Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

У творах В.Винниченка виразно лунає екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. "Прогрес, рух уперед. Куди уперед?  Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняної з сумою радощів людських. Меншою… ніж, наприклад, у якому-небудь п'ятому, дев'ятому столітті? Ніхто не може цього сказати" [41,с.45]. На думку письменника, рух людства у напрямі прогресу полягає не в простій сумі радіо, електрики, заводів і літаків, а в зменшенні людських страждань і перевазі радощів. Тільки так, вважає мислитель, можлива справжня гармонія, рівновага природи і суспільства. Письменник намагається показати, що технічний прогрес з його ідеями не врятують людину.

Висновки Винниченка співзвучні поглядам французького католицького філософа і драматурга Г.Марселя  про "демонізм техніки", який постійно зростає і перетворюється зі слуги на механічного монстра. Аналізуючи стан сучасної людини, Г.Марсель спостерігає, що індивід гине, розчавлений безкінечністю науково-технічного прогресу, стає рабом промислової і соціальної індустрії, розпадається на виробничі і соціальні функції - "децентралізується". "Нашим цілям відповідає той принциповий тезис, що чисто науковий і технічний прогрес не в змозі сам по собі сприяти встановленню поміж людьми згоди і гармонії, без якої неможливе ніяке щастя, заслуговуюче на таку назву" [131,c.410]. Звичайно, це не означає, стверджує Марсель, що "ми повинні відчувати вперту підозрілість до науки і техніки, але ми, безумовно, повинні розвінчувати оману людей, які очікують від науки і техніки того, чого вони ніяким чином не можуть дати, тобто - наділити життя змістом" [131,с.410-411].

Людина у  Винниченка "не автоматична машина, наповнена голими принципами, а жива істота, що живе в певному середовищі, діє за певних обставин" [144,с.26]. Основою, яка повинна врятувати людину в технічному середовищі, для екзистенціалістів служить індивідуальне начало, що має протиставити себе, свою унікальну екзистенцію до загальності техніки. Свою одиничність, неповторність людське існування проявляє, з одного боку, у творі мистецтва (особливо ця позиція акцентується у М. Гайдеггера), з іншого, в акті віри, акті трансценденції (цей варіант характерний для більшості екзистенціалістів).

Отже, романом-застереженням "Сонячна машина" письменник, по суті, стверджує неможливість врятування людства від катастрофи тільки засобами високорозвиненої техніки. Набуває переконливості теза про те, що реалії науково-технічного розвитку часто-густо суперечать соціально-етичним та гуманітарним нормам. Винниченко виступає проти фанатичного ствердження корисності науково-технічного прогресу, проти наділення його месіанським змістом. Але шляхи спасіння сучасного суспільства в планетарному масштабі не дають йому спокою. Тому В.Винниченко продовжує експериментувати і у "своїй моральній лабораторії" вирішує дослідити питання можливості зробити людей щасливими з допомогою Месії. Так з'являється п'єса "Пророк".

П'єса "Пророк" була написана Винниченком у Франції 1930 року, коли ще не вибухнула на всіх материках "велика депресія", а  попереду був жахливий голодомор 1932, 1937 років. Загострювалося протистояння фашизму та комунізму - і передчуття незворотних катаклізмів у п'єсі В.Винниченка дивовижне (скориставшись методикою Г.Гадамера, назву п'єси можна прочитати як про-рок).

Вже в цій  п'єсі він, хоча і в алегоричній формі, спробував дати оцінку сталінізмові. Так, у записі від 5 червня 1935 р. читаємо: "Лист від Рудницького (Все-таки сперечається про чуда пророка з "Пророка". Це йому найголовніше з усієї п'єси. Цікаво, що вдруге вже нічогісінько - про аналогію з большевизмом)" [51,с.91].

У своїй драмi В. Винниченко звернувся до теми людської особистості, що взяла на себе нездiйсненне завдання змiнити свiт. Це своєрiдна притча про  блукання людини у лабіринтах земного  буття, про її трагічні помилки в духовно-моральному виборi, у пошуках соцiально-етичних гармонiй, суспiльних i моральних iдеалiв. Це й сповiдь самого автора про власне болiсне пiзнання Iстини.

У часи моральних та соцiальних катаклiзмiв у суспiльствi неодмiнно  виникає iнтерес до виняткових особистостей, якi володiють надприродними здiбностями. Згадаймо "распутiнщину", а у наш час, "iвановцiв", "кривоноговцiв", "мунiвцiв" тощо. Так i головний герой драми Амар - неординарна людина, що навiяла на маси суспiльний психоз, вирiшив узяти на себе складну роль новоявленого Месії - духовного, морального та й фiзичного лiкаря потомленого людства. Заявивши про себе як про посланця Бога, Амар проповiдує серед людей любов i братство, обiцяє з'єднати розбиту чварами й негараздами людську родину, повернути їй "загублений рай".

Драматург показав трагiзм людини, яка насмiлилася взяти на себе роль намісника Бога на землі, місію перекроювання усталених  суспiльних норм спiвжиття. Амар, хоча i неординарна людина, але часом  вiн i гнiвається, i виражає свої амбiцiї, врештi, плотськi пристрастi йому теж не байдужi. "Ти сам не знаєш, що ти робиш. Ти не знаєш, що, виявляючи любов до одних, ти цiєю самою любов'ю неминуче, доконче виявляєш ворожнечу до других. Ти не знаєш, що в нас, що для одних добро, то воно для других є зло. Ти зiйди з свого трону й подивися, що дiється в країнi, де ти вчиш любовi. Все в гарячцi, все в замiшаннi..." [34,с.49].

Письменник  не визнавав абсолютних істин, як не визнавав і абсолютних моральних цінностей. "Всяку правду можна зробити брехнею і брехню правдою, - пише він. - Людство цим тільки й жило. Одна правда старілася, робилася брехнею, викидалася, замінювалася новою правдою" [34,с.75]. А в щоденниковому записі читаємо: „Бажання іншим зла на світі немає, є - тільки бажання собі добра, з якого неодмінно виходить іншим зло. Найчастіше бажання собі добра родить іншим зло. Добро і зло - одне, вони, як вода. З бажанням собі добра можна завдати іншим і зла, і добра, це залежить від обставин" [49,с.80]. Винниченко переконаний: те, що є цінним і добрим для однієї людини, може бути згубним для іншої, та ж сама дія одними кваліфікується як хоробрий вчинок, іншими - як злочин. Уселюдські моральні істини умовні й відносні, тим-то безглуздо шукати таке абсолютне поняття, як щастя в цих відносних категоріях.

Ще один аспект п'єси - протиставлення гуманно-моральних  ідей законам держави. Закон держави  бачить у пропаганді Амара (який прокламує  цілком гуманістичні ідеї - застерігав людей, наприклад, від надмірної  закоханості в гроші) знищення американської  цивілізації й усіма силами намагається боротися з ним. Нищить себе поступово і Амар зі своїми пророками, адже, відірвавшись від природи, вони підпадають під дух комерції, багатства та бюрократизму. Отож пророк, що, "розчинившись у людях, - перестає бути пророком", лишає людську правду - ту правду, що одним утримує владу, блага, розкошi, iнших утiшить: "не iснує раз назавше заданої однiєї для всiх правди, єдиного Добра, єдиного Зла, - є одвiчна боротьба Бога з Дияволом" [34,с.82].

Програвши, образно кажучи, Амара, В.Винниченко виграє шахову партію всієї п'єси - не Божий посланець, а Людина повірила у своє призначення, не Боги, а люди змінять життя на землі. У "Пророці" митець розв'язав свій давній сумнів: моральне відродження і спасіння людини має відбуватися ще за її земного життя. У цьому творі Винниченко зостався відданий ідеї "чесності з собою". Незважаючи на песимістичну спрямованість п'єси, Винниченко, як це не дивно, повертає національній свідомості ідею єдності з європейською цивілізацією, її національній укоріненості не в вузькородовому, а в космічному масштабі.

У "Пророці" Винниченко зображує трагедію суспільства, яке  в пошуках щастя, соціально-етичної  гармонії вводиться в оману псевдоповодирями, що свідомо чи несвідомо, вирішивши  взяти на себе місію облаштування світу, заганяють людство у глухий кут. Велика ера амар'янства, всесвітньої любові настає лише в уяві юрби. Суперраціоналіст Райт, як уособлення постіндустріального суспільства, має конкретну мету - аби їм, Райт енд К^о було в часи глобальної ілюзії легше маніпулювати людською свідомістю. На першому плані у "постіндустріального" Райта - технократичне впорядкування суспільства, режим та економія, конвеєрна організація праці. В цьому світі чисел та комп'ютерних знаків, вигоди й користі, людині з її внутрішнім Я немає місця, вона почувається зайвою. Відчуття житейської суєти, абсурдної марноти марнот тут глобалізується, підноситься до ролі грізного фатуму.

Небезпека цілковитого  злиття "Я" людського з "Я" сакральним - один із чинників новітнього аморалізму. Цю тему письменник продовжує і в наступних творах, зокрема у "Вічному імперативі" ("Бог Господь Іванище. Історичний роман майбутнього") (1936).

"Що там якийсь  окремий Іван? Дурниця. Але - зверніть  увагу - до збіговиська цих  Іванів, до колективного Івана, до Іванища, зовсім інше ставлення. Тут моментально з'являється і страшне шанування, і любов, і страх, і боготворення. Народ, нація, вітчизна, клас, у нього чимало всіляких титулів, імен, форм, у цього Іванища. А головне, звичайно, це - "Людство!" А що ще комічніше виглядає у вас, панове мої, так це те, що ви ставите собі у велику моральну заслугу служіння цьому Іванищеві при повній байдужості до окремих Іванів (підкреслення наше, - Б.Г.)" [Цит за: 159,с.56].

Г.Сиваченко, маючи нагоду ознайомитися з романом (рукопис його знаходиться в Колумбійському університеті, твір досі виданий не був), слушно зазначає, що "образ Іванища можна розглядати і як узагальнений символ обивателя, тієї "людини-маси", котру критикував у своїй праці "Повстання мас" Х.Ортега-і-Ґассет" [159,с.60].

Сучасне суспільство, як вважає іспанський філософ, знаходиться  у глибокій кризі, більше того - стоїть перед страшною небезпекою самознищення. Осмисленню цієї трагічної ситуації Ортега присвятив свою найвідомішу  працю "Повстання мас". Написана у 1930 р., вона дивним чином співіснує у діалозі з роботою В.Винниченка. В наш час, стверджує Ортега, в суспільстві панує "людина маси". Суспільство завжди складається з маси і вибраної меншості. Такий розподіл,  підкреслює він, не можна змішувати з  розподілом суспільства на соціальні класи - це розподіл на психологічні типи людей. Приналежність до маси - це психологічна ознака.

Головна особливість  поведінки людини-маси полягає в  тому, зазначає іспанський філософ, "що вона проголошує право на посередність і відмовляється визнавати вищі відносно неї авторитети" [Цит за: 159,с.59]. І далі: "...у містах повно народу, в будинках -  мешканців, у готелях - постояльців, поїзди набиті пасажирами, кафе - відвідувачами, бульвари - перехожими, приймальні відомих лікарів - хворими, театри... - глядачами, на пляжах повно загораючих. Те, що раніше не було проблемою, тепер майже скрізь нею стає: немає вільних місць" [Цит за: 159,с.63]. "Натовп раптом став скрізь впадати в око; натовп заповнив найкращі місця. Раніше якщо він й існував, то це було непомітно. Він знаходився у затінку. В глибині суспільної сцени. А зараз він вийшов на світло рампи - став основною дійовою особою. Вже немає солістів - залишився лише хор" [Цит за: 159,с.67].

Винниченкове  Іванище типологічно дуже близьке до "людини-маси": "Сьогоднішній Іванище досить дивне, не те звичайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш робочих кепок, богемських краваток, снобських светрів, напомаджених, блискучих, як пляшки, голів, модних елегантних капелюшків, трифранкових беретиків... з холодною усмішкою невігласа, який під цим сміхом приховує своє неуцтво" [Цит за: 159,с.73].

Для творчості Винниченка, окрім майстерного художнього зображення основних колізій людського існування, характерним є постійний пошук  шляхів відновлення рівноваги, долання “дисгармонії” в світі взагалі і в душі окремо взятої особистості. Цей його потяг до дії, до винайдення конкретних шляхів досягнення щастя (про утопічність яких можна сперечатися), є не випадковим. Тяжіння до дій - це спільний момент усіх варіацій екзистенціалізму.

У випадку з екзистенціальною філософією, зазначав О.Больнов, "вирішальними стають прямо-таки похмурі, гнітючі  сторони життєвого досвіду: настрої  страху та відчаю, суму та нудьги", що надають екзистенціалізму своєрідний вигляд. І в цьому плані, до екзистенціальної філософії досить часто висувалися зауваження - вважалося, що вона є філософією конфронтуючого до життя песимізму. Але при цьому забувалось, що на основі "екзистенціальної філософії ніяким чином не проповідувалося послаблення сил, що, навпаки, саме вона є джерелом сили і досягнення існування" [11,с.67].

Коли в Парижі з’явилися "екзистенціалістські кафе", а  категорія абсурдного набула певної стилізації та моди, стала своєрідним стереотипом молодіжної субкультури, К.Ясперс і А.Камю негативно відреагували на таку моду. Останній класиком "абсурду себе не вважав", а гру у “відчай” і “світову скорботу” розцінив як вияв інтелектуальної злиденності. "Зрозуміло, що люди мого покоління бачили занадто багато для того, щоб світ міг зберегти для них видимість "рожевої бібліотеки". …Але це - не відчай! Це - ясність. Справжній відчай означає втрату зору. Воно  мириться з ненавистю, насиллям і убивством. З відчаєм такого роду я ніколи не погоджувався" [Цит.за:157,с.7].

"Екзистенціалізм, - також заперечував Сартр, - це не спроба відбити у людини жадобу дії, оскільки тільки він говорить людині, що надія лише в її діях і що єдине, що дозволяє людині жити, - це дія" [158,с.330]. Суть навіть не в тому, чи існує Бог. Людина повинна знайти себе і переконатися, що ніщо не може врятувати її від себе, навіть емпіричне доведення існування Бога. В цьому сенсі екзистенціалізм - це оптимізм, вчення про дію.

Порівнюючи двох видатних представників філософії екзистенціалізму - А.Камю і Ж.-П. Сартра, В.Єрофеєв зазначає, що важко знайти більш протилежні особистості. Сповнений любові до життя Камю, улюбленець жінок, спортсмен (до своєї хвороби), виходець з біднішої родини, що мешкала в Алжирі, - і похмурий, народжений в буржуазній родині Сартр, кабінетний мислитель німецького ґатунку. Разом з тим Сартр "глибший як філософ" [90,с.281-282].

За тенденціями свого  світогляду В.Винниченко, на наш погляд, ближче стоїть до А.Камю, ніж, наприклад, до Ж.-П. Сартра. Це проявляється, зокрема, у притаманному А.Камю і українському письменнику віталізмі, любові до життя. Середземноморський дух, пов'язаний з античністю, живив Камю прагненням до гармонії, міри і красоти: "Я до самозабуття люблю це життя і хочу нестримно говорити про нього: воно навіює мені гордість за мою долю - долю людини. Мені не раз говорили: тут немає чим пишатися. Ні, є: цим сонцем, цим морем, моїм серцем, що скаче від молодості, моїм солонуватим тілом і неосяжним простором, де в жовтих і синіх тонах пейзажу поєднуються ніжність і велич" [Цит.за: 90,с.280]