Екзистенційні мотиви в творчій спадщині в.винниченка

Про остаточне "повернення" письменника із забуття  у культуру XX століття свідчать монографії С.Гречанюка "На тлі XX століття" (1990) і М.Жулинського "Із забуття - в безсмертя" (1990). Величезну культурну цінність має і навчальний посібник Гнідан О.Д. та Дем’янівської Л.С. "Володимир Винниченко: життя, діяльність, творчість" (1996).

Виняткове значення для цієї роботи становлять наукові  розвідки Є.Лащика - "Світ за Винниченком" (Літературна Україна, 1992, 15 жовтня) та "Винниченкова філософія щастя" (Сучасність, 1995, №7-8). Цінність статей відомого діаспорного дослідника для всього українознавства полягає у тому, що вони були, по суті, першими роботами, в яких докладно аналізувалися висхідні принципи етико-філософського трактату "Конкордизм" і знайомили читачів з досі невідомими для широкого загалу філософськими ідеями В.Винниченка.

Особливістю наукових робіт, що з'явилися в останні два  десятиліття, є аналіз творчості В.Винниченка, тієї чи іншої її проблематики, у широкому контексті загальних домінуючих філософських ідей сучасної йому епохи.

Серед цих досліджень окремо треба виділити працю Л.Мороз "Сто рівноцінних правд. Парадокси  драматургії В.Винниченка" (Київ, 1994), де вперше ґрунтовно аналізується драматургія письменника у філософському аспекті. Дослідження присвячене аналізу драматичних творів письменника у їх зв'язку з філософськими ідеями доби. Втім, праця Л.Мороз, як зазначає сама дослідниця, - це переважно "перший підхід до осягнення комплексу філософських ідей та проблем, над якими думав драматург" [140,с.10]. Цей слушний висновок потребує суттєвого уточнення, поглиблення, конкретизації, підтвердження об'ємним аналізом.

У монографії В.Панченка "Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті" (Кіровоград, 1998) проза і драматургія Винниченка розглянута у зв'язку з тенденціями розвитку та найбільш яскравими явищами європейської літератури кінця ХІХ - початку ХХ століть. Окремо треба відзначити діяльність кіровоградського вченого по збереженню особистих речей письменника, які залишилися у так званому "Закутку", останній оселі В.Винниченка, що знаходиться у маленькому містечку на півдні Франції - Мужені. В.Панченко доклав неабияких зусиль для повернення їх на Батьківщину письменника, тепер вони зберігаються у Кіровоградському обласному музеї.

Вагомим внеском в  сучасне винниченкознавство стала  монографія Г.Сиваченко "Пророк не своєї  вітчизни. Експантріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст" (2003), яка присвячена висвітленню літературної та історіософської спадщини українського письменника доби еміграції. Завдяки зусиллям дослідниці вперше в Україні були здійснені публікації зі "Щоденника" Винниченка за 1926-1951 рр. ("Київська старовина" №№ 3-6 за 2000 р.; №№ 1-6 за 2001 р.; №№ 1, 3-6 за 2002р.) та перша в Україні публікація роману "Лепрозорій" (Вітчизна, 1999, №№ 1-2, 3-4, 5-6).

Звернення до морально-етичної проблематики творчої спадщини В.К.Винниченка можна спостерігати у статті Л.Левчук ("Морально-естетичний потенціал творчої спадщини В.К.Винниченка") та дисертаційному дослідженні Н.Гусак ("Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка"). Особлива значимість дослідження Н.Гусак полягає у тому, що в ньому вперше аналізується філософсько-етичний доробок В.Винниченка, у тому числі невидані філософські трактати "Щастя: Листи до юнака" і "Конкордизм". Дослідниця здійснює ґрунтовне дослідження основної світоглядної проблеми у творчості В.Винниченка - проблеми щастя, формування етичної концепції митця осмислюється у світлі комплексної проблеми морального вибору та у контексті модерністської  філософії в цілому.

Але особливо необхідно  відмітити зусилля вітчизняних науковців Огородника І.В. та Русина М.Ю., завдяки яким відбулося введення в науковий філософський обіг ім'я В.Винниченка ("Українська філософія в іменах"). Огородник І.В., Огородник В.В. у навчальному посібнику "Історія філософської думки в Україні" (1999) виклали один з перших систематизованих курсів історії філософської думки в Україні від її зародження до XXст., а також значну увагу приділили тим мислителям, імена яких були невиправдено забуті.

Отже, у перебігу майже  сторічного вивчення творчої спадщини В.Винниченка можна умовно виділити три головні етапи актуалізації науково-дослідницького інтересу до постаті та творчості українського митця:

1. Перший етап хронологічно  охоплює початок 1900 - початок 1930-х  років. У перших двох десятиріччях XX століття творчість В.Винниченка перебувала в колі гострих критичних суперечок. Одними з перших відгуків на появу прозових творів письменника були літературно-критичні статті І.Франка та Лесі Українки. Про доробок письменника писали К.Арабажин, О.Грушевський, М.Данько, М.Євшан, С.Єфремов, І.Кончіц, М.Могилянський, А.Ніковський, А.Річицький, І.Свєнціцький, М.Сріблянський, Ю.Тищенко, П.Христюк та ін.

"Час першої  третини ХХ століття, - зауважував  С.Погорілий, - цілком заслужено може  бути названий винниченківським  періодом української літератури" [152,с.12]. Тогочасних критиків цікавило передусім питання приналежності Винниченка до тієї чи іншої художньої системи, оцінка творчості відбувалася у напрямі з'ясування ролі та місця Винниченка в історії українського письменства крізь призму політико-громадянської діяльності письменника.

2. Початок 1930-х і  до кінця 1980-х років характеризується  вилученням творів В.К.Винниченка  з культурного обігу, бібліотек,  нав'язуванням масовій свідомості  образу "національно-буржуазного"  письменника, невдалого політичного діяча. Цей період характеризується, за словами І.Дзюби, "вражаючою несправедливістю": багатогранність Винниченкової особистості та діапазон його творчості було забуто, натомість "…залишився тільки тьмяний і згротескований силует Винниченка-політика, невдалого державного діяча" [67,с.69]. Виваженого та об'єктивного аналізу творів українського письменника в цей час не проводилося, натомість нищівна критика громадсько-політичних позицій Винниченка переносилася і на оцінку його творчості взагалі. Це негативне ставлення, охарактеризоване І.Дзюбою як "мародерство по відношенню до культури України" [Цит. за:110,с.80], призвело до того, що "винниченкознавство" існувало за кордоном завдяки дослідникам діаспори (Г.Костюк, М.Мольнар, С.Погорілий, Л.Онишкевич, В.Ревуцький, І.Лисяк-Рудницький та інші). Проте ситуація змінилася з настанням "відлиги".

3. Новий період у  винниченкознавстві пов’язується  з межею 80-90-х років. Наприкінці 80-х років ХХ століття в Україні  з’явилися можливості для об’єктивного вивчення біографії і творчої спадщини В.К. Винниченка, проскрибованого протягом багатьох попередніх десятиліть. В Україні почали видаватися його невідомі і перевидаватися відомі твори. "Реабілітація” письменника в Україні розпочалася наприкінці 80-х років з появою нарисів і досліджень загальнопізнавального характеру, які заново “відкривали” Винниченка для нашої культури (І.Дзеверін, П.Федченко).

Відтоді з’являються  численні критичні та літературознавчі праці українських учених, в яких розглядалися питання художньої майстерності В.Винниченка, його творчої еволюції тощо. Цей науковий доробок репрезентують праці як авторитетних літературознавців (В.Гуменюка, Т.Гундорової, Л.Дем’янівської, М.Жулинського, С.Михиди, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко), так і молодих науковців (Г.Баран, О.Брайка, О.Гожика, Н.Гусак, Н.Михальчук, В.Хархун та ін.).

У такий спосіб, здійснений аналіз художньо-філософської спадщини В.К.Винниченка в системі критичних  досліджень надає можливість стверджувати, що творчість письменника з часу його літературного дебюту була об'єктом численних науково-критичних досліджень як літературознавчого, мовознавчого, так і політико-історичного та філософсько-етичного характеру. "Тема "Володимир Винниченко", - зауважувала М.Гарасевич, - це …виклик нелегкий, але вартий зусиль багатьох умів" [Цит.за:180,с.128].

Багатогранність буття  В.К. Винниченка ускладнює опанування його творчого набутку. Письменник, політичний діяч, філософ, маляр - ці іпостасі складної особистості не вкладаються у  звичайні словесні штампи, як не вкладалися у вузькі рамки загальнозручного його думки та вчинки. Сьогодні вільна орієнтація у творчій спадщині "відкритого" письменника виявляється неадекватною духовним запитам сучасної доби: необхідно опрацювати і всебічно вивчити весь діапазон діяльності Винниченка, в тому числі дослідити "творчість Володимира Винниченка у філософському аспекті" [140,с.13-14]. І якщо літературна цінність творчого доробку Винниченка вже ні в кого не викликає сумнівів чи заперечень, то філософські аспекти його творчості досі залишаються невисвітленими.

Такий стан пояснюється  не лише вилученням творчої спадщини В.К.Винниченка з наукового обігу  більш ніж на сімдесят років, а  й пануванням в історико-філософських дослідженнях донедавна марксистської  лінії вивчення вітчизняної філософської думки. Згідно з методологічними основами останньої, вартим наукового дослідження вважалася лише та тематика, що складала теоретичне ядро світогляду пролетаріату. Таким чином, поза межами наукового дослідження залишалися праці не тільки В.Винниченка, а й багатьох інших митців.

Подолання однобiчної схеми розгляду iсторико-фiлософського процесу з її жорстким протиставленням "iдеалiзму" i "матерiалiзму" та наголошенням на вищостi останнього, необхідне й з огляду на те, що багатьох українських митців, творчість яких не "вписувалась" у запропоновану класиками марксизму - ленінізму схему, було заарештовано, розстріляно, заслано в табори, а їхні праці та імена викреслено з історії національної культури.

І якщо ім'я В.Винниченка у Радянському Союзі згадувалося лише для того, щоб звинуватити "українського державного націоналіста" і "контрреволюціонера у "буржуазному націоналізмі", то метою дослідження спадщини Т.Шевченка, І.Франко, Л.Українки та інших представників української культури, було "підтягування цього вчення під загальну схему, в процесі чого взагалі втрачалось особистісне, оригінальне начало, властиве позиції досліджуваного мислителя" [74,с.5].

Такий пiдхiд до спадщини українських мислителiв був позбавлений об'єктивностi, що в свою чергу призводило до перекручування уявлення про особливостi української фiлософської думки та залишало поза увагою дослiдникiв працi найбiльш значних представникiв української фiлософської культури. Так, наприклад, у вiдповiднiсть до панiвної марксистсько-ленінської фiлософiї робились спроби зробити з Г.Сковороди пантеїста, матерiалiста, атеїста, навiть, революцiонера, а його релiгiйно-мiстичне свiтобачення або замовчувалось або пiддавалось критицi.

Виходячи з наведених  вище міркувань, та з огляду на мету та завдання даної роботи, наступним етапом дисертаційної роботи є визначення теоретико-методологічних засад дослідження екзистенційних мотивів в творчій спадщині В.Винниченка.

Об'єктивний аналіз філософських ідей в творчій спадщині В.Винниченка, а також інших представників української культури, стає можливим з переходом історико - філософського знання на рівень культури. ("Культурологічний" підхід в історико-філософському дослідженні обстоюється в працях, насамперед, В.Горського, а також А.Бичко, І.Бичко, Є.Бистрицького, Б.Головка, Г.Горак, С.Кримського, В.Малахова, М.Поповича, В.Табачковського, В.Шинкарука, та ін.) Замість "втискування" творчої спадщини українських мисленників в наявне коло історико-філософських проблем, необхідно розширити саме це коло, що "передбачає уточнення наших уявлень про предмет і об'єкт історії філософії як такої" [74,с.8].

Так як обгрунтована досвідом західноєвропейської модерної раціоналістичної доби філософська традиція, що була породжена світоглядом Просвітництва, розглядає філософію як тип наукового знання, що будується згідно з канонами теоретичного дискурсу і, найбільш правильною формою існування філософії вважали цілісні вчення і системи, то решта надбань думки, за цією схемою, була гідна уваги тільки як передісторія філософської науки. Але "форма наукової теорії не є єдино можливим способом існування філософії - специфічної сфери духу, зовсім не тотожної науці" [75,с.18].

Тому, зауважує В.Горський, існує і таке розуміння філософії, котре передусім стверджує, що філософія не є наукою. Більше того, справа власне філософії починається там, де закінчується сфера компетенції науки. Сферою, де діє філософія, є безконечне. Здавна філософи міркують над вічними проблемами людського буття: життя і смерть, любов і ненависть, свобода й необхідність і безліч їм подібних складають коло тем, над розв'язанням яких б'ється філософія. Культурологічний підхід до вивчення історії філософії грунтується на розумінні філософії як особливої духовної діяльності, яка є "сферою осмислення граничних підстав людського буття, загальних принципів людського ставлення до світу", акцентує увагу на особистісному вимірі філософії та її історії й вимагає розгляду ідей певного мислителя через призму його особистості, в якій сфокусовані культурно-історичні та теоретичні детермінанти їхнього розвитку [76,с.12].

Історія філософії як наука, коли вона дійсно претендує на статус історії філософії, не має  права обмежуватись повідомленням  про зміст філософських систем і  теорій, які створювали видатні мислителі  минулого. Вона мусить вивчити історію тих ідей, що складали зміст філософських систем. А це неможливо здійснити, не вийшовши за межі філософської теорії на широкий простір культури в усіх її проявах, туди, де ці ідеї зароджуються ще до того, як їх сформулював теоретик-філософ і де здійснюється реальний рух цих ідей у процесі їх сприйняття та освоєння.

Бачення історії філософії  як історії філософської культури означає  розгляд функціонування філософських ідей у системі культури, хоча також  і з'ясування генези цих ідей, їх загальнокультурного ґрунту [101,с.20]. Переакцентування уваги в історико-філософських дослідженнях, перехід історичного, історико-філософського знання на рівень культури зумовлює, по-перше, гуманізацію цієї історії, увагу до її особистісних вимірів, загалом "перебудову самого характеру історичного мислення згідно з канонами культури", а по-друге, інтерпретацію розвитку філософії не як лінійного процесу акумуляції інформації, як це буває в розвитку наукового знання, а як постійного тотального діалогу різних епох, напрямків, шкіл, творчих особистостей, плюралістичного багатоголосся [73,с.13-15].

Такий підхід не тільки сприяє виявленню своєрідності української  філософії, тобто не тільки складає  грунт специфікації історико-філософського  знання, а й утверджує нові універсальні засади історико-філософського дослідження, зокрема - формує погляд на історію як "на арену і результат діяльності суверенних творчих особистостей" [75,с.20].

Якщо не так давно, в ім'я принципу матеріалістичного  детермінізму з історії філософії виймалась особистість філософа, індивідуальна філософська творчість підмінювалась знеособленим рухом ідей, то дослідження історії філософської культури спрямоване на аналіз "самого процесу філософської творчості" [76,с.11].