Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Видаються дослідження  А.Річицького "Володимир Винниченко в літературі і політиці" (1928), "Винниченко. Літературні етапи" (1929), П.Христюка "Письменницька творчість В.Винниченка" (1929). Необхідно відзначити, що творчість В.Винниченка-митця оцінювалася крізь призму його політично-громадської діяльності, яка відзначалася суперечливою позицією. Тому в дослідженнях цієї пори, незважаючи на визнання Винниченка безперечним класиком української літератури, переважає пошук негативів, деякі твори оцінюються як безумовні невдачі, прорахунки.

Сенсаційна  поява "Сонячної машини", що протягом 1928-1930 рр. видавалася тричі, спричинила літературні дискусії, участь в яких взяли М.Зеров, О.Білецький, І.Лакиза, А.Річицький, П.Христюк, В.Коряк та ін.

Востаннє і назавжди В.Винниченко поїхав з України 23 вересня 1920 р., відмовившись від співробітництва  в уряді радянської України. На V Всеукраїнському з'їзді рад у  Харкові (25 лютого - 3 березня 1921 р.) його називатимуть ворогом радянської влади і запеклим націоналістом. Приблизно з середини 20-х років у Харкові та Києві зростає частка різко критичних, науково не виважених публікацій. А починаючи з 1930-х і аж до 1960-х років минулого століття ні видань, ні перевидань творів В.Винниченка, ні літературознавчих чи історичних розвідок про нього не було.

Початок такого цькування  був заснований В.І.Леніним, який в  листі до І.Арманд (1914) з приводу  роману "Заповіт батьків" висловився про "архіпогане наслідування архіпоганого Достоєвського" [65,с.524]. Відома оцінка "вождя світового пролетаріату" більше говорить, на думку М.Поповича, про самого Леніна, який не приймав Достоєвського через відразу до тих моральних страждань, які несла для чутливої натури революційна готовність віддати в жертву себе та інших [155,c.613].

Взявши на озброєння  нібито об'єктивну ленінську критику, яка насправді була прагненням принизити  ідеологічного опонента, радянські  критики оцінювали творчість  Винниченка негативно. 1933 року письменник пише відкритий лист до Політбюро КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна та Постишева в масових репресіях проти українського народу. Лист викликав заперечення на пленумі ЦК КП(б)У 1933 року, Винниченка названо "старим вовком української контрреволюції", а його гонорари за видання конфіскуються спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, книги вилучаються з бібліотек.

В контексті політики партії, що визнавала український  націоналізм найбільшою небезпекою, С.Щупак у 1934 р. призивав до "марксо-ленінської нищівної боротьби з винниченківщиною". "Борючись з великодержавним шовінізмом, ми повинні нещадну боротьбу вести проти українського націоналізму, як головної небезпеки. Винниченківщину, як яскравий вияв контрреволюційного націоналізму, треба розтрощити до кінця" [Цит.за:66,с.77]. Свідома оцінка творчого доробку митця лише з позицій категоричного заперечення будь-яких позитивних рис призвела до підміни об'єктивного аналізу творчого спадку Винниченка політично-догматичними оцінками.

Прикладом оцінки творчості письменника лише з  позицій категоричного заперечення  будь-яких позитивних програм і наслідків  його діяльності може бути і характеристика О.Семеновського, який у 1964 р. писав: "Винниченко був письменником, талант якого був  отруєний дрібнобуржуазною індивідуалістичною психологією, до того ж ще пройнятий націоналістичними настроями" [Цит.за:65,с.568]. Закиди у проповіді "буржуазно-індивідуалістичної моралі", капітуляції "перед темними інстинктами людської душі" були характерними для цілої когорти радянських критиків. В результаті це призвело до підміни об'єктивного аналізу творчого спадку Винниченка політично-догматичними оцінками. Внаслідок такої "політики партії" з наукового аналізу відбулося вилучення цілого масиву українських імен, підміна фактів та подій.

В.Винниченку було відмовлено в підтримці як з боку Радянської України, так і з боку еміграції, для представників якої він залишався передусім політичним діячем, значною мірою відповідальним за історичну поразку української державності у боротьбі за незалежність. Інтерес до Винниченка-письменника значною мірою перекривався інтересом до Винниченка-політика. А між тим, як відзначав І.Лакиза, "Винниченка-художника і Винниченка-політика зумовили одні історичні чинники, і той і той росли на одному ґрунті, світогляд їхній однаковий; різниця є тільки поміж окремими етапами Винниченкового світогляду та те, на якому з цих етапів Винниченко-художник виступає яскравіше від Винниченка-політика, або навпаки" [Цит. за:66,с.50-51].

"Реабілітація" українського письменника відбулася лише по його смерті після Другої світової війни в публікаціях таких авторів, як Т.Осьмачка "На початку слово. В.Винниченко на тлі сучасної української прози" (1955), В.Чапленко "Пам'яті Винниченка" (1955) та ін. (І.Багряний, І.Майстренко, В.Гришко, Ю.Лавріненко).

На такому загальному тлі вирізняється постать  одного з представників діаспори Григорія Костюка - історика літератури, критика, публіциста, політолога, суспільно-громадського діяча. Початок "активної причетності до Винниченкознавства" сам Костюк визначає написанням короткого некрологу, що згодом "перетворився у щиру статтю "Володимир Винниченко (життя і творчість)", що була вміщена в „Українських вістях” 1 і 2 квітня 1951 року [113,с.60]. Після смерті українського письменника, політичного і державного діяча, "творчий дух якого позначився на всьому культурному й суспільному житті українського народу першої чверті 20 століття" [113,с.60], проблеми по рятуванню архіву Винниченка та його збереження повністю взяв на себе Г.Костюк.

На початку липня 1951 року в "Українських  вістях" (новий Ульм) і в "Сучасній Україні" (Мюнхен) був опублікований "Відкритий лист до всіх українських  емігрантів, розсіяних по світі, до всіх українців доброї волі, до всіх, хто дорожить надбанням української культури", в якому Г.Костюк інформував українську спільноту про стан архіву Винниченка. Заклик до Українського робітничого союзу в США, до розпорошених тоді вже по світі членів Мистецького Українського Руху, до представників Української Вільної Академії Наук і Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, до різних громадських організацій з метою створення товариства для збереження спадщини Винниченка був не даремним. Попри всі вороже налаштовані націоналістичні та опортуністичні кола еміграції, все ж існувало немало прихильних до Винниченка осередків, які склали основу "Винниченкової комісії". А сам Г.Костюк після переїзду 1952 року з Німеччини до США очолив "Комісію для охорони й збереження літературної та мистецької спадщини Винниченка".

Г.Костюк фактично зберіг та первісно упорядкував особистий архів письменника, який зараз знаходиться в Сполучених Штатах Америки. Архів попав у США невдовзі після смерті письменника. Згідно із заповітом дружини Винниченка Розалії Яківни, літературна спадщина покійного, його рукописи і бібліотека знаходитимуться в Українській Вільній Академії Наук в США доти, доки Україна отримає державну незалежність. А коли це відбудеться, архів має повернутися до України. Творча спадщина Винниченка, що зберігається в архівах Колумбійського університету, - це 30 років його життя (1920-1951 рр.). Саме стільки В.Винниченко був відірваний від України - до самої смерті в маленькому місті Мужен.

Своєрідним  підсумком винниченкознавчої діяльності Г.Костюка можна вважати збірку статей "Володимир Винниченко та його доба" (1980), яка засвідчує вагу внеску вченого в цю наукову галузь. Таким чином, внесок Г.Костюка в історію українознавства є вельми значущим, адже висвітлення основних проблемно-тематичних аспектів у творчості письменника поєднувалось українським критиком зі збереженням архіву В.Винниченка, а останній в свою чергу є невичерпним джерелом дослідження власного екзистенційного світу українського митця.

У 70-80 роки XX століття вивчення творчого спадку Володимира Винниченка за кордоном не було проблемою - цей час характеризується зацікавленістю до творчості і долі Винниченка. Серед найвидатніших дослідників назвемо праці М.Мольнара "Забутий письменник?" (1968), В.Ревуцького "Еміграційна драматургія В.Винниченка" (1971), Л.Онишкевич "Пророк" - остання драма Володимира Винниченка" (1973), I.Лисяка-Рудницького "Суспільно-політичний світогляд В.Винниченка у світлі його публіцистичних писань" (1980), Д.Гусара-Струка "Винниченкова моральна лабораторія" (1980), Р.Багрій-Пікулик "Розум та ірраціональність у Винниченковому романі "Записки кирпатого Мефістотеля" (1987), монографію С.Погорілого "Неопубліковані романи В.Винниченка (1981). Дослідників цікавлять як проблеми загального характеру, так і аналіз окремих творів (як правило, написаних у період останньої еміграції і незнайомих широкому загалу).

Підтвердженням зацікавленості творчістю українського митця в  колах української діаспори є  й той факт, що за межами України  у 70-80-ті рр. XX ст. зусиллями дослідників  здійснювалася посмертна публікація його творів. За межами України вийшли "Оповідання" (Пряшів, 1968), "Бабусин подарунок" (Мельбурн, 1969), "Намисто" (Вінніпег, 1976), роман "Сонячна машина" (Нью-Йорк, 1962), повість "На той бік" (Нью-Йорк, 1972), драма "Між двох сил" (Торонто, 1974), також раніше не друковані твори письменника "Пророк" (Нью-Йорк, 1960), "Слово за тобою, Сталіне!" (Нью-Йорк, 1971), "Поклади золота" (Нью-Йорк, 1988).

На "материковій" Україні спроби "повернення" Винниченка стали можливими під час так  званої "відлиги" 1960-х років. І.Дзюба поставив запитання: "А як без Винниченка бути з історією української літератури?" ("Інтернаціоналізм чи русифікація?") (1968), а М.Мольнар у статті "Забутий письменник? (Кілька думок про письменницьку долю В.Винниченка)" (1968) закликав до перевидання творів Винниченка і наголошував на потребі бачення українського письменника в системі загального літературного процесу. На потребі реабілітації Винниченка наголошував і голова правління Спілки письменників Олесь Гончар [65,с.12].

Та ці поодинокі голоси тонули в "інспірованих еляборатах" [114,с.14] на кшталт статей Є.Шабліовського "Про Володимира Винниченка" ("Радянське літературознавство", 1970, №8), або С.Зубкова, А.Ковтуненко, Ф.Погребенника "Перед судом історії" ("Літературна Україна", 4 серпня 1970). Суть цих опусів зводилася до характеристики Винниченка як "українського буржуазно-націоналістичного діяча", "заклятого ворога Радянської влади", що "в цілому стояв на антирадянських позиціях" [Цит.за:114,с.15].

Власне, Г.Костюк мав рацію, заявляючи у 1970 р.: "Ми Винниченка не знаємо" [110,с.78]. Відомий винниченкознавець пояснював, що хоч про Винниченка "писали, мабуть, більше, ніж про будь-якого іншого українського автора", втім, "майже все, що досі було написане про Винниченка, …було написане не в пляні спокійної, об'єктивної аналізи його діяльности і творчости, не з бажанням заглибитись у світ його ідей, образів та мистецьких засобів, як об'єктивних виявів певної доби та психологічних, соціяльних чи національних стосунків між людьми того часу, а в пляні переважно війни з Винниченком, з його творами, героями, ідеями" [110,с.79]. "Твори Винниченкові, - підсумовує дослідник, - мали своєрідну історію: ними або беззастережно захоплювались, або їх так же беззастережно відкидали, лаяли і навіть паплюжили, а об'єктивної, серйозної критики так і не було" [110,с.79].

Пробудження інтересу до творчості Володимира Кириловича в  Україні спостерігається наприкінці 80-х - початку 90-х років, коли створюються  умови для об'єктивного і неупередженого переосмислення вітчизняної духовної культури і філософії. 1989 рік можна вважати справді вихідною точкою у новому, неупередженому та об'єктивному вивченні Винниченка.

По-перше, за сприяння Вільної Української Академії Наук була видана праця "Володимир  Винниченко. Анатована бібліографія", в якій титанічними зусиллями В.Стельмашенка було класифіковано, описано і прокоментовано кількісний склад винниченкознавчих розвідок. Вражаюча масштабність та історична цінність цього видання дозволили П.Федченку говорити про "вступ до винниченкіани" [167,с.159]. За даними В.Стельмашенка, з 1903 року побачили світ 13 монографій про творчість Винниченка, задокументовано 584 публікації творів письменника, понад 200 перекладів, інша ж адресована феномену література, зафіксована у книгах та пресі, включно з іншомовними, добігає числа 3000. Таким чином, статистика переконливо свідчить про значну популярність Винниченка, про його авторитет як митця та публіциста, а також про вплив на культурну ситуацію не лише в Україні.

По-друге, 27 квітня 1989 року в Спілці письменників України відбулося засідання (в якому взяли участь І.Дзюба, С.Гречанюк, В.Шевчук, В.Мельник, Л.Мороз, Т.Гундорова, Н.Шумило, М.Слабошпицький), присвячене життю і творчості В.Винниченка, матеріали якого - "Володимир Винниченко - повернення" - публікуються в журналі "Радянське літературознавство" (1989, №№7, 8). В цей же час в Україну повертається частина архіву письменника, публікуються його твори, уможливлюючи таким чином спроби переосмислення його творчості.

Особливістю критичних досліджень, що з'явилися після реабілітації письменника наприкінці 1987 р., є аналіз, передусім, обставин його політичної біографії, визначення його місця в історії українського письменства. Серед цих історико-політичних досліджень необхідно назвати роботи П.Федченко "Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню творчість В.Винниченка" (Київ, №12, 1987), В.Лозицького "Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У?" (Літературна Україна, 1989, 24 серпня), І.Хміля "Політична діяльність В.К.Винниченка" (Український історичний журнал, 1989, №7), Н.Кичігіної "Соціалістична концепція В.Винниченка крізь призму 90-х" (Віче, 1996, №10). Аналізу еволюції соціально-політичних поглядів Винниченка, його ролі в подіях Жовтневої революції і громадянської війни на Україні присвячені також публікації І.Дзеверіна, М.Жулинського, М.Слабошпицького та інших дослідників.