Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Будучи митцем-філософом, В.Винниченко добре розумів відносність суджень, що претендують на абсолютну правду. Письменник наголошував на множинності істини і тому застерігав про небезпеку перетворення будь-якого вчення в догму. З позицій "егоїзму (виділення В.Винниченка - Б. Г.), що лежить в основі всякої альтруїстичної моралі людей", В.Винниченко критикував "ідеально-християнську мораль", а зокрема, й біблійну заповідь про любов до ближнього.

"Люби ближнього,  як самого себе, віддай душу  за нього". Себто, будь до  нього добрий, корисний, задовольняй  його бажання і потреби, роби йому все добре і приємне. Тоді ти будеш вважатися моральним, порядним, хорошим чоловіком. Отже, оцінка людей має в ґрунті наш егоїзм, нашу користь чи шкоду. Ми цінимо людей по їх корисності для нас. З цього ґрунту ми ніяк не можемо зійти. І наскільки це єдиний ґрунт для людської моралі, найкраще доводить сама християнська мораль. Вже біля двох тисяч літ людськість баче в заповіді "Люби ближнього, як самого себе" якийсь ідеал, щось божественно гарне. Це через те, що кожному приємно і корисно, коли всі його ближні будуть слухатися цієї заповіді й з усіх боків любитимуть його, як самих себе. І не хотять бачити, що ця заповідь є чистий абсурд і безглуздя, що ніколи, хоч би людськість мільйони віків прожила, ця заповідь не може бути здійснима. Коли ж би здійснилась, то це визначило б дегенерацію, убогість, вимирання людськости. Це значило б, що всі індивіди людськости стали до хоробливості подібні одне до одного, з математично однаковими інтересами, бажаннями, рухами, словами, що вся людськість стала одним екземпляром людини" [46,с.387]. Отже, підсумовує В.Винниченко, "роблячи приємне одному, ніколи не можна мати гарантії, що цим не робиш зла другому" [46,с.388].

Заперечивши існування  Бога як першопричини всього сущого (натомість "інстинкт життя утворив Бога" [46,с.360]), Винниченко тим самим свідомо заперечував і концепцію життя людини на землі як заслуженого покарання за гріхи прадавні і сьогоденні. Християнська ідея спокутування гріха заміняються на теорію "чесності з собою", яку митець доводить до цілісної філософської системи.

Така позиція мислителя  викликала немало заперечень. Так, наприклад, Г.Костельник повість В.Винниченка "Чесність з собою" сприйняв як пропаганду новітнього атеїзму. "А  що в теорії легко кожну річ  зідеалізувати, то й філософи, подвижники атеїзму покористалися тим плюсом теорії і зідеалізували атеїзм, представляючи його гідним провідником інтелігентської душі, найвищою мудрістю, поступом… А сей зміст страшний! Він веде до повного заперечення людськості, до нігілізму. З людини робиться аморальний звір, з людської спільноти - стадо мішаних звірів. Це, так би мовити, "нова мораль" [108,с.2].

Релігійність - складне  явище. Сама категорія "релігійність" є багатогранною і включає  цілу низку складових, визначаючи ставлення  віруючого до навколишнього світу, окреслюючи характер та ступінь засвоєння релігійних ідей та норм, а також їхній вплив на поведінку індивіда і спільноти. Релігійні сюжети, які зустрічаються в творах В.Винниченка, служать йому засобом оцінки тих явищ і процесів, що відбуваються в навколишній дійсності. Вільнодумчо-скептичні ідеї спонукали письменника поставити перед собою проблему істинності релігійного вчення в цілому, церкви як соціального інституту. У біблійних нормах Винниченко вбачав прикриття для класової експлуатації та лицемірства, а апеляцію до абстрактних норм вважав засобом класового обману. Тому від доходить висновку про необхідність організації життя на нових засадах, відповідно до яких свідомість і діяльність людини стали б природним результатом її власних бажань і прагнень, а не були штучно утворені і нав'язані.

Наслідком таких міркувань  мислителя стало перше з тринадцяти сформованих правил індивідуальної моралі, які містяться у "Конкордизмі": "в усіх галузях життя твого  звільняйся від гіпнозу релігії  і будь просто часткою природи" [Цит.за:73,с.248]. Водночас, відповідаючи на запитання, "чи не руйнується з ідеєю Бога й безсмертя сила інстинкту життя?", "чи не вимре вся людськість від апатії, коли висохнуть в ній всі води й болота релігії?", письменник оптимістично стверджує, що "велика сила проб'є собі в душі людини інше джерело й утворить нову мету й нові підсобні собі стимули до життя" [46,с.361].

Необхідно зазначити, що творчі ідеї В.Винниченка вписуються в  життєво-практичну націленість українських  мислителів на гармонію "слова і діла". Послідовність думок і дій, їх узгодженість, невіддільність є сформульоване ще за часів княжої доби і збережене в нашій духовній традиції розуміння філософії як "любомудрія", що вимагало не лише пізнання істини про сенс людського буття, а й життя в істині. Упродовж всієї історії в українській культурі як дійсний філософ шанувався не той, хто лише знає істину, а хто живе згідно з пізнаною ним істиною, хто власним життям стверджує істинність обстоюваних ідей. Основний Винниченків філософсько-світоглядний принцип - "чесність з собою" - виявляє подібність до життєво-практичної націленості українських мислителів на гармонію "слова і діла".

Порівнюючи Т.Шевченка з Сократом і Л.Толстим, Винниченко зауважував: "В різні епохи  жили ці люди, в неоднакових умовах виявляли себе, але у всіх їх було спільне. Це - та сама цільність, гармонія душі і тіла, гармонія світогляду і життя…" попри всю відмінність, спільне - те, що їх об'єднувало і що принесло загальну любов і пошану. Це те, "що ці люди жили так, як говорили, і говорили так, як жили (виділення В.Винниченка -Г.Б.)" [35,с.28].

З іншого боку, письменник звинувачував у непослідовності… А.Шопенґауера, філософія якого не випливала, на думку українського письменника, з  його життя. "Шопенґауер був понурим песимістом, вірив  у власть страждання, а щодня по обіді грав на флейті як всякий добрий німецький буржуа" [35,с.29]. Тут, на наш погляд, Винниченко виявляє дещо обмежене розуміння філософії німецького вченого.

Але важливо інше - В.Винниченко свідомо виділяє критерій істинного буття, якому намагався слідувати все життя, - "ні думкою, ні словом, ні вчинком не зрадити собі (виділення В.Винниченка - Г.Б.)" [35,с.29].

Підсумовуючи, необхідно  зазначити, що Винниченко майстерно, унікально  та неповторно виразив те, що відчувало багато представників його покоління і що було народжено самою дійсністю - жорстоким досвідом російської революції, еміграції, сталінського режиму. В його творчості можна знайти архетипні риси екзистенціалізму, в центрі уваги якого (при всій його багатоманітності) знаходяться можливості людини у світі і кордони цих можливостей. Загалом класичний екзистенціалізм визнає: людина мало на що здатна і мало що може, вона самотня, а буття її часто абсурдне і завжди сумне, поразка її неминуча. І ось тут можлива антиномія: або прийняття поразки (як у Сартра або Кафки), або героїчний стоїцизм, опір абсурду - це вибір Винниченка (як і Камю).

ВИСНОВКИ

Результатом запропонованого  дисертаційного дослідження є подальше поглиблення тлумачення творчої спадщини В.К.Винниченка, розуміння ним основних проблем та суперечностей людського буття з позицій філософії екзистенціалізму, що своєю чергою дає можливість використати одержані результати для усвідомлення складних і суперечливих процесів, які відбуваються в сучасному світі, й місця в ньому особистості. Подальший розгляд української духовної спадщини саме пiд таким кутом зору дозволить отримати більш повне та дещо нове висвiтлення мiсця української фiлософiї в загальноєвропейському культурному процесi.

Теоретичні узагальнення дослідження полягають у наступному:

1. Аналіз існуючої критичної літератури, присвяченої спадщині В.Винниченка, дозволив дисертанту визначити головні етапи, або умовні рівні актуалізації науково-дослідницького інтересу до постаті та творчої спадщини Винниченка: початок 1900 - початок 1930-их років, друга половина 1930 - кінець 1980-их років, друга половина 1980 - до сьогодення, і засвідчити актуальність обраної тематики. В дисертації окреслено вірогідні хронологічні проміжки трьох позначених головних етапів та диференційовано їх сутнісні ознаки.

2. На основі критичного  опрацювання наукового доробку  винниченкознавства та власного  аналізу його творчості, було  з'ясовано, що, загалом вся творча спадщина В.Винниченка спрямована на філософські пошуки - осмислення проблеми людини, її місця в світі, сенс людського буття становлять головний об'єкт зацікавлення письменника.

3. Філософсько-світоглядні  пошуки Винниченка цілком органічно  вписуються в загальноєвропейський  процес формування так званого  некласичного (тобто філософсько-художнього, філософсько-публіцистичного) стилю мислення, неакадемічного філософського дискурсу ХІХ - ХХ століть, в якому дискурс формується як явище екзистенціальної філософії із притаманною йому актуальною проблематикою людського існування, і який поступово утверджувався у світовій філософській культурі Нового часу, починаючи з італійських гуманістів, а згодом поширився, насамперед, у німецьких мислителів "філософії життя".

4. Становлення раннього  світогляду В.Винниченка пов'язане  з місцем його народження - Єлисаветградом, яке зусиллями єлисаветградської інтелігенції мало репутацію культурного центру. Аналізуючи ранні літа Винниченка, можно стверджувати, що в саме цей час особистість його набула тих індивідуальних рис психологічного портрету, що протягом наступного життя значною мірою визначали лінію його поведінки як в житті так і в мистецтві.

5. Світоглядною основою  політичних орієнтацій В.Винниченка  був соціалізм, який приваблював  його, з одного боку, як етична  мрія, що передбачала широкі можливості  розвитку людини в її спрямуванні до щастя, а з іншого, реформаторські ідеї соціалізму, стали потужним джерелом Винниченкових духовних шукань та творчих втілень. З перемогою соціалізму неодмінно мали розв'язатися і проблеми національного визволення.

6. Проаналізовано "специфічність"  Винниченкового марксизму: письменник сприйняв тільки утопійну його частину. Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму - марксизму мрійливо-утопічному, зромантизованому, який мав небагато спільного із марксизмом реальним, суворо матеріалістичним, з його культом класової боротьби. Комунізм для Винниченка був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії - "всебічного визволення".

7. Характеризуючи  джерела світогляду Винниченка, необхідно підкреслити вплив філософії Ф.Ніцше з її всепроникним гаслом "переоцінки всіх цінностей". Велике значення в ідейному становленні мислителя відіграли філософсько-світоглядні ідеї А.Байе, А.Бергсона, М.Бертеля, Ш.Бонтана, В.Вундта, К.Гамсуна, Ж.-М. Гюйо, Ф.Достоєвського, Г.Ібсена, М.Метерлінка, С.Пшибишевського, Е.Ренана, А.Шопенгауера, З.Фрейда.

Цей глибокий пласт філософської думки став тим підгрунтям, на якому  зросло Винниченкове світосприйняття, і зрештою, його філософія. Але говорити про безпосередній, механічний вплив на творчість письменника не варто, адже цьому сприяв споріднений грунт в історичних обставинах суспільного життя і в самій душевній структурі митця.

8. У ранній творчості  В.Винниченка постає той основний  світоглядно-етичний принцип, який  пізніше знайде своє втілення в трактаті "Конкордизм": навколишній світ "мучить" і "кривдить" людину, тому письменник переконанний, що людей слід навчити бути щасливими. Пошук такої універсальної філософії об'єднує всі твори раннього періоду і набуде нового осмислення у романах та п'єсах.

9. Відзначено, що традиційний  комплекс екзистенційних проблем  (абсурд, свобода, вибір, відповідальність, відчуження, смерть, страх, складність  міжлюдських стосунків та ставлення  людини до світу, самотність  тощо) виявляється цілком суголосний роздумам українського митця і постає об’єктом уваги в ранніх творах В.Винниченка. Екзистенціали як феномени людського буття постають в творчості письменника як особливі предмети свідомості, як зміст людського переживання.

10. З'ясовано, що подібно до представників світового екзистенціалізму письменник заперечує соціальну детермінованість етичних норм, натомість виголошує їх індивідуальне походження. Ідея Винниченкової "чесності з собою" постає як логічний наслідок визнання людини вільною у "світі без Бога". І для Винниченка, і для екзистенціалістів "світ без Бога" означає свободу. Отже, людина приречена керуватись власним вибором у питаннях моралі й відповідати за цей вибір - насамперед перед собою.

11. Екзистенційна тривога  за руйнування єдності світобудови поєднувалась у В.Винниченка з турботою про зміцнення національної самосвідомості. Значну частину творів письменника наскрізь проймає українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної й державної.

Подолання екзистенційної кризи, зумовленої втратою життєвих орієнтирів, стає можливим завдяки поверненню людини до власних українських витоків. Проблему національного самовизначення В.Винниченко піднімає на екзистенційний рівень. Водночас український письменник виступав проти національного нігілізму і піддавав нищівній критиці прояви національної обмеженості.

12. Шлях від "дисгармонії"  до "Конкордизму" В.Винниченко  подолав, пропагуючи основну філософсько-світоглядну  засаду - "чесність з собою". Філософські пошуки В.Винниченка відзначаються гуманістичним потенціалом, оскільки письменник намагався захистити людину від оточуючого зла, несправедливості та смерті. Письменник не зупинявся на простій констатації трагічності людського буття, а активно шукав вихід з такого стану, пропонуючи реальні, практичні настанови. Поради мислителя, запропоновані у "Конкордизмі", можуть сприяти пробудженню у людини прагнення до боротьби зі злом, насиллям та несправедливістю.