Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Найперший обов'язок людини, за Винниченком, - жити вільно й щасливо. На шляху до самої себе людина, за Винниченком, має відкинути будь-який фальш, ханжество, конформізм і приписи буржуазної моралі. Тут виникає, мабуть, одна з провідних Винниченкових тем доби еміграції - пошуки самого себе, своєї істини, тема морального вибору. Автор закликає до повної свободи, до відмови від усіляких забобонів моралі, радячи довіритись лише власному досвіду, природності почуттів.

Важливе місце  у системі оновлення людини займає, за Винниченком, перебудова системи  харчування. Треба зазначити, що система харчування, якої дотримувалася родина Винниченків, ґрунтувалася значною мірою на ідеях швейцарського лікаря-дієтолога М.Бірхера-Беннера, котрий підходив до проблеми харчування з позицій натурфілософії. 1903 року він видав книжку "Принципи дієтичного лікування, застосовані на енергетиці". І хоч І. Лисяк-Рудницький іронізував з "програмного морквоїдства" Винниченка [127,с.75], письменник взяв з комплексної терапії швейцарського вченого ідеї, які сьогодні вважаються основними елементами біологічного омолодження.

З середини 1932 року "новий режим" у родині вступив у дію. Винниченки стали переконаними сироїдами, відмовились від паління, вживання алкоголю, від усіх страв, застосованих на убивстві живих істот, включаючи рослини, тобто від вареної їжі. Досконале суспільство потребує гармонійних людей, тому й проблеми здоров'я митець вважав першорядними, вартими включення до програм політичних організацій. А в трактаті "Конкордизм" Винниченко зазначав: "Сучасна наука, ясна логіка і наш власний досвід приводять нас до абсолютного переконання, що наша дієта найбільш здорова, корисна, етична... Радість і насолода приходять не від розмаїття і вибагливості меню, а від здоров'я та апетиту" [Цит.за:159,с.57]. Здоровий спосіб життя на півдні Франції, свіже повітря, фізична праця й дієта справді поліпшили здоров'я й духовне самопочуття письменника. Гасло "повернення до матінки-природи" стає, таким чином, провідним у його житті.

У своїй філософській системі Винниченко намагається  пов'язати питання харчування з проблемою щастя. Так, у романі "Вічний імператив" (1936) читаємо: "Чим далі живу, чим більше думаю, тим все ясніше бачу, яке місце в житті окремої людини і всього людства займає їжа. Їжа важливіша від всіх війн, всіх реформ, всіх наук, мистецтв, всіх релігій. Я не говорю про те, що без всього можна обійтися в житті - без науки, політики, релігій, а без їжи ні... і чим краще у людини їжа, тим вона нещасливіша. Це - трагедія" [Цит.за:159,с.78].

Дотримуючись  так званого "безубійного харчування", Винниченко намагався поліпшити існуючі суспільні звичаї, вбачаючи у вегетаріанстві певний щабель не тільки на шляху встановлення моральної гармонії у стосунках людини з довкіллям, а й осягнення рівноваги в її духовному світі.

На думку  Винниченка, велика сила духовності людини здатна вплинути й на її фізичне життя. Людина не повинна допускати у внутрішнє життя емоції, що руйнують її психіку. Письменник висуває настанову: "бути до людей якомога терпимішим, вибачливим, розуміючим, добрим, любовним, прощальним. Ніякі партійні, класові, національні, міжнародні чи планетарні причини не повинні викликати ненависті, злості, гніву й ворожості до осіб. Тому зустрічатись і, особливо, зноситися в особистих справах з якими-небудь людьми без виїмку. Бо немає ні злочинців, ні неморальних" [48,с.159].

Отже, уявлення про щастя співвідносяться у Винниченка з усією повнотою сутнісних вимірів людського буття. Разом з тим "усяке вчення про щастя, яке не має в собі соціяльного ґрунту (виділення В.Винниченка - Б. Г.), є по суті: 1) глибоко егоїстичне, 2) ніколи не здійсниме, 3) служить на користь елементам дегенеративним і паразитарним" [46,с.399]. Саме тому В.Винниченко все життя шукав розв'язання проблеми узгіднення суспільства і одиниці.

В.Винниченко, таким чином, визначає не лише основні правила, або  поради, що мають допомогти змінитися людині і стати краще, але й намагається узгодити існування суспільств, країн в планетарному масштабі. Внаслідок таких міркувань Винниченко пропонує концепцію "колектократії".

Адже, за словами Е.Фромма, "необхідність зміни людини постає не тільки як етична чи релігійна вимога, не тільки як психологічна потреба, …але й як обов'язкова умова фізичного виживання роду людського". Але, підкреслює гуманіст, "зміна людського серця можлива лише за умов таких радикальних соціально-економічних перетворень, які нададуть їй шанс змінитися” [175,с.17].

В останньому своєму романі "Слово за тобою, Сталіне!" з  промовистим підзаголовком "Політична  концепція в образах", написаному за сто днів до смерті, В.Винниченко зробив спробу дати свій власний сценарій розгортання подій світової історії в найближчому майбутньому. Письменник закликає народи світу прийняти нову форму соціальних відносин, яку він називає "колектократією" (дослівно - влада колективу). Лише усунення усяких форм найманої праці може забезпечити остаточне усунення загрози війни. Гаслом нової системи, за Винниченком, повинна бути "Планета без наймита".

Чи не вперше у світовій літературі Винниченко відтворив  розгул тоталітаризму в СРСР. Тут  можна було б пригадати лише "Повернення з СРСР" А.Жіда (1936), твір, який став свого часу європейською та світовою сенсацією і в якому письменник зумів розгледіти і на свій кшталт розвінчати трагедію радянського народу, що був у ті роки задавлений кривавим терором і величезною, всепроймаючою брехнею сталінщини. Винниченко мав інформацію про поїздку і твір А.Жіда, знав про той опір, котрий чинили появі твору французькі комуністи на чолі з М.Торезом, що цілковито перебували під ідейним тиском і матеріальною залежністю від Сталіна. П'ятого листопада 1936 р. письменник занотовує у Щоденнику: "Ось і повернувся з СРСР розчарований і написав відповідну книгу. Виникла думка: коли так, то не зробив би він передмови до "Імперативу". І чи не поміг у його виданні. Ідеї "Імпер[ативу]" повинні бути йому тепер близькі й варті поширення" [51,с.90]. З самим же твором А.Жіда Винниченко ознайомився в жовтні 1937 року.

Проблема кризи людської особистостi стала провiдною темою  в свiтовiй лiтературi початку ХХ столiття. Захист права людської особистостi на природне буття в аспектi власної неповторностi, котру тоталiтарне суспiльство намагалося унiфiкувати або знищити, — стає головною гуманiстичною проблемою.

"Ніколи  за всі часи людської історії  не було такого зневажання свободи такого всезагального ...деспотизму, як в радянській Росії. Жоден монарх не доходив такого терору і заборон, як Сталін і його сподвижники... Такий жахливий розвиток страху, підлабузництва, догідливості і всякого приниження свободи і гідності людини... І так у всьому. Неправда це? Лицемірство? Ні, багато з них щирі, завзято стверджують єством своїм, усією психікою вони залишаються внизу, у старому релігійному, реакційному світі. І через те виходять якісь невдалі фантастичні фігури з довгою шиєю жирафа і тулубом гіпопотама. Вони ніколи не зможуть бути у злагоді з собою, вони надто розбещені своїм власним захопленням... А тому слова про щасливе життя одні, а реальність - інша. І так у всьому, всюди ця дисгармонія [Цит. за:159,с.34].

У романі В.Винниченка дано блискучу характеристику радянського  устрою як специфічної форми експлуататорської держави, що відрізняється від традиційних капіталістичних лише незрівнянно більш високим рівнем визиску працюючих мас та ступенем несвободи. Письменник покладає багато надій на розповсюдження в суспільстві колектократичних ідей, але головною умовою початку процесу трансформації світу він усе ж вважає добру волю найбільшого з радянських вождів.

"Колективну власність  на землю, фабрики чи які  інші об’єкти й місця праці  можна назвати колектократією. ...В аграрній галузі корисність такої форми господарства, безумовно, переважала б інші дотеперішні. Але колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи. Колектократичне сільське господарство мало б ту сутню різницю з совєтським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають; власність на землю, на будівлі, на весь живий і мертвий інвентар у колгоспах, на продукт праці робітництва належить державі, краще сказати через державний апарат совєтської бюрократії" [29,с.387]. Колектократія також відрізняється і від різноманітних форм кооперації, що існують в капіталістичних країнах, і від утопічних проектів комун Р. Оуена та Ш. Фур’є. Різниця полягає в тому, що колектократія, на відміну від кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного соціалізму.

Специфічно щодо України, колектократія, вважає В.Винниченко, повинна  забезпечити поступове згасання як економічних, так і політичних суперечностей. Вона з часом сформує реальний національний солідаризм.

Колектократичний устрій може бути реалізований лише після  звільнення України. Однак сама ідея повинна оволодіти масами ще до звільнення і стати головною передумовою  формування потужного визвольного руху в Україні. Лише за умови, що вона оволодіє свідомістю широких мас та чесних і щирих патріотів в радянському керівництві України, можна буде наповнити українську державність у формі УРСР реальним національним і соціальним змістом.

Щоб переконати Й. Сталіна в необхідності переходу до колектократії, герой твору використовує аргумент катастрофічних наслідків можливої світової війни, до якої готується і СРСР, і Захід. Він заявляє: "Людство може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять собі, що досягти миру на землі тими засобами, які пропонувалося, неможливо; що всі засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни і, значить, до загибелі людства (виділення В. Винниченка)" [29,с.421].

Винниченко  побоювався, що в разі припустимої атомної війни між Сполученими Штатами і Радянським Союзом цілком можливо дійти до абсолютного знищення західної цивілізації, і тому він пропонує повне роззброєння всіх націй світу під наглядом ООН.

Пропонованими засобами вирішення питання протистояння СРСР та США, як лідерів двох світових систем, є гонка озброєнь, у тому числі й масового знищення, що здатна перетворити планету на пустелю, і політика мирного співіснування, яку герой твору називає "байкою". "Але, правду сказати, більшість свідомих політично людей у цю байку не вірять. І розумні політики вживають її хіба що для того, щоб нею знесилити волю у противника і посилити ті чинники, які мають розвалити весь його лад. Проповідуючи весь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними - це повільне самогубство" [29,с.435].

У цьому протистоянні світових систем, вважає герой твору, необхідно зробити рішучий крок для виходу з глухого кута. І  цей крок може і повинен здійснити  саме керівник радянської держави. В.Винниченко намагається зіграти на політичних амбіціях радянського лідера, що має практично необмежену владу у величезній країні. Йому не вистачає лише слави людини, що змінила долю світу. Змінила, не знищивши його, а врятувавши: "Так, Йосифе Віссаріоновичу, тільки ти можеш вивести нас і все людство із тієї страшної небезпеки, яка нависла над нами. Ти сам знаєш, що це не патетичні слова: смертельна небезпека висить над усім людством" [29,с.439].

Те що кривавий тиран  мав зробити в ім’я своєї слави, повинно було б, на думку В. Винниченка, врятувати людство від загибелі, встановити новий світовий порядок і вирішити українську проблему. Але письменнику не судилось побачити здійснення своїх мрій. Все відбулось інакше, здійснилось іншими людьми та мало інші наслідки. Інші, крім одного - Радянський Союз розвалився завдяки процесам, які започаткував його лідер, ідеї свободи, рівності, національного визволення охопили широкі маси населення і з Радянської України постала незалежна Українська держава.

Таким чином, можна стверджувати, що філософські  пошуки Винниченка, і зокрема його "Конкордизм", є глибоко гуманістичними. Письменник не зупинявся на простій  констатації трагічності людського  буття, проте активно шукав виходу з такого стану, пропонуючи реальні, практичні настанови. Трактат "Конкордизм" засвідчує потужний гуманістичний потенціал її автора і досі може слугувати ідеальним дороговказом на шляху до побудови рівноправного, демократичного суспільства [73,с.249].

Н.Гусак зазначає, що "у художній творчості і в теоретичних роботах Винниченко намагався вивести із сфери абстракції та обґрунтувати категорію, без якої виявляється неповною загальна характеристика людського буття - "Я - Інший", тобто те, що обумовлюється суспільними стосунками і визначається екзистенціалістами як соціальна залежність людини" [83,с.11]. Ідеї, запропоновані В.Винниченком у "Конкордизмі", спрямовані на узгодження усіх елементів буття кожної людини з буттям інших людей, усіх живих істот, усієї природи. Окреслений підхід дуже близький до персоналістичних тенденцій української національної ментальності.

Власне, гуманістичний  потенціал, притаманний творчості  В.Винниченка, є складовою частиною світогляду письменника. Це проявляється й у щоденникових записах. Так, М.Тарнавська "на основі самих тільки вражень від Щоденника" говорить про автора, що "він передусім - гуманіст". "Як письменник, він спостерігає й описує життя з об'єктивної відстані, але в нього завжди пробивається особливе тепло і співчуття до людей" [Цит.за:65,с.427].

У творчій  спадщині В.К.Винниченка можна віднайти провідні риси і традиції української  філософської культури. І це не дивно, адже "кожна творчість, а тим  самим і філософічна, розвивається на ґрунті своєї національної культури і виявляє характеристичні риси останньої", - зауважує І.Мірчук [138,с.718]. Особливості української психічної структури, а саме: інтровертизм, емоційність, сентименталізм, чутливість, кордоцентризм, ліризм та геополітичні і ландшафтні умови - виховують й поглиблюють в українця екзистенційно-межове світобачення, "відступ у себе", самозаглибленість, філософічність; сприяють формуванню українського національного характеру із випуклим тяжінням українського світогляду до екзистенційно-ірраціональної компоненти, а української філософської думки до домінування ірраціональних засобів пізнання світу та людини.

Однією з головних тенденцій у сфері онтологічного  пошуку є прадавня спрямованість  українського мислення на осягнення  Єдиного Всесвіту й усвідомлення себе природною часткою у його гармонійних структурах. Розуміння Космосу як єдиного духовно-матеріального організму, зауважує Г.Дичковська, закономірно веде до своєрідної форми пантеїзму, що найчастіше виявляється на інтуїтивно-образному рівні мислення [87,с.34].