Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

У статті "Про мораль пан уючих і мораль пригноблених" в 1911 році він пише про ті можливості, які міг обрати за підстави власної моральності: "1. Одкинути всяку мораль і красти, брехати, обманювати, робити все, що мені хочеться; 2. Узнати правдивість сучасної моралі й, будучи консекветним, робити абсолютно все, що вона приписує; 3. Жити так, як живуть всі, так звані "порядні" люде: не думати ні про які суперечності, жити, як всі живуть, старатися по можливості бути чесним, правдивим; коли ся правдивість буде переступати приписи гречності, чи почне переходити "почуття міри" - одкинути її, замінивши загальноузнаною спокійною і вигідною брехнею" [33,с.462].

На наш погляд, "чесність з собою" - це екзистенційний вибір  В.Винниченка. Оскільки жодну з них він не може прийняти, то обирає для себе інший "моральний метод" - "чесність з собою". Сама поява "чесності з собою", яка була спрямована на досягнення гармонії і стала результатом довгих і болючих роздумів Винниченка, є вже наявним доказом власного екзистенційного вибору - особистість обирає саму себе серед навколишнього світу, суспільства, власного буття.

"Чесність з собою" - це відмова від ілюзій, сміливість  не підкорюватися інстинктивному  бажанню людської психіки безболісно  пристосуватися до світу, повному  конфліктів, протиріч, нечесності. І, відповідно, це явище неприродне. "Чесність з собою" - це максималізм і вимагає постійного самоаналізу, який може привести й до саморозчарування. Але, "чесність з собою" приносить відчуття чистоти і відносної впевненості, усвідомлення переваги розуму над інстинктами. Чесність з іншими - це складніше і простіше водночас. Бути чесним - це свобода, це означає - не боятися вийти за межі своєї маски (порядності, дисциплінованості, популярності тощо).

Винниченко розумів  відносність загальноприйнятих істин. Кожен індивід має право на своє світосприйняття, тому, "чесність із собою" у кожного може бути своя. Виходячи з цього, письменник проводив своєрідні експерименти над героями. Наділяючи їх модними суспільними поглядами, передовою мораллю, він перевіряв життєвість цих ідей. Письменника цікавило, які фактори впливають на поведінку людини, що не дає їй змоги бути гармонійною особистістю. Винниченко сам визнавав експериментальний характер своєї творчості: "Я навмисно приводив у своїх працях приклади, різко порушуючи звичні поняття моралі. Чи нашкодив я собі цим чи ні, важко судити. Я хотів лише на них пояснити свій метод відношення до житєвих явищ" [33,с.535].

Винниченко прагнув  на практиці довести дієвість вищезгаданої теорії. За словами С.Єфремова, який "чесності з собою" не визнавав, "чоловік коли мучив читачів, то й сам мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя, жагуче…добивався він правди, допитливо…розплутував "дизгармонії" між сущим і тим, що повинно бути - і воно його боліло так, як і його героїв, що заплутувались у несходимих суперечностях життя, й самого автора заплутуючи. І як часто, кажучи фигурально, він сам "сидів на кручі й ошелешено дивися униз", почуваючи "не жаль, не страх, а тяжке непорозуміння" [94,с.296-296].

Д.Гусар-Струк зазначає, що читачі більше звертали увагу на застосування етичної засади Винниченка, ніж на саму засаду, "сприймаючи при тому ілюстративний матеріял як повчальний". Протестуючи проти оцінки Винниченка як "апологета й проповідувача скрайнього індивідуалізму", дослідник звертає увагу на тотожність винниченкового принципу "чесності з собою" з словами Шекспіра "будь вірний сам собі", які з часом перетворилися на крилатий афоризм [84,с.94-95].

На наш погляд, в  даному контексті доречною буде спроба відслідкувати типологічні та тематичні  подібності у поглядах В.Винниченка, А.Камю і Ж.-П. Сартра, насамперед співпадання у їх світосприйнятті та світорозумінні. У передмові до американського видання роману "Сторонній" А.Камю підкреслював, що герой книги приречений на смерть, тому що "він не хоче брехати. А брехати - це не просто говорити про те, що не існує. Брехня - це те, що всі ми практикуємо в повсякденному житті з метою полегшити собі життя" [103,с.17]. Це також, і головним чином, - говорити більше, ніж є насправді, а в тому, що стосується людського серця, говорити більше ніж відчувати…"Мерсо… не хоче спрощувати собі життя. Він говорить те, що є, він відмовляться приховувати свої почуття, і от вже суспільство відчуває загрозу" [103,с.17].

Героєм Камю керує  глибока, непереборна пристрасть - прагнення  абсолютної, незаплямованої правди. Але принцип "чесності з собою", втілений в життя, викликає осуд і не приводить до гармонії зі світом. Перевірка на істинність ідей, які виходять за рамки загальнолюдської моралі, показує їх нежиттєздатність.

"Міфом про Сізіфа" А.Камю ставить питання: якщо Бога немає, то чи варте життя того, щоб його прожити? Відповідь екзистенціаліста - так, попри всю абсурдність, життя того варте. Людина має знайти опору в самій собі, вона може покладатись лише на себе, усвідомлюючи потребу боротьби з абсурдом і марність цієї спроби. Внутрішня свобода людини - це основа екзистенціалістської моралі. А.Камю і Ж.-П.Сартр відкидають можливість зовнішьої детерміновості поведінки особи. Поведінка людини не визначається, не задається наперед ні Богом, ні якоюсь вродженою сутністю людини. У праці "Екзистенціалізм - це гуманізм" Сартр наголошує на тому, що "світ без Бога" не означає вседозволеності чи аморалізму, навпаки: "людина приречена бути вільною" [158,с.327].

Людина сама відповідає за все, що робить, вона більше не може виправдовувати свої вчинки вищою волею. Людина приречена на свободу, оскількіне сама вона себе створила, і одночасно вона все-таки вільна, тому що відповідає за все, що робить. Ідея винниченкової "чесності з собою" постає як логічний наслідок визнання людини вільною у "світі без Бога". І для Винниченка, і для екзистенціалістів "світ без Бога" означає свободу. А разом з тим і приреченість людини керуватись власним вибором у питаннях моралі і відповідати за цей вибір - насамперед перед собою.

Ніцшеанську константу "Бог помер" Сартр замінив гаслом "Якщо є людина, то Бога немає", Винниченко теж дотримувався аналогічної гумки. Коли герої С.К'єркегора відриваються від людей та їхнього суду, аби говорити сам на сам з Богом, то у Сартра й Винниченка Бог взагалі не чує людей. Сартрів екзистенціалістський проект, як і Винниченків принцип "чесності з собою", і сьогодні має велике значення. Людина залишається відповідальною за себе та інших, а її свобода - умовою існування світу. Якщо ж порівнювати постаті Винниченка й Сартра, зауважує Г.Сиваченко, то дуже важливими моментами були участь першого у національно-визвольних змаганнях і досвід руху Опору для другого [159,с.156].

Винниченко, як слушно зауважила  дослідниця модерної української драми Л.Онишкевич, у "Дисгармонії" і в наступних творах "виявив глибоку увагу до індивідуальної людини та її способу життя, яке, на його думку, слід вести в повній гармонії почуття і розуму, як те ж у гармонії між потребами людини і громади. Письменник вірив, що людина повинна завжди діяти чесно або ж - як кілька десятиліть пізніше висловив ту саму ідею Сартр - у добрій вірі. Винниченко згодом розвинув цю ідею "внутрішньої гармонії" або "чесності з собою" у філософську систему "конкордизму" [Цит.за: 140,с.80].

"Погана віра" має, за Сартром, багато форм. Одно з її проявлень характерно для людини, яка живе роллю або стилем життя, що насправді виявляється просто стереотипом або кліше. Іншим проявом "поганої віри" виступає відмова від всього того, що складає основу екзистенціїї особистості, від власне проявів індивідуальних рис, що властиві саме цій людині. В "поганій вірі" люди брешуть собі і оточуючим. Це є брехня специфічної форми - щоб обманути в цілому, необхідно знати, інакше те, що дійсно відбувається не є брехня, а помилка. Отже, "погана віра" за Сартром, є форма брехні самому собі. Ідея "чесності з собою" співвідноситься Винниченком з "методом відношення до життєвих явищ" [33,с.537]. Певне перехрестя ідей з Сартром, таким чином, наявне.

Процес усвідомлення людиною свого існування як сутності своєї екзистенції найбільш повно проявляється в межових ситуаціях, образно кажучи, існування стає сутністю, коли людина приперта до стіни. Майже всі літературні сюжети письменника - це кризовий стан героїв і спроба робити вибір за умов викинутості за межі нормального і буденного. Проблема вибору людини, як зазначає Н. Михайловська - в епіцентрі зацікавлень Винниченка [138,с.122].

Це особливо яскраво  проявляється в ситуації, коли герої  перших драм - соціалісти за світоглядом, потрапляють в конфліктну ситуацію - ідея служіння громадським інтересам перебуває в трагічній суперечності з сутністю людини. Реалії буття не тільки роблять втілення ідеалу у життя неможливим - відбувається розчарування людини в омріяних ідеалах, і, як наслідок, втрата сенсу життя. Особливістю інтерпретації екзістенційних мотивів Винниченко є внутрішня незгода, "дисгармонія" між вимогами внутрішнього Я та реальністю зовнішнього світу.

Питання революційної моралі ототожнюється з питаннями революційної стратегії й тактики, з потребою ліквідації наявного дуалізму засобів і цілей, оскільки засоби підпорядковуються цілям. І марксизм, базуючись на глибоких гуманістичних ідеях боротьби за звільнення людства, в реаліях будує "царство рівності і свободи» всупереч загальнолюдським цінностям і тому проявляється у всіх своїх негативних властивостях. Він не в змозі вирішити екзистенціальні проблеми і перетворити земне життя на рай.

Отже, метою створення  галереї майстерно зображених дисгармонійних особистостей, що постають в творчості Винниченка у 1911 - 1917 роках було палке бажання довести, що людина повинна прагнути гармонії, переборюючи себе і протестуючи проти несправедливих обставин буття. Герої Винниченка, вважає Я.Поліщук, "це герої стихійного бунту проти життєвих обставин, і цей бунт закладений у них початково, апріорно, має екзистенційну заданість" [154,с.150]. У цих життєвих обставинах герої шукають власного щастя – це одна із найважливіших  характеристик персонажів. Внутрішню рівновагу можна здобути, тільки будучи по - справжньому "чесним із собою".

У важкий 1917 рік  письменник занотовув у Щоденнику: "Цікаво, чи згодиться мені тепер  моя філософія, чи допоможе вона мені справитися з тим болем, який маю  й матиму ще від усього цього? Чи варта взагалі чогонебудь в таких випадках яка-небудь філософія? Будь чесним з собою. Так я думаю. І коли ти сам перед собою почуваєш, що ти не зробив нічого гидкого, то май мужність перебороти біль і ясно дивитись в очі собі й іншим. І коли ти почуваєш, що ні розум твій, ні почування не протестують проти твоїх вчинків, то тримай спокійно і твердо голову, не допускай болю. Ніяка образа, ніяка лайка не повинна бути для тебе образою і лайкою. Це або непорозуміння, або злосність не за те, за що лають…" [46, с.250]. І пізніше: "Внутрішнє психічне існування людини є постійний, ніколи неуспинний процес приведення себе до задоволення собою. Задоволення собою є необхідна умова можливости існування людини. … найзгубніша ворожнеча з самим собою" [46,с.392].

Проблема гармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi, пiддається Винниченком сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством. Вельми показовую у цьому контексті є п'єса "Великий Молох", де проблема збереження особистiсного "я" вiд "ми" маси стає концептуальною. П'єса "Великий Молох" (1907) постала з тривожних роздумів мислителя з приводу суспільних реалій його сьогодення. Проблема взаємовідносин людини і суспільства, особи й загалу, яку розглядає письменник, наголос на особливій складності й неоднозначності цих взаємин, особливо гостро постає на фоні прагнення революційної організації підпорядкувати собі волю індивіда й знехтувати його внутрішнім світом.

Своєю основною світоглядно-філосфською  засадою - "чесністю з собою". Винниченко заперечує проти соціальної детермінованісті етичних норм, натомість виголошує їх індивідуальне походження. Через це виникає увага до так званих біологічних проблем. Письменник, за словами, В.Хархун, піднімає "побутові, "біологічні" проблеми до рівня екзистенційних" [181,с.11].

В.Винниченко стверджує, що життя "многофарбне, многостороннє, складне", але воно все ж таки "кінець-кінцем зводиться до двох простих формул, які вміщують всі  його складності і фарби: підтримання  себе в життю і продовження  свого роду" [36,с.478]. Герої письменника, визнаючи силу сліпого інстинкту природи, мета якого в продовженні роду, прагнуть водночас перебороти такий інстинкт і виправити людську природу, протиставити їй свободу вибору.

Ось як коментував митець ідею свого роману "По-свій": "У  сучасному суспільстві, розділеному на класи з різними і ворожими інтересами, не може бути єдиної моралі. Справжня мораль, яка керує вчинками людей, - це інстинкти людини, що діють у тому чи іншому середовищі. Один і той же інстинкт може дати різні результати залежно від того, в яке коло інтересів потрапить. Одними з головних інстинктів є - інстинкт суспільності ("общественности") та інстинкт сімейний. Боюсь, що я неясно висловився. Мораль - це інстинкт + групові інтереси. Тому любов до своїх дітей, наприклад, може змусити одного бути героєм, іншого - негідником. Причому, і геройство і підлість відносні і є такими з точки зору однієї групи, а не іншої..." [Цит.за:148,с.135].

В.Панченко, досліджуючи  біологічні проблеми у творчості  Винниченка, перелічує питання, що розглядає письменник в своїх творах: "Чи може людина змінити саму себе? Наскільки сильною є в кожному з нас біологічна програма (“щось більше за нас)? Якою мірою спадковість, інстинкти визначають поведінку і долю представників обох статей - чоловічої й жіночої? Чи морально народжувати дітей батькам із поганою спадковістю? Чим завершується конфлікт двох однаково сильних життєвих мотивів - біологічного і набутого? Чи можлива гармонія в шлюбі і як вона досягається?" [148,с.127].

Вельми промовистою  є п'єса В.Винниченка "Мохноноге" (1915 р.). З одного боку, "Мохноноге" - це природа і її незмінні, фатальні для людини біологічні програми, сила інстинктів й спадковості. Але, по-друге, поняття "Мохноноге" має у письменника і соціальний аспект - це закостенілі уявлення, стереотипи, догми, анахронічні форми життя. В.Винниченко коментував дане питання наступним чином: "Воно живе в кожнім з нас, живе раніше, ніж свідомість і воля. Раніше того, що зветься людським, добрим або злим. Коли у згоді з нашими бажаннями, цілим світоглядом - добре, коли противне - то вже зле.Тому воно многолице, мінливе, невловиме. Ми завше в боротьбі з ним, хоч несвідомі цього. Але бувають інколи моменти, коли наша увага яскраво ставить питання про цю боротьбу" [46,с.227].