Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Новий художньо-фiлософський ракурс мистецького дослiдження проблеми особистостi зумовлений пульсуючою трагедiйнiстю подiй. "Володимир Винниченко, по сутi, продовжує художнє дослiдження внутрiшнього свiту полiтизованої людини, революцiонера, який пiдкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичнi засади i принципи служiнню iдеї i намагається пiзнати, де лежить ота межа мiж особистим i суспiльним, мiж чеснiстю з собою i "служiнням народовi", яку змушений переступати революцiонер i цим самим прирiкати себе на моральну поразку, на втрату свого "я", своєї суверенностi" [95,с.156].

Проблема національного, національної ідентифікації пов'язана з проблемою еміграції. Г.Тавризян, досліджуючи проблему людини у французькому екзистенціалізмі, відзначала наявність в ньому теми "людини з бараку" - тобто емігрантів, засланих, біженців, переселенців і т. п. Ця тема виразно лунає, зокрема у філософії Г.Марселя - людина, в якої забрано "життєвий простір", яка втратила все, чим жила: особисті прихильності, повсякденне оточення, речі, предмети, які були невід'ємною частиною її життя, звичного пейзажу", - така людина перебуває в центрі увазі французького мислителя [162,с.127].

На актуальність "проблеми безгрунтянства" вказував і Ю.Шерех. Криза людини ХХ ст., яку традиційно пов’язують з двома світовими війнами, встановленням тоталітаризму в країнах Східної й Центральної Європи, з девальвацією культурних цінностей під тиском технічної цивілізації та з виникненням масового суспільства породила, на думку Ю.Шереха, "безгрунтянство". Для XX століття з його політичними катаклізмами, руйнуваннями міжнаціональних бар’єрів це питання з питань: "всі історичні процеси нашого часу ніби спеціально спрямовані на те, щоб позбавити людину грунту" - над нею тяжіє постійний "страх бути здмухненим з місця", "страх починати все, буквально все знову і спочатку" [185,с.390]. На думку Шереха, українське письменство відчуло цю загрозливу тенденцію ще на початку XX століття, і саме еміграція є одним з характерних виявів безгрунтянства. Не обминув своєю увагою означену проблему і В.К.Винниченко, висвітлення якої відбувається у двох аспектах.

Перший з них - це втрата рідної землі як грунту, як основи духовного життя людини. Таке відчуття "безгрунтянства" присутнє в творі Винниченка "Рівновага" (1912). Роман, що викликав бурхливе обговорення в дореволюційнй критиці, подавав вражаючу картину морального занепаду політичної еміграції - вихідців із забезпечених кіл суспільства. Міжфракційні сварки, відмова від революційної ідеології в ім’я задоволення особистих потреб абож нових суспільних віянь (богошуканство, сатанізм), низька самодисципліна, негідна поведінка в побуті, безглузді скандали характеризують атмосферу, у якій перебувають прибувші до Парижу, більшість з яких відмовилися від своїх колишніх ідеалів. Серед них є й повністю розчаровані в житті, позбавлені ілюзій особи, які закінчують життя самогубством.

Другий аспект проблеми "безгрунтянства" полягає вже  у природі власне екзистенційній, коли втрата грунту - це усвідомлення абсурдності  буття, страх перед неминучістю, самотність, зневіра і відчай. Ці екзистенціали лежать в основі втрати "грунту" героями Винниченка, які перебувають за межами рідної землі, проте суспільство і його цінності, криза свідомості призводять до абсурдистського сприйняття ними реального світу, коли реальність преплітається з ірреальністю, з повною відсутністю нормального органічного буття. Усі герої переживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз. Найбільше мучить їх нудьга, відчуття марноти зусиль, беззмістовності життя.

Назва роману ілюструє закон  життя, відкритий однією з героїнь - Мері, яка дійшла висновку, що кожна людина постійно врівноважує в своїй душу чесноту і гріх, добро й зло. "Все дурниці, - каже вона.- І революції наші , і соціалізм, і моралі, і мужчини, любові, сухоти, смерть. Все це - тільки незначні коливання життя" [41,с.120]. Автор устами своєї героїні заперечує ідею прогресу як руху до певної мети і пов’язує прогрес із гармонійним розвитком людської особистості.

Славнозвісна "теорія чесності з собою" В.Винниченка плавно трансформується в життєву теорію рівноваги. Прагнення людини до гармонії, погодженості слова та дії, поєднанні власних та соціальних потреб в реальному житті згармонізуватися невзмозі. В еміграції ж почуття дисгармонії посилюється. Відірвана від рідної землі та звичного оточення людина почувається самотньо і абсурдно. Беззмістовність і безперспективність власних зусиль пригнічує людину, навіюючи екзистенційний стан тривоги і самотності: "Три роки я просидів у в'язниці, пережив два роки заслання, витратив десятилітній запас нервової енергії - і все для того, щоб спати на матраці і бігати з ганчіркою вулицями Парижу. Якщо це не смішно, то не знаю, що може бути смішніше…" [41,с.138].

Подібні розчарування переживають  герої "Рівноваги", які отримавши  на чужбині негативну, за Фромом, свободу - "свободу від", невзмозі скористатися перевагами свободи "позитивної" - "свободи для" і існування поза Батьківщиною намагаються наповнити змістом, подолати душевну порожнечу "хто чим може: картами, кафе, вином, коханням" [41,с.78]. (Пізніше Е.Фромм назве це "бігством від свободи".)

Самотність, страх, нерозуміння  особливостей нового часу, а звідси й трагічне несприйняття навколишнього  світу, який не відповідає внутрішній схемі, ірраціональність ідей, яка випливає із заперечення цього світу - все  це ознаки, притаманні екзистенціалізмові. І Аркадій, і Хома, і Шурка ("Рівновага") - це люди, які втратили грунт, тобто сенс у житті, підминивши його різними теоріями, що втягуть їх у замкнене коло ілюзій.

У "Рівновазі" В.Винниченко намагався з’ясувати, як закордон, випробувуючи людину, відкидає "на терезах життя" пасивних натур, і навпаки, загортовує діяльних. Саме тому головні герої, переживши втрату грунту, у фіналі твору знову прагнуть його віднайти. Для письменника - емігранта, яким був В.Винниченко, втрата зв’язку з вітчизною видавалася особливо болючою. Проблема безгрунтянства з відлунням особистої драми митця постає і в його пізніших творах ("Пісня Ізраїля", "Поклади золота").

Так, зокрема, проблема національного  буття заявлена і в "Пісні Ізраїля" (1922). Автор наголошує на тому, як глибоко суспільна, особливо національна ворожнеча здатна понівечити людську душу. Головний герой твору, Арон, ставить загальнолюдські ідеали вище національних, не намагаючись знайти тут гармонії, і відмовляється від своєї національної приналежності, яка однак врешті-решт владно нагадує про себе. "Пісня Ізраїля" в художній формі висвітлює одвічні проблеми трагедії людського буття.

Винниченко, перебуваючи  з 1921 року на довічній еміграції, був  переповнений енергію та прагнув  до дій. Але ідеологічні розходження з політичною еміграцією, тверде неприйняття "петлюровців", критика більшовиків, радянської політики і одночасно тверде переконання, що щасливе гармонійне суспільство можливе лише на соціалістичній основі - все це сприяло утворенню навколо письменника своєрідного "вакууму" та відчуження.

Перебуваючи у 20-х роках XXст. в еміграції, Винниченко болісно переживав свою відірваність від України, порівнюючи свій стан з потойбіччям. У своїх неопублікованих записках "Думки про себе на тім світі", мислитель писав: "Одна з характерних рис стану смерті є та, що мертві не мають більше зносин з живими. Вони можуть десь там, на тому світі існувати собі (чи не існувати)... Але до живих мертві не можуть торкатися. Це абсолютний закон. ... Я можу собі тут в Європі існувати чи не існувати, але як-небуть торкатися до "живих", себто до сущих на Україні й у Союзі Рад. Республік я не можу" [69,с.10].

Болісно вразила Винниченка звістка про самогубство М.Хвильового і М.Скрипника. "Що то за лад такий" і які "нестерпні страждання повинні були бути", щоб таку людину, як "старий більшовик, що бачив тюрми, каторги, війни, повстання, барикади, голод, пошесті, який тридцять років боровся в рядах партії проти всякої гидоти та страхів життя і ніколи не лякався", - примусили злякатися, "знесилити її, знівечили її волю і погнали в смерть" [69,с.13].

Розмірковуючи над причинами, що підштовхнули Хвильового до останнього вчинку, Винниченко доходить до висновку про причини саме національні. "Він  тільки добре і без помилки  бачив і відчував, що треба тікати від Москви…культурно. … Отже, коли він уважав за потрібне тікати від комуністичної Москви до буржуазної Европи, то це значить, що він хотів тікати, як то кажеться, хоч чортові в зуби, аби подалі від Москви. "Культурно", "культурно", от що важливе. Себто, читай, і національно" [69,с.9].

За кілька років до початку другої світової війни В.Винниченко звертається з "Одвертим листом до Сталіна і членів Політбюро ВКП(б)", у якому закликає здійснити "справжній, дієвий, єдиний фронт у світовому  і внутрісоюзному масштабі" проти фашизму в ім'я "оборони від нього СРСР, країни будованого соціялізму" [31,с.197]. Він бачить величезну біду для всього людства "не так у Німеччині, у німецькому народі, як у Гітлері, що силою захопив владу над цим народом і терором накидає йому свої психопатичні, настрої та забаганки" [31,с.202]. В.Винниченко переконаний, що "кожна війна, в даний мент, навіть переможна, надзвичайно шкідлива, навіть, можна сказати, просто згубна для будівництва соціялізму в СРСР", але коли її не можна, не вдасться уникнути, то необхідно здійснити "мобілізацію духовних засобів оборони соціялізму" [31,с.204]. Найважливішою духовною силою письменник вважає "національне почуття народів, що були поневолені імперіалістичною Росією" [31,с.202]. Тому він закликає повернутися до правильного розв'язання національного питання в СРСР, особливо на Україні: "Я писав вам уже не раз і ще раз скажу: ваша національна політика на Україні утворює там такий тил, який вам можуть побажати тільки ваші вороги" [31,с.204].

Винниченко прагнув  довести, що в тогочасному політичному  житті всього світу національний момент - могутній чинник. "Офіціяльно вважається й проголошується в СРСР, що національне питання там розв'язано ідеально. На превеликий жаль, це не так. В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до ідеального розв'язання питання ще дуже далеко. Так звані "націоналістичні ухили", постійні арешти "ухильників", розстріли їх, хвилювання в масах - це все свідчить про те, що в цій галузі немає заспокоєння і не тільки ідеального, а просто задовільного розв'язання болючого питання. Для свого заспокоєння та інших цілей ви все настоюєте на формальних твердженнях. Дехто із вас взагалі має нахил не надавати особливого значення національному питанню, старим звичаєм уважаючи його за питання буржуазне. Це - велика помилка, яка, прибравши нерівну позицію в політиці партії, може спричинитися до найтяжчих наслідків для соціялізму в СРСР" [31,с.200].

Дружина письменника  згадувала, що "страшні роки великої  війни, руїна багатьох країн Європи, страхіття, які пережила Україна, особливо, катастрофально відбилися на стані здоров'я В.Винниченка". І справді, "треба було нечуваної духовної сили його, щоб пережити те, що він відчував". І далі: "…впродовж цілих тижнів В.[олодимир] К.[ирилович] ні про що інше не в стані був говорити й думати, як про долю, яка ще чекає на його любу Батьківщину. Були моменти такої депресії, що, здавалось, її не може витримати ніяка людська психіка" [63,с.15].

Широко вживаними й  хрестоматійно зафіксованими стали слова Й.Г.Гердера (1744-1803) з "Денника моєї подорожі в 1769 році": "…Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; тільки з малих племен, якими також були греки, постане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ" [71,с.56]. Але що зробило Грецію, що зробило греків нацією? В іншій праці мислитель чітко дає відповідь: "… обопільна родова та національна ненависть" [71,с.39]. Необхідно зауважити, що у В.Винниченка, втім, як і у Й.Гердера, закликів до такої національної ворожнечі немає. Хоча варто пригадати вельми промовистий факт з життя українського письменника, а саме "Лист до російських письменників" (1913), написати який його спонукала подвійна образа - "почуття образи тої нації, яку ображають", і водночас "образа, сором за тих, хто ображає", хто опускається до "хохлацьких" анекдотів" [30,с.35].

У листі він дорікав  своїм адресатам за те, що персонажі - українці в їхніх творах часто постають шаблоново-спрощеними. "Завжди і скрізь "хохол" - трішки лінивий, трішки хитрий, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний. І рідко-рідко - це недалекий, сентиментальний, але не злий простак, як от "хохол" М.Горького" [30,с.36]. Саме звідси, пише В.Винниченко, і починається образа - "образа від зневаги, грубого і неввічливого відношення до того, що для тебе є найдорожчим, близьким, що вигодувало і викохало тебе" [30,с.37]. Російські письменники - "дивні консерватори щодо українців", які не помічають, як "крізь товсту, довговічну кору темряви і безправ'я по всіх місцях України б'є струмками національне життя" [30,с.38].

Лист українського письменника  мав широкий розголос. Умістивши  колективний лист українських студентів (за 20-ма підписами), в якому висловлювалася підтримка позиції В.Винниченка, "Рада" в редакційній передмові "Спочуття В.Винниченкові" констатувала, що "лист В.Винниченка, видно, дійсно зачепив болючу для нас справу, бо наша редакція теж одержує листи з виразами спочуття й солідарности з виступом В.Винничнека від окремих осіб, від гуртків і інституцій" [Цит.за: 35,с.359].

Але разом з тим, український  письменник виступав проти національного  нігілізму і піддавав нищівній критиці  прояви національної обмеженості. Так, національне чванство саркастично висміяно в оповіданні "Уміркований" та "Щирий" (1907). Пан Недоторканий "як скажений робиться", коли йдеться про будь-що, хоч якось причетне до "національної справи". Приміром, його товариш, що не вдягнув в дорогу вишивану сорочку стає і "ренегатом", і "кацапом", людиною, що зневажає національну культуру. Або, потрапивши в тюрму, Недоторканий вигукує: "геть, чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!" [43,с.175].