Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Віталізм, як головна  світоглядна орієнтація В.Винниченка проходить через всю його творчість. Життя проголошено письменником головною цінністю і вихідним принципом  у концепції "Конкордизму": "з  нашого погляду, погляду живих істот, життя здається найбільшою цінністю в усесвіті", метою ж і сенсом існування є щастя - "довга і постійна радість життя" [Цит.за:10,с.174].

Філософія екзистенціалізму, як і психіатрія своєю метою бачить подолання фундаментальних криз людського життя (до речі, К.Ясперс, прийшов до філософії саме через психіатрію). При цьому філософія може виступити як спосіб лікування завдяки тому, що в ній, по-перше, може бути вербально відображений кризисний стан екзистенції, а по-друге, через неї може бути проголошений шлях рятування. Мета екзистенціалізму полягає в тому, щоб "навести", відновити зв'язки людини зі світом шляхом реконструкції її світогляду, через примирення її зі світом, відшукуючи їх спільний фундамент буття - екзистенцію. Шляхом прояснення екзистенції особистості "філософія "зрощує" її з усім світом, тим самим ліквідуючи кризисність і граничність переживань". Саме тому, в цьому аспекті можна говорити, наприклад, про філософію К.Ясперса, як про екзистенціальну філософію, яка виступає як вітальна потреба, задоволення якої несе терапевтичний ефект.

Пошуки шляхів до щастя, аналіз перепон (суспільних, моральних) спостерігаються вже в ранніх творах В.К. Винниченка. Але найбільшого  розвою це прагнення зробити людство  щасливим набуває в еміграційний період творчості. Світоглядні зміни В.Винниченка, що супроводжувались пристрасними шуканнями нового і справжнього шляху до щастя і свободи людини, оформились у нову морально-філософську систему, яку митець сформував у трактаті "Конкордизм".

Винниченко явно претендував  на програмовість своїх творів: якщо в ранні роки він прагнув "собою возвеличити українське", піднести українську літературу на якісно новий рівень, вивести, так би мовити, на європейську арену, то еміграційні твори є літературним віддзеркаленням етико-філософської праці "Конкордизм", яку письменник писав протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів. Всі чотири романи, написані у Франції ("Вічний імператив" (1936), "Нова заповідь" (1932), "Лепрозорій" (1938), "Слово за тобою, Сталіне!"(1951)), - це, по суті, романізоване втілення Винниченкової етико-філософської програми - конкордизму.

Письменник стверджує, що людство майже у вселенському масштабі хворіє недугою, яку Винниченко називає "дискордизмом", а тому можна зробити висновок, що воно глибоко нещасне. Г.Сиваченко слушно зауважує, що Винниченко тлумачить абсурд як дискордизм і проводить типологічні паралелі між думками українського письменника і А.Камю [159,с.67]. Творчість А.Камю дослідники часто називають "філософією абсурду". Втім, власне філософії абсурду в академічному вигляді у мислителя немає. Камю натомість підкреслює, що "мова піде про почуття абсурду, яке виявляється в наш час повсюди, - про почуття, а не про філософію абсурду, яка сучасності ще невідома" [102,с.24]. Таким чином, категорія абсурдного постає в іпостасі почуття, переживання абсурдного.

Саме у французькому екзистенцiалiзмi абсурд перетворюється на базовий свiтоглядний символ, який доводиться до межi ясної свiдомостi й автентично трагiчного еврипiдiвського  звучання. Введення символу абсурду є необхiдним для фiксацiї незалежностi свiту вiд людських бажань, оцiнок, моральних iдеалiв, власного розумiння ваги людської особистостi. За наявності цих чинникiв у трагiчному актi думки з'являється можливiсть заново ставити пiд сумнiв свiт i себе, i це дозволяє людському розуму звертатися до власних основ.

У своїй тезi про абсурд як "розум, що усвiдомив власну межу", Камю досягає трагiчного розумiння  буття i вкладає в уста абсурдної  людини парадоксальне "Так", додаючи  при цьому, що "зусиллям немає  кiнця". Онтологiя абсурду (або буття як Нiщо) характерна тiльки для європейської культури i стала можливою лише завдяки усвiдомленню трагiчного досвіду людства.

В екзистенціалізмі життя  людини розглядається як одвічна  драма, сюжет якої глибоко трагічний: народження - смерть. Основні герої-антагоністи - людина і світ. Українській філософській думці теж притаманний такий тип філософствування. Всій цій лінії властива передусім орієнтація на людину, що стоїть перед одвічними проблемами життя, смерті, зла тощо. Особливий характер такого вільного, не наукового філософствування породив й особливі жанрові форми: есе, драму, роман. Треба зазначити, що в цей контекст добре вписується творчий набуток В.К.Винниченка.

Але необхідно підкреслити, що представники французького екзистенціалізму абсурд розуміють як одне з невід’ємних і повноправних начал екзистенціального світу, яке ні в якому разі не є чимось випадковим, історично помилковим (чума в однойменному романі А. Камю - хвороба, що вражає всіх, і правих, і винних, вона одвічно несправедлива, боротьба з нею приречена на невдачу, і тому вона героїчна), а Винниченко переконаний у можливості подолання такого стану.

Вельми показовим в  цьому сенсі є роман "Лепрозорій" (1938). Винниченко виходив з того, що сучасне людство зайшло в безвихідний кут, що наша планета - це світовий лепрозорій безнадійно хворих, від яких можна чекати всього що завгодно. Перебуваючи у мальовничому місті на півночі Франції, митець переймався проблемами сучасного йому світу: війни, бідності, жорстокості новітніх диктаторів Гітлера, Сталіна, Муссоліні, - всі ці явища письменник сприймав як кривавий прояв хвороб дискордизму.

Сучасний  світ для В.Винниченка це "величезна  прокажельня", напхана безнадійно хворими людьми, "велетенська яма, в якій червою кишать нещасні прокажені" [23,с.15]. З розвитком сюжету Винниченко демонструє низку менших прокажень - палац Пужеролів, "вірменська баня" розпусти - це  мініатюрні моделі прокажельні горішніх, родина дядька П'єра - нижніх.

Водночас  знову повертаючись до щастя, Винниченко шукає шляхи його досягнення. "Причина безпричинної радості, моя дорога панно, це рівновага погодження сил... Де б не було, у чому б не було: чи то в людині, чи то в тварині, чи в рослині. Це всесвітній, універсальний, імперативний закон, закон усього сущого не тільки на землі, але й у всьому всесвіті" [25,с.63]. Але людина втратила щастя, а Земля перетворилася на планетарний лепрозорій, де хворі поділені на горішніх - багатіїв та нижніх - злидарів.

Протягом  тисячоліть уся духовна й матеріальна  діяльність людей була спрямована на досягнення універсальної ідеї людства - ідеї щастя. Але на перешкоді завжди стояли й стоять війни, революції і законсервовані соціальні та морально-побутові традиції людей. Щоб досягти щастя, треба перемогти ці одвічні перешкоди. Якщо говорити про різного ґатунку революції, котрі, на думку Винниченка, є "хірургічними спробами змінити суспільні стосунки" [50,с.76], то багатовікова практика людства засвідчує: шлях до щастя через революції є ілюзорним. Жодна революція в світі не принесла людям полегшення, не вкоротила відстані до щастя. Замість старої деспотії завжди поставала нова еволюційна, але ще жорстокіша. Новітні європейські деспотії - радянська і гітлерівська - є яскравими свідченнями цього. Український письменник повністю поділяв тезу Троцького й Ганді "Гітлер - це Сталін". Тому, на думку Винниченка, шлях до щастя через революцію не виправдав себе.

Повоєнна  ситуація в світі, що характеризувалася смертельним конфліктом між Заходом і Сходом, поставила людей перед перспективою їх тотального винищення. Нова світова війна виявилася загрозою не лише ідеї щастя, а й звичайному фізичному існуванню людини. Багато хто зневірився в перемозі, відмовився від реалізації ідеї щастя. Але В.Винниченко вважав це негідним людини, котра мусить знайти новий шлях, який без революцій і війн привів би її до щастя. На думку письменника, замало було лише усвідомити, що революції і війни - це зло, яке зумовлює сучасний стан суспільних, моральних і політичних основ людства. Тож, насамперед, людина має перебудувати себе, мусить оновитися духовно, морально і фізично.

Думка В.Винниченка, цілком слушна і актуальна, може бути підтверджена й тезою Дж.Дюї, який висловив схожі  міркування: "Серйозна небезпека  для нашої демократії полягає  не в тому, що існують інші, тоталітарні держави. Небезпека у тому, що в наших власних установках, в наших власних суспільних інститутах існують ті ж передумови, які в інших державах призвели до перемоги зовнішньої влади, дисципліни і залежності від вождів" [Цит.за:174,с.35]. Таким чином, робить висновок філософ, "поле бою знаходиться і тут, в нас самих, ... і в наших власних інститутах" [Цит.за:174,с.36]

Винниченка  дуже хвилювала популяризація його ідей. Ось як він пише про це в "Щоденнику": "Знову з'явилася думка: а чому б, зрештою, ця річ не мала успіху? Так, вона має перевертати життя бідних прокажених, тому вона викликатиме протест, опір, обурення. Але вона ж, може, і надію викликатиме, і бадьорість, і віру в щастя, вона ж, може, і радість даватиме. Хто зна? А може ж, не всі прокажельні безнадійні і вони зачують і відчують заклик? Хто зна? Боюсь давати волю мріям. Але одне можу сказати: ми з Кохою почуваємо таку енергію, такий запас сил. що здасться, готові самі виступити на боротьбу з тисячоліттям, з усіма гідрами й драконами старого світу" [53,с.70].

Отже, "Конкордизм" Винниченка спрямований до відновлення  рівноваги, а "рівновагу потрібно осягнути всередині людини, між людиною і суспільством та між людиною і природою" (підкреслення наше, - Б..Г) [122,с.159]. Шляхи побудування такої триєдиної онтологічної єдності ми і спробуємо описати.

Для з'ясування причини виникнення хвороби "дискордизму", на яку страждає кожна людина, Винниченко висуває гіпотезу, яка межує з  міфом про первісне людство, яке  не знає хвороб і нещасть аж до великої катастрофи - біблійного потопу: "Ні, треба, очевидно, шукати ту колиску... десь на дні Великого або Індійського океанів в тих широтах, де ще й тепер є острови з ідеальним кліматом і багатою флорою" [122,с.160].

У так званому "первісному" стані люди, за Винниченком, їли овочі, городину, горіхи, яких було вдосталь, і насолоджувалися життям. Але внаслідок катаклізму велика частина людства загинула, а решта була змушена переміститися в інші, ще не освоєні і менш привітні місця земної кулі. Несподівана колізія змусила людей, аби вижити, вживати для харчування м'ясо, що швидко призвело до численних хвороб, зокрема шлункових захворювань. Такий "неприродний" раціон поступово ослабив людські органи та клітини; люди почали відчуватися хворими, а через те нещасливими.

Потім настала  черга психологічних змін: так, агресивна  і насильницька поведінка, постійно застосовувана з метою нагромадження необхідних для виживання засобів, призвела до гіпертрофії людського "я". Внаслідок нагромадження багатств всякою ціною, шляхом використання слабшого у суспільстві виникла соціальна та економічна нерівність, яка стала ще однією причиною нещасливості. З часом виникли нові риси людини, які й визначають її теперішнє трагічне буття: "Але не тільки інстинкт егоїзму почав гіпертрофуватися, але усі інші психічні функції почали деформуватися, калічитися. Почала витворюватись нова мораль людей, збазована вже на нових ненормальних умовах життя, та на нових психічних станах. Тому такі стани, які раніше не могли бути в первісних людей, як наприклад, суперництво, заздрість, ворожнеча, боротьба, жорстокість, підступство, насильство, почали виникати, закорінюватись і ставати немовби нормальними, природними, законними" [122,с.160].

Концепція В.Винниченка про "природний" стан суспільства  виявляється цілком суголосною до подібних гіпотез, які протягом століть висувало людство (Платон, Аристотель, Локк, Ж.-Ж. Руссо). Є.Лащик зауважує, що "Винниченків міф є сумісний із юдейсько-християнською біблійною розповіддю, а також із теоріями Жан-Жака Руссо та Карла Маркса" [122,с.161]. Спільне у названих філософів і Винниченка - припис людині у природному стані тільки мирних, творчих, суто позитивних рис. Непередбачені події (первородний гріх, катаклізм тощо) призводять до виникнення таких рис характеру людини, як надмірний егоїзм, агресивність, злоба та деструктивність. (Протилежне розуміння природного стану пропонує Т.Гоббс. На його думку, саме жорстокість, егоїзм визначали природний стан буття людей).

Щодо психологічних  причин панування людини над людиною, то Винниченко вважає, що в окремих індивідів у всякому суспільстві живуть передані нам із тисячоліть у спадщину психологічні сили, інстинкти. Серед них - інстинкт панування і влади - загальнолюдська спадкова хвороба. Звідси походить теорія нездатності мас до самодіяльності й необхідності для них сильних, безвідповідальних вождів, диктаторів. "Не треба думати, - розвиває це питання письменник у "Заповіті борцям за визволення", - що від цього звільнені соціялісти чи демократи, що досить заявити себе таким, щоб старий інстинкт перестав діяти" [21,с.37]. Винниченко вимагає "постійної контролі над собою, насамперед самосвідомості, потім треба стримувати в собі дію його". "Навіть кожний експлуатований, гноблений при змінених і сприятливих умовах, охоче сам стає експлуататором і гнобителем. Це можна спостерігати на кожному кроці як у нас, так і в усякій іншій нації" [21,с.45]. Найцікавішими є приклади соціяльних і політичних революціонерів у різних націй - "різні Робесп'єри з борців проти монархічного деспотизму, досягши перемоги, самі ставали під дією цієї хвороби деспотами над тим народом, який визволяли" [21,с.47].

Щоправда, і в українців  були такі випадки: "Бути міністром  чи депутатом, а то ще й президентом, це найкраще середовище для розвитку інстинкту панування чи честолюбності. Яскравим зразком для мене цієї риси був… С.Петлюра, та до такої міри, що серед моїх партійних і урядових співробітників, які не могли  не помічати в нього виявів цих нахилів, навіть склався термін для позначення його: "петлюритись", себто фігурувати, прибирати пози, прагнути оплесків, "отаманувати" з усіма матеріальними і психічними привілеями цього стану" [21,с.49]

Інстинкт підлеглості, зазначає В.Винниченко, це інший спадковий  інстинкт покори, рабства, що гіпертрофує  інстинкт егоїзму страхом кари, загострює почуття постійної небезпеки, забиває здатність до ініціативи, творчості, робить маси безвольними, догідливими, тремтливими [21,с.111].