Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

- виявлено, що екзистенційно-антропологічна  специфіка філософського дискурсу  В.Винниченка зумовила його значний  внесок у вітчизняну та європейську  філософію, вивівши його на  одне з перших місць серед українських мислителів новітнього часу, які розглядали людське існування в екзистенційних феноменах.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в концептуальному осмисленні філософсько-художньої спадщини В.Винниченка у контексті загального розвитку історії філософії кінця XIX - початку XX ст. та традицій української філософської культури, що дає змогу залучити актуальні ідеї українського письменника до сучасного філософського дискурсу.

Практичне значення визначається тими основними положеннями та результатами дисертаційного дослідження, які можуть бути використані для поглибленого вивчення історії української філософії, для підготовки статей, монографій з історико-філософської тематики. Основні положення роботи можуть бути використані для підготовки матеріалів лекційних та семінарських занять, присвячених вивченню курсів "Історія філософії України", "Історія української культури".

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація теми та результатів  дослідження була здійснена під час обговорення на засіданнях кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-теоретичних семінарах для аспірантів філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Головні напрями дисертаційного дослідження та його основні положення  і висновки були виголошені автором  у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції "Володимир Винниченко й українська соціал-демократія" (м. Кіровоград, 2002 рік); Міжнародній студентській науковій конференції "Дні науки - 2003" філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2003 рік); Міжнародній науково-практичній конференції "Соціал-демократія і соціальна політика: європейський досвід і українські перспективи" (м. Київ, 2003 рік) та на Міжнародній науковій конференції "Людина - Світ - Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень" (м. Київ, 2004 рік).

Публікації. Впровадження результатів дослідження здійснювалося у формі наукових публікацій: чотирьох статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та чотирьох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг  дисертації. Структура дисертаційного дослідження визначена специфікою теми, метою та завданнями дослідження, а також логікою наукового аналізу поставлених проблем. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 190 сторінок (з них 175 сторінок основного тексту). Список літератури містить 190 найменувань i вміщений на 15 сторінках.

РОЗДІЛ I

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Володимир Винниченко є  однією з найбільш значних, популярних і водночас трагічних постатей в  історії вітчизняної філософської культури та українського національно-державного відродження. Діапазон творчості українського митця вражає - письменник-романіст, автор новел та драматичних творів, поет, філософ, публіцист, маляр. В.Винниченко один із найвідоміших і найвидатніших громадсько-політичних діячів, який не лише мистецьки зобразив свою добу, а й був активним її творцем.

Художня спадщина Винниченка, як громадсько-політична позиція, так і взагалі постать письменника, далекі від однозначної оцінки з боку критиків і позначені категоричністю їх висловлювань. Неоднозначне розуміння та потрактування Винниченкової спадщини значною мірою спричинялися не лише його власними ідейно-художніми пошуками, експериментами у царині моралі, але і непересічними характеристиками його особистості.

З огляду на мету дисертаційного дослідження та завдання цього розділу  вважаємо за необхідне здійснити  аналіз науково-критичних робіт, присвячених оцінці творчого доробку В.Винниченка, для з’ясування стану та методологічних проблем наукового вивчення спадщини письменника, визначення головних етапів, або умовних рівнів актуалізації науково-дослідницького інтересу до цієї постаті та її творчої спадщини. Окрім окреслення вірогідних хронологічних проміжків головних етапів та диференціювання їх сутнісних ознак, вважаємо за потрібне визначити перспективи дослідження спадщини Винниченка в історико-філософському аспекті.

Дебют Винниченка-письменника відбувся 1902 року і не залишився непоміченим. Оповідання "Сила і краса" було опубліковано в "Київській старовині" і відразу ж викликало суперечливі оцінки критиків. Якщо І.Личко в статті "Талант чи випадковість?" ("Літературно-науковий вісник", 1903) ще сумнівався у творчих здібностях молодого автора, риторично запитуючи, чи не випадковим є той факт, що "молодий, нікому не відомий автор проявив у своєму першому творі щось таке, що привертає увагу?" [цит. за:66,с.52], то для Лесі Українки факт появи нової зірки на літературному небосхилі не викликав сумніву. "При всіх недоліках і промахах "Сили і краси", - писала вона, - нам видається дивним, як міг перший критик п. Винниченка сумніватися в таланті молодого автора, прочитавши це оповідання. Талановита людина може випадково наробити промахів у своєму творі, але безталанна не може виявити того, чого в неї немає" [164,с.356].

"Творчість  В.Винниченка і його еволюція  не то що живо інтересували  Лесю, а просто зачіпляли її  за живе, - писав у своїх спогадах чоловік поетеси К.Квітка. - Говорячи про нього, вона звичайно виходила із своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманости. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань" [Цит. за:112,с.96]. Здійснюючи детальний аналіз оповідань молодого автора, що друкувалися в "Київській старовині", "Літературно-науковому віснику", а згодом увійшли до збірки "Краса і сила" (1906), Леся Українка відзначала не тільки радість від появи нового таланту, а й високий художній рівень оповідань, що не поступається західноєвропейським зразкам, і зачислила Винниченка до нової, народженої на початку 20 століття, течії неоромантизму .

Популярність  першої збірки В.Винниченка була вражаючою. Навіть "маститий" і вимогливий Іван Франко не втримався від захоплення і в 1907 році писав: "Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом винирнуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя… І відкіля ти взявся у нас такий?" [173,c.139].

В наступні роки твори Винниченка обговорюються  в щорічних оглядах новинок української  літератури, які друкуються в журналах "Українська хата", "Літературно-науковий вісник" та ін. В критичних статтях О.Грушевського, М.Євшана, А.Ніковського робляться спроби визначити місце письменника в українській літературі, відносячи його творчість до тієї чи іншої течії, художньої системи. В той же час такі критики, як М.Вороний, Ю.Тищенко, М.Сріблянський, зосереджують увагу на своєрідності художнього мислення В.Винниченка, що асоціювалося з поняттям нового.

Після появи та публікацій таких  драм письменника, як "Дисгармонія", "Великий Молох", "Щаблі  життя", картина "Винниченко - критика" стрімко змінюється. В полі Винниченкової уваги опиняється філософсько-етична проблематика, зокрема проблема "чесності з собою". Для українського митця немає заборонених тем: зрада, компроміси, сексуальні проблеми, інстинкти, добро та зло, ренегатство тощо знаходять своє художньо-філософське осмислення у творах письменника.

Саме з цього часу (1907-1908), зазначає В.Панченко, починає  наростати конфлікт В.Винниченка з  українським громадянством і  українською критикою [151,с.11]. Так, наприклад, п'єса "Щаблі життя" дістала численні негативні відгуки в українських виданнях. Своє негативне ставлення висловили М.Гехтер, В.Леонтович, С.Петлюра, Г.Хоткевич. Проти концепції письменника "чесності з собою" виступив С.Єфремов ("Літературний намул" (1908), а згодом "Гнучка чесність"(1909)).

Такі оповідання В.Винниченка, як "Моє останнє  слово" (1906), "Момент" (1907), "Рабині справжнього" (1907), принесли письменнику  славу амораліста й "еротомана". Критика, як це часто відбувалось у випадку з Винниченком, ототожнювала авторські позиції з сумнівними шуканнями його героїв. Конфлікт письменника з українською громадськістю досяг апогею в 1910 р., після появи роману "Чесність з собою". Про чи несприйняття В.Винниченка як письменника говорить і той факт, що передплатники газети "Рада" і журналу "Літературно-науковий вісник" надсилали обурені листи з вимогою припинити друкування творів письменника. (До речі, аналізуючи творчість В.Винниченка з позицій сьогодення і риторично запитуючи: "Чи потрібно гаяти час на В.Винниченка?", сучасний дослідник Ю.Барабаш здивовано зазначив, маючи на увазі тогочасну критику: "Лякали ледь не маркізом де Садом, а пригостили дитячим садом" [4,с.11].)

Провокаційні  питання, які порушував В.Винниченко у своїх п'єсах, не знайшли підтримки ні на сцені, ні серед товаришів. Не тільки українські, а й російські критики були дещо шоковані. Так, М.Горький у листі до В.Винниченка від 17 квітня 1909 р. зауважував: "Талановита Ви людина, Володимир Кирилович, але надзвичайно любите парадокси - мені це здається надто сумним, особливо коли ви обстоюєте такий опасний парадокс, як у Вашому "Базарі". "Кожна вродлива жінка для чоловіка, хто б він не був, - "самиця". Така ваша теза? Для захисту її, Вам довелось зробити майже всіх людей, що оточують Марусю, худобою. А люди ці - революціонери" [116,c.54]. Захищаючись, Винниченко відповідав, що "революціонери - люди найкращі", але вони, як і всі, підкорюються природним законам [116,с.55]. Саме тому, що вони мають недоліки, їх необхідно викривати, а "викриваючи інших, я себе викриваю" [116,с.55]. Подібна відвертість була пізніше продемонстрована українським письменником і у відкритому листі "Про мораль пануючих і мораль пригноблених" (1911), адресованому до його читачів і критиків з метою зняти з себе тяжкі обвинувачення і вивести дискусію на публіцистичний рівень.

Поряд з відверто негативними оцінками творчості В.К.Винниченка з'являються  спроби її об'єктивного аналізу в  публікаціях І.Кончіца "Володимир  Винниченко (Ескіз)" (1910), М.Данько "Володимир Винниченко: Проба літературної характеристики" (1910), О.Полуяна "Винниченко. Третя книжка оповідань" (1910), М.Сріблянського "На великім шляху" (1910), М.Вороного "Винниченко" (1912).

Виходять  друком компаративістські дослідження, серед яких розвідки М.Могилянського "Коцюбинський і Винниченко" (1912), П.Христюка "В.Винниченко і Ф.Ніцше" (1913). Дослідники констатують зв'язок Винниченка із С.Пшибишевським, К.Гамсуном, М.Метерлінком, М.Арцибашевим, М.Коцюбинським. У розвідках І.Кончіца, М.Данька, О.Грушевського, Г.Костельника, М.Вороного робляться спроби наукового осмислення доробку В.Винниченка.

Серед особливо цінних джерел, що розкривають маловідомі факти біографії молодого Винниченка, необхідно відмітити біографічний нарис Ю.Тищенко "Хто такий  Винниченко", що давно вже став бібліографічною рідкістю. В невеличкій за обсягом, але величезній за вартістю матеріалу, брошурі містяться відомості про дату і місце народження Винниченка, з'ясовується його соціальне походження, подається вичерпна інформація про ув'язнення та переховування Винниченка, перебування його за кордоном. Автор першої біографії Винниченка, людина, за словами Г.Костюка, "глибоко ідейна, жертвенна і з юнацьких років віддана українській соціяльній і національно-визвольній справі" [Цит.за:112,с.105], подає подробиці дитячих років письменника настільки інтимні, дізнатися про які можна було лише від самого автора. Книга видавалася двічі - у 1917 та 1919 роках, а зміст обох видань ідентичний. На основі цих фактів кіровоградський вчений М.Смоленчук зробив висновок, що Винниченко, читаючи перше видання, нічого у ньому не заперечив, отже, немає підстав сумніватися у точності викладених автором положень [161,с.108]. З другого боку, дослідник творчості Винниченка В.Панченко наголошує, що нарис Ю.Тищенка носив пропагандистський характер, оскільки призначався для широкого кола читачів і мав за певну мету пояснити, хто такий Винниченко (який тоді був Генеральним Секретарем уряду УНР), та переконати українських робітників і селян у тому, що до влади на Україні прийшла не "буржуазія", а національна інтелігенція, яка прагне побудови соціалістичного суспільства. Звідси - акценти на походженні Винниченка, його ранньому соціальному протесті, послідовній боротьбі за "кращу долю трудящих" [150,с.86-87]. Проте, незважаючи на дещо патетичний характер біографічного нарису Ю.Тищенко, він залишається чи не єдиним (поряд зі щоденниковими записами В.Винниченка) джерелом відомостей про життєві перипетії та формування особистісних поглядів та переконань українського письменника у ранній період.

У двадцятих  роках XX століття творчість Винниченка сприймається як цілком реалізований факт, про що свідчить видання його творів українським видавництвом "Рух" (Зібрання творів В.Винниченка в 23 томах у 1924–1928 рр. і незавершене 12-томне зібрання творів) та паралельне видання кооперативною видавничою і книготорговельною спілкою "Книгоспілка", яка у 1930–1932 рр. готує до друку "Зібрання творів" у 28 томах. Така плідна співпраця В.Винниченка з українськими радянськими видавництвами на початку 20-х рр. була можливою завдяки політиці українізації, а також підтримці М.Скрипника.

В цей період Винниченка остаточно "канонізовано" - його твори включаються до підручників  з історії української літератури (після "Історії українського письменства" (1917) С.Єфремова виходять підручники М.Сулими (1922), О.Дорошкевича (1924), А.Шамрая (1928), В.Коряка (1931).