасного людства, письменник приходить до нової світоглядної парадигми^.. Незважаючи на революційну вдачу і прагнення перебудувати суспільний лад, він дедалі більше переконується, що людина сама повинна знайти свій шлях до щастя, уникаючи війн і революцій. Для цього ж їй необхідно перебудувати себе зсередини, бо ненасильницький опір - це шлях сильних людей. Так з'являється його програма оновленого суспільства і людини в ньому - проект гармонійного суспільного ладу, де знайшли відображення Винниченкові уявлення про сутність соціалізму і вимріяний образ втілення комуністичної ідеї.

В листі до української  письменниці М.Цуканової Винниченко писав: "Я шукав і шукаю відповіді  на багато питань, які ставить нам  наша неспокійна, тяжка доба. Мені здається, що на деякі питання я знайшов певну відповідь. Головне питання, яке займало мою увагу протягом усього мого свідомого життя, себто щастя людей, особливо стало передо мною останніми часами, надто в часи війни, найтяжчого періоду. На підставі свого особистого шукання та досвіду, а особливо досвіду шукачів усяких станів я прийшов до цілого ряду висновків, які виклав ув одній системі, яку назвав к о н к о р д и з м о м, (виділення В.Винниченка-Б.Г.) системі будування щастя як колективного, так і особистого" [61,с.181].

Ідея написати таку працю виникла у Винниченка давно, про що свідчать записи у "Щоденнику". Так, 3 грудня 1926 року він занотував: "…знову виникає стара думка про "Книгу про щастя". Трудне завдання написати таку книгу, але чи не найважливіше воно за ті книги, що я міг би написати в цей час?" [48,с.157-158]. В основу ж методології цієї книги "мусить лягти якраз ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу" [48,с.158].

Бібліотека Винниченка в цей період включає світову  класику, мемуаристику, політику, філософію, соціологію. Серед основних праць, які опрацьовував В.Винниченко в період написання "Конкордизму", слід назвати такі: "Ідея добра" Альберта Байе (в книзі трактується проблема встановлення моралі сучасного світу), "Мораль Епікура" і "Безрелігійність майбутнього" Ж.М.Гюйо (гостра критика всіх релігійних систем і намагання замінити віру в Бога вірою в нескінченний, вічний і незбагненний Космос - все це лягло значною мірою в основу філософського мислення В.Винниченка), "Людина та її призначення" Леконта дю Нюї, "Людина перед лицем церкви" Шарля Огюста Бонтана, "Етика" Жана Фіно, "Наука щастя" Генріха Кунова.