Конкурентоспроможність продукції: методи та шляхи її забезпечення в сучасних умовах

Текстильні оболонки в Україні стали масово використовуватись  у виробництві  ковбасних виробів  для заміни натуральних  оболонок по причині суттєвого підвищення цін на  кишкову сировину.  Перспективи розвитку ринку текстильних оболонок тісно пов’язаний із ситуацією  на ринку  кишкової  сировини, і в подальшому ці ринки залишатимуться взаємозалежними.

Найбільшим попитом  користуються  текстильні оболонки, які імітують натуральні і, в основному, використовуються  для виробництва  варених ковбас. Для виробників дуже важливо, що  текстильні оболонки  дозволяють забезпечити більш тривалі терміни зберігання  і більшу  зручність в роботі при скороченні виробничих втрат. Так, наприклад,  в натуральній оболонці термін зберігання  варених ковбас вищиго сорту складає 5 діб,  першого сорту – 2  доби. В текстильній оболонці вищі сорти можуть мати термін зберігання  від 15 до 20 діб, перші сорти – від 10 до 15 діб, а при використанні  вакуумної упаковки термін зберігання може складати до 30 діб.  В процесі термообробки  ковбас в натуральній оболонці втрати складають  до 10%, а в текстильній – тільки до 4%, а інколи і менше,  що залежить від рівня проникності текстильних оболонок.  Але для технолога також дуже  важливий рівень  проникності оболонок, адже  від цього залежить дуже важливий споживчий критерій – смак  та аромат ковбас, а по цьому критерію текстильні оболонки однозначно «програють»  натуральним.  А саме за цей фактор інколи  стає перепоною для  можливості  використання текстильних оболонок  деякими виробниками.

В залежності від  нанесеного на поверхню  тканини покриття текстильні оболонки можна поділити на три групи: непроникні (НП), напівпроникні (НПП) та проникні (П).  На вітчизняному ринку  ці оболонки реалізують  компанії «Кейсдарм» (м.Київ)  і «Прокраст» (м.Дніпорпетровськ).

Непроникні оболонки – в них паро-  та  вологообмін наближений до 0% в будь-яких умовах. За всіма бар’єрними властивостями вони схожі на поліамідні оболонки, тому при використанні цих оболонок обсмажування та копчення  втрачають технологічний зміст.  Як правило, ці оболонки використовуються для виробництва варених ковбас. Найбільш розповсюджений вид  непроникних оболонок  - це імітаційні синюги, також можуть бути рукави,  батони і міхурі.  Термін зберігання варених ковбас вищого сорту в таких оболонках досягає  20 діб.

Напівпроникні оболонки – паро, вологообмін утруднений, але має місце.  За своїми властивостями такі текстильні оболонки найбільш наближені до фіброузних. Використовуються для виробництва вологих ковбас, які вимагають обов’язкового обсмажування або копчення.  Це високої якості варені ковбаси, вітчина в оболонці, варено-копчена салямі, сервелати та ін. Ці оболонки можуть  піддаватись копченню і обсмажуванню, утримують запах копчення і утворюють  засмажену шкірку на продукті.  Терміни зберігання ковбас в цих оболонках відповідають термінам  зберігання ковбас у фіброузних оболонках: для варених ковбас першого сорту – 6-7 діб.

Проникні  оболонки –  в них паро- та вологобмін проходить  вільно. Ці оболонки  призначені для  виробництва сухих  або напівсухих ковбас.  Терміни зберігання відповідають  термінам зберігання  даних ковбас у бідь-яких інших оболонках,  придатних для їх виробництва.

Безумовно,  в умовах економічної кризи  вартість текстильних  оболонок стала  важливим і часто  вирішальним чинником для виробників. Якщо говорити про цінову сегментацію представлених на ринку текстильних оболонок, то, визодячи  із існуючої в товарознавстві класифікації,  до сегменту групи преміум  (саме за ціновим критерієм)  можна віднести оболонки німмецького виробництва  (Texta і Oskuda Kunstdarm GmbH).  Ще один вид представлених на ринку німецьких оболонок виробництва Ramsay споживачі відносять до середнього цінового сегменту і відзначають в номінації «оптимальне співвідношення ціни і якості».  І, нарешті,  до середньоцінового і економ-сегмента  за ціновими пропозиціями  можна сміливо віднести  текстильні оболонки українського виробництва компанії «ФСК-брок» (ТМ «Сейм»).

Якщо говорити про  технологію використання текстильних  оболонок, то  явно виражених особливостей і складнощів  в роботі з ними не відзначається. Текстильна оболонка дуже легка у використанні; в сухому вигляді в неї набивають фарш, потім проводиться перев’язка  виробу, який підвішується і направляється в термокамеру.  Текстильну оболонку можна також попередньо замочувати (як і натуральну), але виробнику  зручніше працювати із сухою оболонкою. Часто текстильні оболонки використовуються поряд з натуральними,  вибір завжди робить технолог.

На  досліджуваному нами підприємстві ПП «Гавришко-продукт»  на даний час вже використовуються текстильні оболонки  при виробництві  варених ковбас -  імітаційні синюги, тобто поліамідні  непроникні  оболонки.  Вони досить успішно замінюють натуральний кишкоматеріал  і  оправдали себе у виробнитві.  Однак,  доцільним, на нашу думку, було б використання  напівпроникних та проникних текстильних оболонок при виробництві напівкопчених та  копчених  ковбас  та інших копченостей.  Вітчизняний виробник  «ФСК-брок» сьогодні  пропонує м’ясопереробним підприємствам економ-варіанти текстильних оболонок, які здатні за значно нижчими цінами забезпечити виробників якісними допоміжними матеріалами, що дозволять  позитивно вплинути на конкурентоспроможність  ковбасної продукції. 

Крім того,  використання текстильних оболонок  дозволяє  формувати  оптимальні  запаси допоміжних матеріалів,  уникаючи проблем забезпечення  регулярності постачання  натурального  кишкоматеріалу, які інколи негативно позначаються на  ритмічності роботи підприємства,  вимагають коригування    асортименту продукції, що випускається.

Підсумовуючи, можемо зазначити, що  на ПП «Гавришко-продукт»  основними напрямками підвищення конкурентоспроможності  продукції є використання техніко-технологічних чинників її зростання, зокрема,  придбання і використання нових технічних засобів при розморожуванні м’ясних блоків та  нової машини для миття  допоміжного обладнання.

Також  актуальними  для підприємства на сьогодні є оптимізація  логістичних процесів та використання нових упаковочних матеріалів (антимікробного покриття ковбасних виробів, їстівних оболонок, напівпроникних та проникних текстильних оболонок).

3. Управління конкупентоспроможністю продукції підприємства

Зміни, які відбуваються в нашій економіці, роблять нагальною  потребою терміново здобувати досвід господарювання в нових обставинах. Зокрема, серйозно міняються умови і принципи функціонування підприємств і виробничих об'єднань. Підсумки їхньої діяльності тепер прямо будуть залежати від конкурентноздатності їхньої продукції на ринку. Вирішуючи цю проблему, наші виробника могли б з користю для себе врахувати великий досвід фірм зарубіжних країн.

Жорстка конкуренція, широкий  вибір товарів на ринку, швидке відновлення  їхньої номенклатури постійно ставлять перед фірмою питання, як покупець сприйме  зроблену нею продукцію, які причини  чи успіху чи  невдачі товару. Необхідність аналізу цих проблем викликається і зростаючою вартістю розробки, нових виробів, високим ризиком, пов'язаним з їхнім створенням. Усе це змушує фірми уважно вивчати конкурентноздатність вироблених товарів.

Безумовно, висока конкурентноздатність товарів не є самоціллю для фірми-продуцента, вона лише засіб одержання високого прибутку. Фірму цікавить не безвідносне до витрат досягнення найвищої можливої конкурентноздатності, а забезпечення такого її рівня, що дозволяє вийти на максимальний обсяг прибутку. Компанії тому працюють над підтримкою оптимального рівня конкурентноздатності, прагнуть керувати нею.

У розвинутих країнах  термін «конкурентоздатність» стосовно товару використовується рідко. Його застосовують головним чином у відношенні компаній, галузей промисловості, економіки окремих країн. У відношенні товарів частіше використовують поняття “якість продукції”. Причому конкурентні переваги мають ті вироби, що відрізняються більш високою якістю в очах покупців. Якість, якщо розглядати його з цих позицій,— саме те, що ринок вважає якістю. Покупцю зовсім байдужні такі найважливіші з погляду виробника властивості виробів, як трудоміскість, матеріалоємність, енергоємність їхнього виготовлення, технологічність виробів у виробництві, багато важливих особливостей їхньої конструкції. Два елемента - споживчі властивості і ціна є головними складовими конкурентноздатності товару.

Однак ринкові перспективи  товарів зв'язані не тільки з якістю і витратами виробництва. Причиною чи успіху невдачі товару можуть бути й інші (нетоварні) фактори, такі як рекламна діяльність постачальника, його престиж, пропонований рівень технічного обслуговування.

І все-таки, як не важливі  позавиробничі аспекти діяльності фірм по забезпеченню конкурентноздатності, -основою є якість і ціна. Велику впевненість створює технічне обслуговування. Виходячи з цього, формула конкурентноздатності має наступний вид:

Конкурентноздатність = якість + ціна + обслуговування.

Керувати конкурентоздатністю — значить забезпечувати оптимальне співвідношення названих складових, направляти основні зусилля на рішення задач: підвищення якості, зниження витрат виробництва, підвищення економічності й оперативності післяпродажного обслуговування. Зазначені складові конкурентноздатності також є багатофакторними характеристиками, що розглядаються як складні самостійні об'єкти керування. Зокрема, на величину витрат виробництва впливають вартість і якість сировини, палива, електроенергії, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, кваліфікація і рівень заробітної плати виробничого персоналу, продуктивність праці, витрати керування і т.д. При цьому в кінцевому рахунку можливість забезпечення необхідного рівня складових конкурентноздатність елементів визначається такими «базовими» виробничими факторами, як технічний рівень виробництва, рівень організації виробництва і управління.

Максимізація прибутку завжди була метою компанії, критерієм  оцінки її діяльності, основою її «філософії». Однак в останні роки чітко  проявилися недоліки побудови системи  керування фірмою на мотивації її зайнятих за цим критерієм. У чистому виді він не дозволяє орієнтувати діяльність компанії з розрахунком на довгостроковий успіх, висуває на перший план задачі найближчої перспективи, найчастіше суперечним стратегічним цілям компанії. У цьому зв'язку теоретики керування капіталістичними підприємствами вже наприкінці 50-х років розробили основи нової «філософії-успіху», що полягала в підпорядкуванні інтересів фірми цілям розробки, виробництва і збуту конкурентноздатної продукції.

Зміст нового підходу: поступово  пішли в розряд приватних технічних  питань такі його конкретні форми, як статистичний контроль якості, кружки контролю якості та ін. На перший план вийшла суть питання, тобто орієнтація на довгостроковий успіх, орієнтація на споживача. Зокрема, навіть такий прихильник «технократического» підходу до керування якістю, як А. Фейгенбаум, головною задачею керування якістю називає «забезпечення прийнятного для споживача рінвня якості при оптимальних витратах». Філософією «орієнтації на споживача» узагальнено назвали все різноманіття приватних підходів до цього питання американські фахівці з управління  Т. Питере і Р. Уотермен.

Безумовно, варто розуміти, що орієнтація на споживача виражає  прагнення фірм забезпечити собі найбільш надійний шлях до досягнення і підтримки високого прибутку. Фінансові результати багатьох японських компаній із всією очевидністю свідчать, що саме ця філософія в сучасних умовах веде до забезпечення стабільного положення фірм на ринку, високій рентабельності їхньої діяльності. Тому керівники компаній розглядають питання прибутковості з позицій якості, споживчих властивостей продукції, конкурентноздатності.

Для аналізу  становища  виробу на ринку, оцінки перспектив його збуту, вибору стратегії продажів, форм і методів діяльності продуцентів і збутових компаній використовується концепція «життєвого циклу товару». У сутності вона являє собою спробу пояснити коливання обсягу продажів і прибутковості реалізації товару наявністю декількох стадій у рамках періоду його існування. Промислові компанії, що створюють принципово нові чи дуже що істотно відрізняються від попередніх аналогів засоби задоволення споживача, проводять стратегію забезпечення своїм виробам особливого, «привілейованого» положення на ринку, стратегію відходу від конкуренції. Показовими є результати діяльності японської компанії «Соні» у перші роки після освоєння нею серійного виробництва транзисторних радіоприймачів, касетних магнітол і ін. В усіх випадках фірма домагалася значних обсягів збуту знову розроблених виробів, продавала їх за цінами, що забезпечує більш високу в порівнянні із середньогалузевою прибутковість.

Поява на ринку високорентабельних для продуцентів виробів залучає  до знову виниклого ринку фірми, раніше не залучених  в процес розробки таких товарів. При цьому, оскільки ринок продовжує рости, а виробничі потужності виробників не дозволяють їм цілком задовольнити існуючий попит, вони йдуть на передачу своїх технічних досягнень на різних умовах іншим фірмам. Крім того, фірми-продуценти і самі намагаються ввійти  на новий ринок шляхом копіювання вже представлених на ринку товарів чи форсованого освоєння аналогічних власних розробок. Однак на початкових етапах освоєння нового виробу, підключення до його виробництва, як правило, під силу, лише деяким компаніям, що мають відповідний технологічний заділ, і великим фірмам, що у стані виділити для цього значні засоби.

На етапі збільшення продажів фірми-продуценти активно  ведуть розробку модифікацій виробів, диференціюючи споживчий попит. Це можуть бути незначні удосконалення з погляду зручності користування виробами, їхнього функціонального призначення, мініатюризації і т.п. Кожна компанія завзято шукає такі нюанси якості. В  результаті кілька компаній можуть робити на перший погляд однакові товари, однак при ближчому розгляді в кожнім з них можна знайти ряд невеликих новинок. Тим самим фірми-продуценти прагнуть виділити сегменти ринку, де їхні вироби будуть виступати в ролі спеціалізованих, що не мають повних аналогів по призначенню засобів задоволення споживачів. Таким чином, розробка оригінальних модифікацій виробів, що відрізняються від аналогів інших фірм, визначає стратегію продуцента по забезпеченню високої конкурентноздатності продукції на другому етапі її життєвого циклу (рис. 3.1).