Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Виразно лунає ця традиція й у щоденникових міркуваннях В.Винниченка. "І очищена душа хоче рідности з вітром, з старезним дідусем, який лякав волосатих пращурів у печерах; і стає тужно, солодко-ясно, що і вітер, і пращури, і державність, і книжки, і моя душа, і лямпа, і все, що діється і діятиметься на землі, є один процес, одне велике, нерозгадане ніким чудо, і ми всі є дрібки, є рівні елементи того чуда; і за це душа сповняється побожної подяки, лагідної туги і тихого, смиренного смутку. І в душі моїй стає на коліна волосатий пращур, здіймає кігтясті руки свої й благословляє вітер, дощ, тьму, затишок печери і кожний подих своєї істоти, без слів, без молитви, без свідомости благословляє й хвалить велике чудо - життя" [46,с.396].

В.Винниченко робить виразний акцент на тому, що людина - невід'ємна частка природи, і саме в цьому полягає сенс того контрасту, який можна спостерігати в оповіданні "Момент". Письменник протиставляє світ досконалий (природа) світу дисгармонічного в своїй жорстокості, фарисействі, меркантильності (суспільство). Побратимство людини й природи підкреслене пантеїстичними малюнками лісового життя, поетизацією простих радощів буття. Ліс одухотворений і таємничий, він - живий: "Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах." [43,с.215]. Гостре відчуття своєї фізичної присутності в світі, радість злиття з природою і насолода самим актом життя, - в такому погляді на людину криється головна точка "Моменту". Світ природи вабить своєю гармонією, посилюючи відчуття недосконалості світу людського. В цьому сенсі новела "Момент" може бути поставлена поруч з "Intermezzo", "Тінями забутих предків" М.Коцюбинського, "Лісовою піснею" Лесі Українки.

Переглядаючи суспільні, моральні і політичні засади існування сучасного людства, Винниченко приходить до нової світоглядної парадигми, яка передбачає ставлення до природи не як до матеріалу, що використовується, а як до складного організму, в якому перебуває і людина, яка повинна взаємодіяти, не порушуючи його основних функціональних зв'язків.

Винниченкове  переконання в тому, що людина не завойовник, не володар і не цар природи, а лише частка її, постійне прагнення письменника до гармонії відповідають основним рисам українського менталітету. Сьогодні мало хто має сумнів у тому, що покликання людини полягає не в завоюванні природи, не в тому, аби стати її "володарем", а лише в тому, аби жити  в гармонії з нею й самим собою. "Назад до природи" - гукають деякі новатори. Цікаве це „назад”. З цього виходить, що людина немовби відійшла від природи (і то кудись уперед) Але чи можна відійти від природи? Чи можна порушити закони природи? Дурниця, недоумство, вияв дії того самого антропоцентричного релігійно-ідеалістичного погляду на природу" [50,с.63].

Цілком у дусі екзистенціальних постулатів та традицій української  філософської культури В.Винниченко заперечує  всезагальність розуму, вказуючи на "закинутість" "комашки-людини" у всесвіт, "який якось інакше упорядкований, ніж  може людина розуміти". Оскільки людині "дана можливість мислити тільки в формах простору й часу", то стає "ясно, що наша форма думання абсолютно не годиться тут, що наші поняття початку і кінця, без чого ми не можемо уявити собі ні одної речі на землі, щодо всесвіту не годяться" [46,с.408].

Письменник виступав проти "диктатури розуму", який щонайбільше відіграє роль "регістраційно-організаційного  бюра" [Цит.за:10,с.176]. "Треба думати, - пише В.Винниченко, - в нас є якась  сила, якій підлягають навіть такі могутні  сили, як інстинкти… Вона може давати їм накази, і вони не сміють не послухатись її… Цю силу наука вмовилась називати підсвідомістю. Але це знов-таки нашого інтелекту, нашого розумового бюра назва, а що це таке за сила, як порозумітися з нею, наша свідомість не знає" [Цит.за:10с.176]. Усвідомлюючи незбагненність потойбічного, трансцендентного буття, письменник з сумом констатує: "А от живи, не розумій і не твоє діло. І стоїть комаха перед замкненими дверима великої тайни, крутить своїми примітивними щупальцями, обмацує міцні ворота і нічого не вдіє" [46,с.408].

Володимиру Винниченку була близькою та думка, що основну мотиваційну та рушійну роль в житті людини, в її світогляді відіграють не розумово-раціональні сили, а найімовірніше, сили її емоцій та почуття. У творчості В.Винниченка проявляються такі риси українського національного характеру, які були охарактеризовані Д.Чижевським, як емоційність і сентиментальність, висока чуттєвість та ліризм. Чижевський, розглядаючи чинники, пов'язанi з виникненням "фiлософiї серця" в Українi, насамперед, спирається на емоцiйнiсть (в першу чергу творчу, нiж побутову), яка притаманна українськiй вдачі i "виявляється у високiй оцiнцi життя почуття" [184,c.21-22]

Вроджену емоційність, більше того пристрасність українського характеру, як внутрішню (ендогенну) рису О.Кульчицький виводить із впливу прекрасної української землі - доброго, ласкавого, щедрого, плодючого чорнозему. "Ті праобрази сильно впливають на життя та зазначаються і виявляються в поетичній творчості. Архітип плодючої Землі, українського чорнозему... відхиляє світосприймальні настанови від агресивної активності в напрямку м'якої, ентузіастичної забарвленості контемплятивности (пасивної споглядальності)", - пише О.Кульчицький [120,с.55]. Звідсіля і одне з пояснень м'якості українського характеру, відсутності явно вираженої агресивності у світовідчутті українців. На думку вченого, така земля не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній працює.

Дискурс землі в українській  філософії окреслений терміном антеїзм. Тут слід сказати і про "інтимну сполуку зі скибою" українця-хлібороба (І.Мірчук), і про "вчування у плодючість землі" (О.Кульчицький). Інтимність виступає як реалізація єдності людини із землею. Єдність і позначає присутність, тобто існування при сутності. Сутність же переключає нас на іншу площину і світ людського пошуку, самоосягнень. І таке "перетікання" акцентів знаменує екзистенційну динаміку від землі як інтимної сполуки до її духовного виразу і образу світу.

В.Винниченко немов ілюструє на емоційно-художньому рівні тезу, яку пізніше обґрунтував І.Мірчук: "український селянин усією своєю історією врісся в ту землю, на якій він працює спредвіку, і в цьому органічному зв'язку із землею бачить свою найсильнішу зброю, за допомогою якої йому вдалося…   закріпити свої позиції на призначеному йому долею просторі… Заселення Сибіру, східноазіатських районів, Канади… - все це підтверджує наші міркування. Що із цієї… інтимної сполуки зі "скибою" мусило витворитися і відповідне психічне наставлення українців - це річ цілком зрозуміла" [134,с.22-33].

Символом  української культури, українського способу життя, безперечно, є землеробство. Основним рушієм повноцінного життя українця-хлібороба є земля, господарство. Підтвердження значимості цього чинника знаходимо у художніх творах І.Франка (герої оповідань бориславського циклу письменника мріють повернутися на землю), М.Коцюбинського (герої повісті "Тіні забутих предків" зріднилися з господарством) та ін. В.Винниченко, з одного боку, продовжує традиції української культури, а з іншого, наповнює їх власною специфікою.

Так, у повісті "Голота" він простежує формування нової  моралі, зумовленої безземеллям. Гіркі  обставини життя вбили у персонажів повісті почуття господаря: "чи є хата, чи нема… аби добре  було… Може, то через те, що я вже забув, що то - своє хазяйство" [22,с.36].  Отож переривається зв'язок з народною культурою, лишились незапитаними предківські хліборобські традиції вшанування землі. Письменник показує небезпеку такого становища, коли внаслідок класового розшарування з'явилася велика маса селян, "котрих випихає із себе село, котрі більше не потрібні йому" [22,с.129].

Цікаво, що подібні занепокоєння висловлював і Г.Сковорода. На думку  мандрівного філософа, потреба "віднайти себе" є найнагальнішою не тільки для окремого індивіда, а й для народу, до котрого той належить. Йдеться не тільки про суверенність внутрішнього світу, а й про притаманну певному народові передумову такого світу - "сродність" як укоріненість у рідне середовище існування. "Чи може бути яблуня жива й весела, коли корень нездоровий? - запитує філософ у "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті". І далі роз'ясняє, що то за корінь: "Коли всі сини батька залишили і, покинувши дім, поринули в математику, у фізику, в навігацію… таким головам і на думку не приходить хліборобство". Саме воно, хліборобство, землеробство - "цей мир, ніби скарб неоцінений, в нашому домі і в середині нас закопано. Хліборобство, підсумовує Г.Сковорода, є чуже для "заброд і бездомників", "бо вони розточили серце своє по порожніх закутках" [160,с.113].

К.Ушинський писав: "…Слов’янин у його первісній формі… був корінним мешканцем малоросійської рівнини… А тут… він жив, не змінюючи дідівського  звичаю… Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, ніколи не затьмарюваним краєвидом, із цілим морем пишного колосся, з прозорою, тихою річкою, і все це зігріте жарким, але ніколи не пекучим, промінням сонця, перейняте якимось світлим супокоєм, - ось тип малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і нудний, відбиває в собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина… На кожній точці рівнини його обіймає один і той самий горизонт, на кожній точці душа його буде виповнена одними й тими самими почуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай… Прагнення до розширення, обумовлюване, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселятися в усі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки можливо, перенести з собою і свою улюблену вітчизну" [166,с.107-108].

Абсолютно схожі характеристики проявляються і у творчості В.Винниченка: "ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить "в степах"? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо "гей!" і знов собі поважно піде уперед. А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба. Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя (підкреслення наше - Г.Б.)" [43,с.194].

Водночас письменник руйнує зв'язок релігійного та національного начал українського народу. Зміст релігійності визначається багатьма критеріями, серед яких ключове місце посідають етнопсихологічні особливості. На сьогодні очевидним є те, що глибинна сутність релігійності українського народу зумовлена передовсім його національним характером, ментальністю.

Взаємозв'язок та взаємозалежність релігійності та етнопсихологічних характеристик українського народу досліджувалися у цілій низці розвідок. Серед найбільш відомих розробок, що вказували на тісний зв'язок релігійного і національного начал українців варто відзначити працю М.Костомарова "Дві руські народності". Характеризуючи специфіку релігійності українців, історик писав: "Український народ - глибоко релігійний народ. Чи так чи інакше склалися обставини його життя, чи таке чи інше було його виховання, він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність" [109,с.58].

Г.Костюк вказував на складність трактування релігійного  аспекту в творчості В.Винниченка. "Звичайно, атеїзм Винниченка питання  не дискусійне. Він був чітко окресленим і принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомості Драгоманова, Франка, Лесі Українки, М.Павлика, В.Стефаника та інших або, ширше кажучи, - вік панування європейського раціоналізму й просвітництва" [114,с.23-24]. Але як мислитель-гуманіст він не міг обминути вічних питань людського існування, розуміючи що "ці вічні проблеми більше чи менше органічно пов'язані в людській свідомості" [114,с.24]. Тому як письменник-мислитель він ніколи не вилучав цих проблем з кола своїх зацікавлень і творчості. До того ж проблема релігії, за словами Г.Костюка, не тільки невід'ємна складова частина людського буття, а й "філософська проблема самого автора" [114,с.24].

Розповсюдженість  релігійних вчень Винниченко пов'язував з вірою людства досягти таким засобом щастя і гармонії життя. Оскільки "єдина ціль, зміст і рація існування всього сущого, а найпаче живого, - це почування повноти і гармонії всіх сил, прагнення жити в самому процесі життя, мати найвищу, вичерпуючу сатисфакцію", то саме "способами досягнення цієї мети у різних індивідуумів, різних груп, клясів, народів і в різні епохи служать різні засоби: релігія, влада, багатство, наука, кохання, любов, мистецтво" [46,с.288].

На думку митця, тільки тому "існували і існують релігії, Боги", що "нема ні одної релігії, яка б прохала у вищої сили, Бога, шкідливого для людей, нещастя - на цьому чи на тому світі, це байдуже. Ті люди, які переконуються, що щастя не залежить від Бога, перестають молитися і вірити в нього. Зв'язок щастя з існуванням Бога занадто очевидний, щоб треба було його доводити. Коли б запеклому, переконаному атеїстові трапилось почути зв'язок його повноти й гармонії сил з молитвою до Бога, того Бога, якого, на його щиру й тверду думку, немає, він зразу повірив би в Бога і молився б йому, як і всі теїсти" [46,с.288-289].

Ідею Бога В.Винниченко пов'язував з ідеєю безсмертя. "З  смертю Бога пропадає безсмертя, цей  найкращий виразник інстинкту життя. Через те старі люди більше, охотніше вірять у Бога, бо, передчуваючи смерть, ближче стоячи до неї, більше люблять життя, дужче б'ється в них пульс життєвої сили інстинкту [46,с.360]. Люди, які цінять себе високо, "яких дуже славлено", не можуть "без огиди, без протесту думати, що вони мають померти, померти цілком, без останку, без якої-небудь присутності їх хоч де-небудь у житті" [46,с.360]. Саме тому, вважає мислитель, "безсмертя зв'язане нерозривно з Богом, з силою надприродною і вічною. Бог є джерело вічности, невмирущости, розгадка всіх тайн, що сховано від нас" [46,с.361]. Тому "знову відновлюється релігія з усіма її атрибутами, більш чи менш модернізованими і пристосованими до сучасного занадто глибоко закоренілого способу думання" [46,с.361].