Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Чільне місце в списку славетних імен посідає Анрі Бергсону ("Два джерела моралі й релігії"), який як представник "філософії життя" постійно атакував позитивістський спосіб пізнання. Винниченкові особливо могло імпонувати намагання розсунути межі суто раціонального осягнення дійсності, услід за А.Бергсоном він віддавав перевагу інстинктові або інтуїції перед інтелектом.

Поряд з цими джерелами  світогляду В.Винниченка слід взяти до уваги вплив З.Фрейда (1856-1939). Вчення З.Фрейда, що склалося на межі XIX – XX ст., спочатку обмежувалося досить скромною метою - віднайти причини й методи лікування невротичних захворювань, які трапляються в окремих людей. Проте вже в перші десятиріччя існування психоаналізу зміст його значно розширився, він став філософським вченням. На початку XX ст. психоаналіз набув широкого визнання серед інтелігенції Європи, а з 1909 р. теорія З.Фрейда ставала дедалі популярнішою і в США.

"Перш за все,  мене глибоко цікавить питання  про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко М.Горькому  ще у 1909 р., - на перший погляд, можливо і священних, але по  суті, настільки недоторканих, що  розум і воля не мають змоги  їх порушити… " [116,с.52]. "Рушійною силою людини є, в кінечному підсумку, її потреби, бажання", "світ - це Я, мої бажання" - подібні сентенції демонструють Винниченкові роздуми стосовно питань, увагу яким приділяв і З.Фрейд. Вводячи в свої психоаналітичні конструкції поняття "Мохноноге", "Іванище" (тобто Воно), В.Винниченко, безперечно, спирався на ідеї австрійського психіатра.

Фрейд стверджував, що всі процеси психічного життя  людини по суті позасвідомі, а свідоме  життя розуму є надто маленькою  часткою порівняно з його позасвідомим життям. Між сферами позасвідомого існує, на думку Фрейда, третя сфера - передсвідомого, яка виконує роль своєрідного "сторожа". Поняття передсвідомого вводиться психіатром для визначення взаємодії між свідомістю і позасвідомим.

В.Винниченко, роздумуючи над цими питаннями, доходить висновку, що "наша психічна система поділена не на дві галузі, як то вважають в науці, - свідомість і підсвідомість, а на три: свідомість, міжсвідомість і підсвідомість. Є проміжок між свідомістю й підсвідомістю, що єднає собою ці дві галузі й от ця проміжність грає немалу ролю в нашій психічній діяльности. То вона дає нам всякі сумніви, антилогічні думки, то вона той "демон", що проти ясної свідомості підсуває нам всякі сумніви, злочинні настрої, послаблює нашу свідому волю і діє на підсвідомість. З нею треба рішуче боротися" [48,с.154].

В.Винниченко визначає безсвідоме по-своєму: свідомість ("самовпевнена" і "геніальна") є водночас "немовлям" у порівнянні з підсвідомістю. Винниченкове розуміння підсвідомого розкривається у таких міркуваннях: "...я все більше приходжу до переконання, що наше психічне буття поділене на три поверхи: нижчий поверх, база - підсвідоме. Середній поверх - нижча свідомість, виділена з нижчого. І горішня - повна свідомість. Як і раз-у-раз база піраміди виконує найкориснішу, найголовнішу ролю, а горішня командує. Найгірший елемент, як і в соціяльній структурі, середній, оце мещанство, дрібна буржуазія психіки. Заздрісна, зловтішна, дріб'язкова, злочинна, безграмотна, боязка. То вона, як тільки горішня ослабне, диктує підсвідомому всі капості, все зневір'я, втому, апатію, нудьгу, порожнечу" [Цит.за:159,с.67].

З.Фрейд ставився до безсвідомого як до певного базового, але нижчого рівня психіки. Метою психоаналізу було виключення травмуючого впливу безсвідомого: "Де було Воно - там буде Я". Фрейд прагнув, в кінцевому підсумку, підкорити безсвідоме свідомому, тобто він йшов шляхом західного раціоналізму. Винниченко розуміє це так: "Протиставляти почуття інстинктові - нонсенс, бо почуття є форма вияву інстинкту. І сказати, що сили біологічні панують над нашими чуттями є так само не вірно як казати, що вогонь панує над попелом" [51,с.94]. "Навіть інстинкти - ця спільна для всіх форма світовідчування - і вони, переломлюючись у призмі класових і групових утворень, втрачають свою простоту і загальне значення" [19,с.7].

В.Винниченко, услід за З.Фрейдом, доводить, що людина не є  внутрішньо несуперечливою істотою, що у ній відбуваються постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Драматург, як і психоаналітик, не лише відображує внутрішні протиріччя у психіці людини, але й прагне допомогти їй зрозуміти саму себе.

Розглядаючи останній період життя і творчості письменника  в еміграції - період самотності і  майже повної ізольованості, коли у  свідомості митця відбулася своєрідна "переоцінка цінностей", Н.Гусак стверджує, що в цей час "світоглядна парадигма Винниченка органічно сприйняла індійську філософську традицію і збагачувалася знаннями "живої етики" [83,с.5]. Східна філософія, на думку дослідниці, утворила нове підґрунтя для його “чесності з собою” і рятувала від туги, ностальгії і інших душевних негараздів.

Підтвердження цієї тези знаходимо в "Щоденнику": після  останньої поїздки в Україну 1920 року Винниченко знаходить для себе "лік проти цього стану туги, гніву, гіркоти, обурення. Лік - у вищості, а вищість у розумінні, вибачливості й жалінні. Це є вища вищість. І це є великий лік. І не показно, а всередині себе, перед самим собою. Це є найкращий спосіб самоохорони. З ним можна бути серед найлютішої злоби, несправедливості, брутальності ворогів твоїх. Як я можу бути ізольованим, коли все залежить від мене. Від мого зв'язку з Цілим, від мого відчування його в собі. І хай мене ніхто не любить, а коли я люблю багатьох, я багатий, новий і не самотній" [48,с.155].

Письменник дійшов висновку, що тільки велика сила духовності, всеохоплююча гармонія і закон абсолютної рівноваги, які демонструвала східна філософія, може скоригувати людину на її шляху до щастя: вплинути на емоції, фізичний стан, психіку, врівноважуючи та гармонізуючи їх. "Нірвана вимагає зведення до мінімуму своїх бажань і потреб, ... тому що кожне бажання тягне за собою або незадоволення його і через те страждання, або пересичення і нудьгу, - а значить знову страждання. Іншими  словами - порушення рівноваги, гармонії" [Цит.за:159,с.133].

Зацікавлення буддизмом  було зумовлене й співчуттям до поневоленої  Індії та індійського мислителя  Ганді - в громадській позиції  останнього Винниченко знайшов обґрунтування  виробленого принципу "чесності з собою". "Будда в очах народу був "чесним з собою", себто послідовником до кінця, суцільним, пройнятим наскрізь своїм вченням без ніяких ухилів і компроматів ні з собою, ні з ким-небудь, хоч би то був батько, мати, жінка, царський трон, розкоші… і за Ганді йдуть мільйони з усіх кутків Індії, бо Ганді не казав: "роби не так, як я роблю, а як я кажу". Ні, він робив так, як він казав, що б там не казав" [Цит.за:159,с.131].

Під час праці над "Конкордизмом" ідеї східної філософії, її гуманізм і всеохоплююча гармонія відіграють у свідомості митця велику роль. На це вказував і Г.Костюк, відзначаючи складну світоглядну еволюцію українського мислителя, котра була "позначена утопійною синтезою старого Фур'є й модерного Ганді" [111,с.27].

У "Конкордизмі" Винниченко охоплює широкий діапазон тем, що помітно з огляду змісту:

1)щастя; 

2) перешкоди щастю  - соціальна нерівність;

3) перешкоди щастю  - релігія; 

4) конкордизм;

5) мораль дискордизму  і конкордизму; 

6) мораль конкордизму  - погодження з природою;

7) погодження з природою - годування; 

8) погодження з собою; 

9) погодження з ближнім; 

10) погодження з ближнім - сексуальна  мораль дискордизму та конкордизму; 

11) погодження з колективом;

12) колективна мораль; програма  соціально-економічна;

13) інтернаціональний дискордизм  і конкордизм;

14) способи здійснення конкордизму  [122,с.153].

"Конкордизмом (конкордизм - від лат. слова concordia - погодження) ми називаємо систему лікування  та реорганізації сил сучасного  людського організму (чи то  індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, базовану на рівновазі та погодженні сил" [Цит.за:79,с.11]. Саме звідси виводить Винниченко власне поняття щастя, відповідальності, сенсу життя. "…Безглуздо шукати таке абсолютне поняття як щастя в відносних категоріях. Треба шукати в чомусь більш сталому і надійному… багатство, слава, любов самі по собі (навіть в купі) не приведуть до щастя, якщо вони не узгоджені між собою, тільки активна рівновага цих цінностей та їх узгодження (як внутрішнє, так і з силами, що діють ззовні) утворюють стан, який ми з упевненістю можемо назвати щастям" [Цит.за:79,с.11].

"Ми не кажемо: щастя є багатство,  слава, чеснота, кохання… обов'язок, родина, нірвана, себто володіння (виділення В.Винниченка - Г.Б) якоюсь одною чи навіть кількома цінностями-силами. Ні матеріяльні, ні духові цінності, ні кожна зокрема, ні навіть усі вкупі ще не дають довгої постійної радості життя, себто щастя (виділення В.Винниченка - Г.Б.). Маючи і багатство, і славу, і чесноти, і владу, і все що-хоч, маючи часом і великі насолоди від них, щастя все ж таки можна не мати і можна бути навіть нещасливим" [10,с.174].

Щастя, на думку В.Винниченка, є  річ абсолютна і тому має базуватися на чомусь постійному і надійному, тобто  на законі "погодженого взаємовідношення елементів буття". "Тільки дієва рівновага… цінностів та погодженість їх між собою та з силами наявні нас дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям. І з другого боку: розлад цих сил між собою всередині нас, або з силами, що поза нами, неодмінно дає те, що ми звемо нещастям (виділення В.Винниченка - Г.Б.)" [Цит.за:10,с.175].

Відсутністю рівноваги, дисбалансом  автор цієї теорії пояснює нещастя  і хвороби, що, власне, тотожні у  розумінні Винниченка: "Хвороба - це дезорганізація, безлад сил в  організмі, чи то заслаблення органів або клітин, чи порушення їх функцій, будь-що. Узгодження всіх функцій, їх збалансованість сприймається організмом як стан задоволеності, радості. Якщо такий стан зберігається тривалий час, надовго зберігається і радість, і тільки тоді ми маємо право називати цей стан щастям" [Цит.за:79,с.12]. Різниця між хворобою і нещастям полягає у тому, що в останньому випадку дисбаланс може бути не тільки фізичний, а й духовний, що врешті-решт все одно є хворобою, яку Винниченко називає "дискордизмом".

Як подолати дисгармонію і побудувати щастя? Це питання займало Винниченка протягом усього життя. Саме філософія, справжній філософський пошук мають  бути спрямовані на обґрунтування шляхів до щасливого життя людини. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж всієї дотеперішньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям, яке панує над людством.

Звичайно, певні спроби були, але  основною помилкою філософів та суспільно-політичних діячів, що займалися цими питаннями, є невірне тлумачення походження та суті нещастя. Зокрема, для Винниченка  неприпустима думка, що в основі дисгармонії людства - його гріховність, непослух Божим заповідям. Конкордизм відкидає таку позицію.

Особливої ваги набуває утвердження  відповідної моралі конкордизму, що носить колективістський характер і дає змогу позбутись егоїстичних рис, що лежать в основі нерівності як моральної хвороби людства.

Саме гіпертрофія егоїзму, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжували виникнення людини, і закріплена релігією, яка є однією з форм загальної хвороби розладу сил, і веде до нерівності, розладу, породжуючи нещастя, що супроводжують дотепер людство впродовж усієї історії. Їй протистоїть етика конкордизму. Сам термін "конкордизм" у трактаті протиставляється контрастуючому термінові "дисконкордизм" ( з лат. - розлад).

Отже, мораль конкордизму  замість культу ієрархії й нерівності стверджує рівність не лише людини з людиною, а з усіма живими істотами на Землі, з усією навколишньою природою, мораль конкордизму стверджує  вимогу погодження своїх вчинків  і потягів з навколишнім світом. Тут діє не примус, не терор, не страх, а свобода і незалежність моральної поведінки, що керується доброю волею й достеменним розумінням законів природи. Моральним стимулом тут є не принцип: "Ти мусиш!", а "Якщо ти хочеш". Тому конкордистська мораль відкидає всілякі заповіді й накази, а стверджує лише поради та правила.

Крім індивідуальної, є мораль колективна, що розробляє  ставлення колективу до індивіда, та колективу до інших колективів і людства загалом.

Винниченко сформував 13 правил індивідуальної моралі, вважаючи їх кроками до щастя:

1. "В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь просто часткою природи.
2. Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі.
3. Не годуйся нічим, непритаманним природі людини.
4. Будь суцільним - тобто чини таке, щоб кожна твоя дія була результатом погодження твоїх головних сил ( розум, почуття, воля).
5. Будь чесним з собою.
6. Будь погодженим у своїм ділі.
7. Будь послідовним до кінця.
8. Не силуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них.
9. Звідси пам'ятай, що всі люди і ти самий хворі на страшну хворобу дисконкордизму. Борися з нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю.
10. Живи тільки зі своєї власної праці.
11. Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір чи батька твоїх дітей.
12. Не пануй і не підлягай пануванню.
13. Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість" [Цит.за:73,с.248].