Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

До питання про біологічний "фатум" і можливість його подолання В.Винниченко повертався у романі "Записки кирпатого Мефістофеля" (1916 р.), у драмі "Закон" (1923 р.). Письменник приходить до висновку, що "чесність з собою" в її ідеальному варіанті передбачає не відкидання інстинктів, а визнання їх важливості, значущості в житті людини. Полемізуючи з тезою, яку поділяли Ваґнер і Ренан (про можливість убити звіра в людині на користь розуму), мислитель занотовує у "Щоденнику": "Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми самих себе?" [46,с.41].

У "Записках кирпатого  Мефістофеля" також на перший план виходять всесильні закони природи. Потяг чоловіка до жінки, інстинкт любові до дітей показані В.Винниченком  як основні в житті людини. Разом з тим, "кодові слова "самотність", "абсурд", "вибір", "туга", "нудьга", "бунт" окреслюють екзистенційний вимір" роману [181,с.47]. В.Хархун зазначає, що в творі В.Винниченко чітко прочитуються наступні екзистенційні інтенції: (ґайдеґґерівський пошук сенсу буття; ясперсівська теорія пограничних ситуацій; марселівське "буття в ситуації" [181,с.48].

У творі визначальними  є такі екзистенціалістські постулати: самотня й самоцільна особистість, буття індивіда як достовірна реальність, маргінальність будь-яких систем включеності людини у світ, протидія середовищу, ситуація вибору, свобода особистості. Свобода героя на рівні свідомості й суцільна детермінованість героя-персонажа на рівні екзистенції - так визначаються пріоритети екзистенціалістського дискурсу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”. Екзистенціалістська структура визначається такою значеннєвою схемою: фатальна самотність людини у світі, зумовлена відсутністю любові, постійне перебування на межі вибору, у пограничній ситуації, абсурдність життя.

Власне, можна погодитися з висновком, який зробив Д.Гусар-Струк: "Винниченко не проповідував ні скрайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальности, ні проституції, ні брехні, ні вільної  любові, ні звіриного віддання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевно проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці, чи штучне запліднення, чи материнство за допомогою матері-сурогата" [84,с.104].

Сучасне буття української  нації глибоко вкорінене у  духовний світ національного минулого, його традиції та історію. Звернення до минулого обумовлено бажанням знайти та відкрити шляхи вдосконалення нашого сучасного в ім'я майбутнього. В цьому аспекті продуктивним, як уявляється, є звернення до проблеми національного буття, яка поряд з питаннями соціальної нерівності, дисгармонії життя займає важливе місце в творчості В.К.Винниченка.

М.Бердяєв тлумачив національне як індивідульне буття, поза яким неможливе існування людства, як проблему історичну, а не соціальну. "Можна й слід сподіватися на зникнення класів та примусових держав у досконалому людстві, але не можна сподіватися на зникнення наіональностей. Нація - це динамічна субстанція, а не скороминуща функція, і корінням своїм вона вростає у таємничу глибочінь життя" [6,с.155]. Щоправда, в контексті глобалізації, масового застосування інформаційних технологій, глобальних регіонально-етнічних конфліктів, подібна позиція викликає певні заперечення.

І все ж таки сучасний соціум потребує такого розуміння суспільства, як культурного організму, в якому  формуючим і мотиваційним началом  є національна ідентичність. Адже "проблема національної самоідентифікації - це проблема чинника, що консолідує суспільство, системи ціннісних орієнтацій, націй і людини, це проблема національної ідеї в її культурно - політичному вияві" [96,с.64].

Однією з головних ознак філософсько-культурних та соціально-політичних пошуків кінця XIX - початку XX ст. було прагнення до усвідомлення особистості у її національних витоках. Саме в цей час українська філософська культура відбиває новий рівень буття, свідомості і самоусвідомлення кількох поколінь. Питання національної ідентичності, усвідомлення і розуміння своєї особливості серед інших народів, стає в цей час надзвичайно актуальним і популярним. Чи не вперше звернулася до цієї проблематики Леся Українка, чиї слова з листа до М.Драгоманова про сприйняття себе і свого народу не як вихованців російської чи західноєвропейської культури, а як окремої нації, стали вже історичними та хрестоматійними: "…ми відкинули назву "українофіли", а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого "фільства" [165,с.86].

Проблема національного, болюча як для В.Винниченка, так і для його сучасників, не втратила актуальності і сьогодні. Значну частину творів письменника наскрізь проймає українська національна ідея, ідея формування української нації, як нації модерної й державної. Вона в його образній уяві як зоряний згусток у фазі формування у націю-планету. Ці слова він вкладає в уста одного з своїх героїв, який на глумливе зауваження російського централіста щодо української нації гордо відповідає: "Помиляєтесь! Наша нація це знаєте що? Це туманність серед націй-плянет, туманність в фазі формування в плянету, але неабияку, добродію, плянету. Так, хай ми ще ніби згусток одноманітної, мужичої, народної маси, але всі плянети проходили цю фазу. Не забувайте, що нас стільки ж, як і французів, не забувайте, що наш край - багатство, "жітніца Россії", і не забувайте, що ніякі репресії ні націоналістичні, ні космополітичні не спинять законів руху й розвитку" [38,с.280-281].

Розмірковуючи над сутністю національного почуття, письменник визначав останнє у Щоденнику як "свідомість належати до певної групи, що зберегла себе до цього часу за допомогою певної суми засобів (звичаїв, мови, релігії, моралі…)" [46,с.39]. Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, В.Винниченко у монументальній праці "Відродження нації" описує національне почуття як "велику, таємну, нерозгадану людським розумом силу, що зветься людською мовою інстинктом життя" [15,с.72]. "І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування до тих людей, до тої місцевості, до тих будинків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили. В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу" [15,с.73].

В.Винниченко цікаво й  точно відтворює процес пробудження  національної свідомості в обрусілому українцеві у романі "Хочу!"(1915). Героя роману Андрія Халепу характеризує тотальне розчарування в житті. "Так, мушу померти, бо не можу жити. Не можу не через те, що є в мене якесь горе, що на душу мою звалилося нещастя, яке не маю сили перетерпіти. Ні, нічого катастрофічного у мене не трапилося. Просто мені нудно (виділення В.Винниченка - Г.Б.) жити. Невимовно нудно, до гидливости, до блювання нудно! От і все" [45,с.106].

Невдоволення поета  як самим собою, так і світом взагалі, призводять до екзистенційної туги та спроби самогубства. Життя Халепи рятує щасливий випадок. І саме з цього моменту бере початок повільне повернення зросійщеного поета у лоно національного буття. Подолання екзистенційної кризи, зумовленої втратою життєвих орієнтирів, стає можливим завдяки поверненню Андрія Халепи до власних українських витоків, що означає потребу стати на захист своєї приниженої, скривдженої нації, яка виростає у важливу життєву цінність.

Саме національне відкриває  для героя, розгубленого у вирі буття, реальну життєву перспективу, наповнює її змістом. В ньому пробуджується національне "Я", починається болісний пошук своєї української ідентичності. Андрій Халепа осягає прості, випробувані життям істини, впускаючи їх у свою свідомість і душу. Словами героїв роману багато йдеться про українську історію, "нещасну націю", національне відступництво, український індивідуалізм та інші слабини, що притаманні українській вдачі, про невідкладну роботу по відродженню українства.

В.Винниченко, власне, намагався  пояснити, що національне відродження  відкриває нові джерела для світу, для взаємного збагачення культур. Саме тому "інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі" [15,с.73-74]. В публіцистичній статті "В чому наша сила?" (1915) письменник критикував вороже ставлення до України: "любов до рідного краю, народу, печаль про долю їх, палке прагнення прийти на допомогу рідній країні, бажання бачити її сильною, здоровою, життєрадісною, - всі ці почуття - явище тепер звичайне у більшості … націй; почуття ці заслуговують поваги і заохочення. Так, заслуговують, але…тільки не у українців" [15,с.40-41].

Серед публіцистичної спадщини мислителя чимало статей, програм, відвертих листів безпосередньо торкалися болючого національного питання, зокрема становища українського народу в Росії. В публіцистичних розвідках "В чому наша сила?" (1915), "Відвертий лист до російських читачів" (1913), "Птеродактилі" (1916), "Не в усьому чесні з собою" (1920) та інших, Винниченко критикував вороже ставлення до України, українського питання з боку Росії, російської преси.

Проблему національного  самовизначення В.Винниченко підіймає на екзистенційний рівень. Певним чином, таке поєднання було обумовлено власною драмою письменника - Винниченко прагнув все життя поєднати, згармонізувати соціальне та націнальне. Ідея національного визволення не суміщалася з соціалістично-комуністичними позиціями. "Тяжко. Починаю розгублюватися, - писав митець у "Щоденнику". - Не знаю вже, що робити, бо є тільки два виходи: або відмовитися бути українцем і тоді бути революціонером, або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє" [46,с.445].

Ця винниченкова роздвоєність найбільш повно проявляється у п'єсі "Між двох сил", яка писалася у 1918 році, по свіжих слідах кривавої вакханалії в окупованій більшовиками Україні. Болісні враження від погромів, свідком яких став автор, та викликана ними духовна криза письменника, заполоненого соціалістичними ідеями, виразно відлунилися в цьому творі. Під час роботи Винниченко занотовує в Щоденнику: "Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машин - це все серйозні факти…це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стільки горя" [46,с.277-278].

Назва драми Винниченка "Між двох сил" глибоко символічна - це, з одного боку, протистояння між  національними та соціальними пріоритетами, а з другого, протистояння між  особистим та індивідуальним. При чому, "національне стає адекватним Індивідуально-особистісному, а особистісне - національному" [12,с.64]. В ситуації війни, перед лицем смерті, можливого для себя кінця, постає вже не окремий індивідуум, а те ціле, чим він закріплюється у бутті, те, звідки він вийшов і що у порівнянні з ним, кінцевою істотою, має відносне безсмертя, і, у всякому випадку, є більшим життям - його народ і його країна.

Саме в "межових" ситуаціях життєвого кризису, коли порушується звичний плин подій, руйнуються, здавалося б, непорушні основи - у людини виникають екзистенційні питання. Головна героїня Софія Сліпченко змушена зробити вибір між комуністичною та національною ідеями. Ставлення до національного ідентифікується зі ставленням до смерті - не витримавши тягаря власної екзистенції, вона покінчує з собою. Драма руйнування загальнопринятої системи цінностей призводить до краху людини як особистості, а біблійне "син - на батька, брат на брата" набуває реального жахливого втілення. Смерть в iм'я iдеї, що є неминучим атрибутом революцiй i громадянських вiйн осмислюється героїнею так само на гранi життя i смертi. Але це не є актом свідомої волі, а скоріш наслідком усвідомлення неможливості розв’язати поставлені питання.

Саме цiєю драмою В.Винниченко застерiгав сучасникiв i нащадкiв вiд слiпої вiри в благотворнiсть революцiйних акцiй. Спонукою до її написання стала драма власної душi, спричинена вiроломним нашестям муравйовських військ на рiдну землю. На характер творчості письменника в перші пореволюційні роки не могли не вплинути світоглядні орієнтири. Невідповідність омріяного ідеалу реальній дійсності, осмислення якої призводить героя до зневіри, утворюють своєрідну модель: романтична візія майбутнього - народження ідеалу - сумніви в ньому - крах ідеалу.

Революцію та її наслідки Винниченко розлядає як певні екзистенційні  катаклізми, що ріднить його з позицією М.Бердяєва. Бердяєв послідовно простежує  і доводить подвійність образу революції - повстання проти неправди, несправедливості дуже швидко переостає у свою протилежність, і зі встановленням революцією нового ладу, починає чинитися нова неправда. Як правило, скерована проти деспотизму й тиранії, революція завжди у певний момент свого розгортання створює власну диктатуру й тиранію, скасовує всі свободи. "Революція у дуже незначній мірі стоїть під знаком свободи, в незмірно вищий мірі вона стоїть під знаком фатуму. Революція є фатум людських суспільств" [5,с.115].