Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Отже, обстоюючи національну незалежність України, В.Винниченко розв'язання національного питання пов'язував з демократичним розвитком. Національне він розумів, як зазначають автори "Історії філософської думки в Україні" І.В.Огородник та В.В.Огородник, у вимірах загальнолюдського [143,с.491]. Про сприйняття людини як національної індивідуальності писав і М.Бердяєв: "Людина входить у людство через національну індивідуальність як людина індивідуальна, а не абстрактна, як росіянин, француз, німець, англієць. Національна людина щось більше, а не менше, ніж просто людина, у ній є і родові риси людини взагалі, і риси індивідуально-національні" [6,с.155].

У цьому контексті  варто зауважити, що політичні погляди  В.Винниченко різнились від, наприклад, міркувань Д.Донцова, який вважав, що політична еліта повинна впроваджувати свої ідеї в життя за допомогою творчого насильства. "Агресивність не компроміс, такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаємно виключають" [89,с.285]. Більше того, "…Війна між націями вічна. Війна є вічна. Історія це підтверджує… Війна - це боротьба націй за їх посідання”, - стверджував Д.Донцов [89,с.243].

В XX ст. етнічна самототожність індивіда нерідко була підставою  для насильства над ним. Якщо особа  зрікалася українства, світ ставав до неї відносно терпимішим і толерантнішим. Така тенденція чи не найяскравіше простежувалась в Україні під час існування СРСР. Всезагальний тоталітаризм змушував особу на болісний екзистенційний вибір - відмежування від своєї національності і, як наслідок, здобуття абсурдного полегшення, або фізичне та психологічне знищення. "Бути українцем - це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування", зазначав В.Винниченко [46,с.398]. Разом з тим, митець виступав проти національного гноблення всіх народів: "дійсно, жиди-націоналісти мають повну рацію, називаючи весь укр.[аїнський] націоналізм бандитським. Як його інакше й назвати, коли навіть соціялісти показились і проповідують "безпощадну" боротьбу з жидівством у цілому, як з національним ворогом" [48,с.155].

Свої роздуми щодо розгубленої свідомості людини, яка  опиняється в тоталітарному, абсурдному світі, письменник втілив в романі "Слово  за тобою, Сталіне", який він закінчив за 100 днів до смерті. В романі майстерно  описується наступ влади на екзистенційне "Я" людини через низку національно дискримінаційних заборон, відвертий пресинг та ідеологічну обробку. Табу накладається на вкорінені у психіку реалї, більшість з яких формують етногенетичне обличчя народу: примус говорити винятково російською мовою, залякуваня народу репресіями, руйнування моральних основ української родини, впровадження в масову свідомість філософії зради та духовного самозречення.

Проблема кризи людської особистостi стала провiдною темою  в свiтовiй лiтературi початку ХХ столiття. Захист права людської особистостi на природнє буття в аспектi власної неповторностi, котру тоталiтарне суспiльство намагалося унiфiкувати або знищити, - стає головною гуманiстичною проблемою i для українського мистецства. Володимир Винниченко вiдчув трагедiю, спровоковану тектонiчними суспiльними зсувами, на власному життi. В тоталітарному суспільстві людина почувається незахищеню перед всезагальною присутністю держави, і, як наслідок, виникає абсурдна ситуація подвійного життя: справжнього в собі, та несправжнього - в суспільстві. Ця суперечність між "життям у собі" та "буттям у суспільстві" породжує відчуття абсурдності довколишнього світу і безглуздості існування, протистояння людини та епохи, пiднесення конкретно-iсторичного конфлiкту до одвiчного фiлософського протистояння людського "Я" та зовнiшнього свiту. Змiст внутрiшньої колiзiї героя його творiв - це втрата нацiональної та особистiсної самоiдентифiкацiї людини пiд тиском тоталiтарної системи.

Вся колоніальна сила спрямовується на придушення природного прагнення до свободи та гідного існування. Гайдеггерівська теза про одну із форм суспільного "вбивства" людини - стандартизацію всіх під єдиний психологічний тип - є ключовою темою "Слова…", денаціоналізований та дезорієнтований масовий українець у етнопсихологічній площині постав як мертвий. Творчість Винниченка стає підтвердженням тези Ю.Бондаренко, що "український літературний екзистенціалізм, створений на національному грунті, увесь комплекс питань, повязаних із існуванням індивідуума, розв'язує крізь призму двох парадигм - національної та екзистенціональної, які, зливаючись, утворюють філософський ракурс під загальною назвою "буття української людини в умовах колоніальної агресії" [12,с.64].

Підсумовуючи, необхідно  відмітити, що В.Винниченко був митцем-філософом, чия творчість ілюструє загальну тенденцію духовного життя на межі століть - письменник звертається, передусім, до глибин неповторного внутрішнього "Я" окремої особистості, до духовного потенціалу окремого індивіда.

Хоча в  романах 1911-1917рр. створена галерея дисгармонійних особистостей, ідейио-художня концепція творів зводиться до того, що людина повинна прагнути гармонії. За В.Винниченком, внутрішню рівновагу можна здобути, тільки будучи по-справжньому "чесним із собою". Для В.Винниченка це - прагнення особистості до внутрішньої гармонії, а також до гармонії між потребами індивіда і суспільства. Людина не повинна обманювати себе, ховатися від правди, іти на компроміс із совістю, тому що самообман веде до злочину. Гармонія в людській душі залежить і від повноти самореалізації особистості. Письменницьке розуміння "чесності з собою" засноване на гуманістичних принципах.

Екзистенційна тривога  за руйнування єдності світобудови  поєднувалась у В.Винниченка з турботою про зміцнення національної самосвідомості. У творчості В.Винниченка тісно переплітаються екзистенційні та національні характеристики особистості - національне обумовлює екзистенціальне в людині, визначаючи її сутність (екзистенцію). Разом вони утворюють філософський дискурс, домінуючою ідеєю якого є теза, що людина рано чи пізно в пошуках сенсу життя стає перед вибором - для чого і як жити. І тільки внутрішня свобода та свобода вибору дають їй змогу самовиявитися і надати сенсу своєму існуванню.

РОЗДІЛ IV

ГУМАНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ТВОРЧОСТІ В.ВИННИЧЕНКА

Якщо творчість В.Винниченка 1907-1917 рр. характеризується увагою до індивідуального  буття людини, її підсвідомості, намаганням "перебудувати" людину зсередини, звільнити її від обмежень (моральних, релігійних, інстинктів тощо), то в еміграційному періоді підвищується увага письменника до загальнолюдських, світових суспільно-філософських проблем і узагальнень. Чи можливо змінити людство у всесвітньому масштабі і навчити його бути щасливим?

Актуальність цього питання підтверджувалася й загальною соціально-культурною ситуацією XX століття. Гостре передчуття катастрофи, руйнування всіх традиційних цінностей і роздвоєність свідомості парадоксальним чином співпали зі стрімким розвитком техніки. Разом з тим з'явився розгул бездушного підприємництва, нігілізму та цинізму. Суть кризового стану культури О.Кульчицький побачив у тому, що "технізована цивілізація заволоділа персональною надбудовою і, з одного боку, витіснила з неї культуротворчі вартості, а з іншого - затисла ендотимну підвалину, перервала природножиттєвий зв'язок людини з первісною природою, конче потрібною для її виживання" [119,с.140].

"Великі Обіцянки  Прогресу - передчуття панування  над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшої кількості людей і необмеженої особистої свободи - плекали надії і віру багатьох поколінь з самого початку індустріальної епохи", - відзначав Е.Фромм [175,с.7].

Досягнення науково-технічного прогресу спровокували небезпечні сподівання на безмежну владу людини над природою. "З початком промислового прогресу, заміни енергії тварини і людини механічною… ми відчували, що знаходимося на шляху до необмеженого виробництва, і отже, до необмеженого споживання, що техніка зробила нас всемогутніми, а наука - всезнаючими" [175,с.67]. Втративши інтуїтивне відчуття своєї єдності з природою і вважаючи, що вона живе за власними законами, людина починає інтерпретувати природу лише як передумову для розвитку суспільства, чи як необмежену сукупність ресурсів, нехтуючи її об'єктивними законами розвитку.

Перебуваючи в центрі Європи, В.Винниченко на собі відчув кризу  тогочасного суспільства. "Німеччина, - констатує він, - країна старцівських злодіїв, з одного боку, і капіталістичних - з другого. Злидні не сприяють витворенню чесноти, це - істина, яка чудесно ілюструється на Німеччині. Де ділася колишня уславлена німецька чесність, акуратність, чистота? Шахрайство, продажність, хабарництво, злодійство - цвітуть буйним цвітом у країні Канта й Гете" [47,с.301]. Категорії абсурдності буття і відчаю, самотності, страждання, а водночас потреба самоаналізу, переосмислення минулого і доконечно спроба самореалізації та оновлення - все, що хвилювало сучасний світ, не було чужим і для українського письменника.

Проблема суперечності між духовною культурою і мораллю, з одного боку, та технічними можливостями людства, з другого, постає в центрі уваги "Сонячної машини" В.Винниченка, - творі, що відкриває експатріантський цикл романів письменника. "Сонячна машина" написана в еміграції, в Німеччині у 1921-1924 рр. І хоч під час аналізу твору впадає в очі певна схематичність, а "герої роману не сприймаються як повнокровні художні образи", "це скоріше "рупори ідей", умовні виразники авторської думки або ж допоміжні деталі механізму алегоричної фабули, штучної вигаданої колізії", все ж таки твір вражає планетарним масштабом охоплення подій і грандіозністю поставленої проблематики, яка торкається долі людства [159,с.94].

"Сонячна машина" - це роман особливий як для  української літератури, так і  для творчості самого його автора, адже він став свідченням початку нового етапу в творчому житті письменника, у якого відбувається поступова переоцінка пережитого досвіду, підбиття підсумків революційної боротьби та творення нової ідеології. За словами М.Зерова, про "Сонячну машину" пишуть, говорять, утворюють диспути, а головне - "її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та обов'язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові українізаційні дні" [99,с.139].

У романі про найширше застосування енергії Сонця (зокрема, й для синтезування - виготовлення нової їжі, минаючи багато етапів того, що відбувається в природних умовах) письменник накреслив можливість світової катастрофи, перед якою опиняється людство у боротьбі за оволодіння "сонячною машиною", яка у романі є символом соціалістичного принципу "від кожного по здібностях, кожному по праці".

Але найголовніше, з нашого погляду, - це проблема відчуження людини, яку порушує Винниченко у зв'язку зі зростаючими темпами виробництва і виникнення "одномірного суспільства". Якщо на початку твору всіх героїв "Сонячної машини" різнить неповторність власного "Я", то "геніальний винахід інженера Рудольфа Штора зробив замах на святиню людини - її індивідуальність. Прагнучи повної свободи, вони вірять, що "Сонячна машина" принесе її, оскільки звільнить людину від необхідності працювати, щоб прогодувати себе. Але ліквідація праці призведе, на думку В.Винниченка, до руйнування еволюції людства, адже людина без праці деградує і доходить до повного виродження. Масова бездіяльність може перетворити людину на "жуйну тварину". Як не парадоксально, але така свобода призводить, за Винниченком, до рабства - людина стає рабом своїх пристрастей і бажань.

Винниченко, зауважувала  Лариса Залеська-Онишкевич, "висловлює тут екзистенціялістичний погляд, що людина має здійснити своє призначення працею" і що "у екзистенціялізмі Винниченка людина залишається суспільною істотою і працює завдяки вирішенню свого інтелекту, а не самої тільки волі [146,с.65].

З одного боку, В.Винниченко вбачав у техніці ворожу, ірраціональну  силу, а з другого, намагався проаналізувати феномен технічного та соціального  прогресу. Відчуження людини, її "закинутість" у ворожий абсурдний світ виявляється, насамперед, у місті, відірванім від первісної природи. "Лопотять мотори, гуркотить залізно-кам'яний Берлін, гримить, спішить, кричить… Нетерплячка, гарячка, невитриманість… Зруйнувати всі фабрики, зірвати всю землю, запалити всі міста!" [44,с.77-78]. Сучасна Німеччина, за характеристикою письменника, - це залізобетонований дім божевільних, морально оголених, хижожорстоких і моторошно-нещасних істот" [44,с.53].

"Людина, - зауважує  Е.Фромм, - побудувала свій світ; спорудила  будинки й заводи, виробляє автомобілі  й одяг, вирощує хліб і плоди. Проте вона відчужена від продуктів своєї праці, вона більше не господар побудованого нею світу, навпаки, цей світ, створений людиною, став тепер її господарем, перед яким людина схиляється, намагаючись якось його задобрити, чи, коли можна, перехитрувати" [174,с.105].

Самотність  людини, постійна загроза з боку міста (гуркіт, колотнеча) примушують її відчувати себе "гвинтиком" невідомої  системи. "Страшна сила, - пише В.Винниченко, - якась чудодійна, колосальна стихія, якийсь дикий хаос, у якому діють страшні, невблаганні, неминучі закони. А з цих диких, божевільних криків, із цього скаженого, безглуздого миготіння цифр складаються розумні, тверді, стрункі норми" [44,с.668]. Людина, зауважує Е.Фромм, відчуває загрозу з боку гігантських сил і одночасно марноту індивідуальних зусиль на покращення особистого економічного успіху [174,с.110].

Класичнi форми екзистенцiалiзму  трактували феномен вiдчуження як вияв "нещасної свiдомостi", адже деперсоналізація людини, втрата вiри в iдеали, почуття  вiдчаю та безпорадностi пояснюються екзистенцiалiстами несумiснiстю людської природи та технiчної iндустрiалiзацiї суспiльства. К.Ясперс з цього приводу зазначав, що "техніка радикально змінила повсякденне життя людини в навколишньому середовищі, примусово змістила трудовий процес і суспільство в іншу сферу - у сферу масового виробництва, перетворила все, що існує, на дію якогось технічного механізму, всю планету - на фабрику. Тим самим відбувся - і відбувається до сьогодні - цілковитий відрив людини від її ґрунту. Вона стає мешканцем Землі без батьківщини, втрачає наступність традицій [189,с.115].