Оцінка ефективності занять лікувальною гімнастикою при артеріальній гіпертензії у хворих після інсульту

4. Своєчасність застосування  методик ЛФК на ранніх етапах  захворювання нервової системи  з метою максимально можливого  використання скорочених функцій  для відновлення порушених, а  також найбільш ефективного і  швидкого розвитку пристосування  при неможливості повного відновлення  функціонального дефіциту.

5. Послідовна активізація  лікувально-фізкультурних впливів  шляхом розширення обсягу ЛФК,  зростання тренувальних навантажень  і тренуючого впливу на певні  функції і на весь організм  пацієнта.

6. Функціонально виправдана  комбіноване застосування різних засобів ЛФК – лікувальної гімнастики, масажу - залежно від періоду захворювання, функціонального дефіциту, ступеня його виразності і приєднання ускладнень, а також етапу реабілітації пацієнта.

7. Комплексність застосування  методик ЛФК в медичній реабілітації  з іншими методами: медикаментозною терапією, фізіотерапією, голкорефлексотерапією, апаратолікуванням.

Найбільший ефект в  реабілітації досягається при сумісному  використанні основних методів лікувальної  фізкультури: масажу (класичного, сегментарного, точкового, східного, спеціального) та лікувальної гімнастики, що включає  в себе як власне фізичні вправи, так і лікування положенням, або  постуральні вправи.

Лікувальна  гімнастика. Лікувальна гімнастика включає в себе два різних типи вправ, два самостійних прийоми: фізичні вправи і постуральні вправи (лікування положенням). Але основний обсяг занять лікувальною гімнастикою займають власне фізичні вправи, так як є найбільш активною формою впливу на організм хворого і на його функціональний дефіцит. Вправи, які впливають на рухові і чутливі функції складають основний арсенал лікувального фізичного впливу. Важливе місце в реабілітації займають дихальні вправи.

Вони поділяються на динамічні (поєднуються з рухами рук, плечового  пояса, тулуба) і статичні (здійснюються за участю діафрагми і міжреберних  м'язів). Виділяються загальні та спеціальні дихальні вправи. Задачу загальних  дихальних вправ є поліпшення легеневої вентиляції і посилення  основних дихальних м'язів. Тренування апарату зовнішнього дихання  здійснюється за допомогою глибокого  дихання, виконання вправ, що підсилюють вентиляцію легенів. Глибоке дихання  повинно бути з участю діафрагми  і черевного преса. Для цього  методиста з лікувальної гімнастики здавлює обидві реберні дуги, обмежуючи  екскурсію грудної клітки під  час вдиху.

Поліпшення вентиляції нижніх часток легенів досягається з  вихідного положення з руками, піднятими над головою. Дихальна гімнастика проводиться 8-12 разів на добу, тривалість 3-6 хв. Необхідно глибоко  і рівномірно дихати, періодично відкашлювати мокротиння (якщо є), застосовуються вправи з подовженим вдихом і видихом, діафрагмальне  дихання. Кілька разів в день рекомендується надувати гумові іграшки. У комплекс вправ включають рухи в плечовому  поясі, елементарні вправи для дрібних  і середніх м'язових груп рук і  ніг.

Абсолютними протипоказаннями є лише важкі порушення функції  серцево-судинної системи зі значною  нестійкістю АТ і тенденцією до його зниження, а також аритмія серцевих скорочень, що супроводжується серцевою недостатністю. Специфіка проведення дихальних вправ в ранньому періоді  хвороби багато в чому визначається станом свідомості хворого.

У тих випадках, коли активність хворого недостатня використовують пасивні дихальні вправи, які здійснює інструктор лікувальної фізкультури. Інструктор, стоячи збоку від хворого і розташувавши свої руки на його грудній клітці, спочатку слід пасивно за дихальними екскурсіями, як би «підлаштовуючись» під ритм дихання хворого. Потім під час видиху починає вібруючими рухами здавлювати грудну клітку, активізуючи тим самим видих, спочатку докладаючи мінімальне зусилля. З кожним видихом ступінь впливу на грудну клітку хворого посилюється. Місце додатка рук змінюють через кожні 2-3 дихальних руху, що дозволяє підсилити роздратування дихального апарату. Руки можна поперемінно розташовувати на різних ділянках грудної клітки і живота. Під час вдиху інструктор надає незначний опір розширюється грудної клітини пацієнта, що також підсилює подразнення рецепторів. Кількість форсованих дихальних вправ в середньому становить 6-7, а потім хворий робить 4-5 звичайних циклів, після чого знову повторюється зазначене дихальна вправа. Тривалість цих занять зазвичай 10-12 хв. Одночасно рекомендується легкий масаж грудної клітини, що також підсилює подразнення рецепторів дихального апарату.

У ранньому періоді для  досягнення більшого ефекту заняття  дихальною гімнастикою бажано проводити 5-6 разів на добу. У більш пізньому періоді заняття дихальними вправами розширюються в напрямку активного  прийняття пацієнтом необхідних вихідних положень і самостійного виконання  дихальних вправ. Пацієнти освоюють діафрагмальний, грудної і змішаний типи дихання. Крім того, дихальні вправи поєднуються з деякими напівпасивними і активними рухами верхніх і нижніх кінцівок.

Спеціальні  вправи. У ранньому відновному періоді застосовуються наступні вправи:

1. Вправи для верхніх кінцівок. Відновлення рухів в руці при геміпарезах відбувається повільніше, ніж у нижніх кінцівках, і не завжди всі функції кінцівки відновлюються повністю.
2. При геміпарезі уражається і функція дельтовидного м’яза , а разом з цим знижується його зміцнюючи суглоб роль; при переведенні хворого в положення сидячи і стоячи з’являється небезпека розтягування капсули суглоба під тяжкістю звисаючої кінцівки і виходження головки плечової кістки з суглобової западини (підвивих суглоба). Це може супроводжуватись болем в області суглоба, напруженням околосуглобових м’язів, що утрудняє рухи.

Методика зміцнення  плечового суглоба:

В. п. – лежачи на здоровому  боці, скласти долоні, переплітаючи пальці так, щоб І палець ураженої руки знаходився зверху І пальця здорової. Методист, стоячи перед лицем хворого, накладає свою праву кисть навколо  плечового суглоба, фіксуючи таким  чином суглоб. Лікоть, головку плечової кістки до суглобової западини. Це вихідна  позиція, з установкою якої методист лівою рукою проводить повільно і плавно 5-20 рухів невеликої амплітуди. Після виконання цих рухів, руку хворого фіксують косинкою.

Вправа у відведення плеча вперед, вгору і вбік. В. п. – лежачи на здоровому боку. Однією рукою методист утримує лікоть із зігнутим передпліччям в положенні пронації, долонею іншої руки утримує кисть хворого в розігнутому положенні, а третім пальцем відводить перший у бік. Наближаючи головку плеча до суглобової западини, як в попередній вправі, піднімає руку хворого вгору, відводить її у бік і назад.

Вправа в розгинанні руки в ліктьовому суглобі з відведенням  її у бік.       В. п. – лежачи на спині. Методист однією рукою тримає лікоть із зовнішньої сторони, іншою підтримує кисть, але таким чином, що І пале накладається на її тильну поверхню, а інші – на долонну поверхню; І палець ураженої руки натисненням кисті методиста відводиться у бік.

Вправи проводять спочатку 1 раз на день (під контролем методиста), а надалі два рази ( другий раз  хворий виконує вправу самостійно).

Якщо при проведенні пасивних вправ для руки кисті ураженої руки методист утримує однією рукою  в положенні розгинання. А І  палець відведеним, то при вправах  для нижньої кінцівки методист надає  стопі нормальне (фізіологічне) положення, або втримує її в положенні  розгинання. Ці заходи необхідні для профілактики синкінезій у кисті і стопі. У ряді вправ для верхньої кінцівки хворому рекомендується фіксувати уражену кисть здоровою.

Вправи для  нижніх кінцівок. Найбільш типові вправи для відновлення рухів нижньої кінцівки:

• обертання в тазостегновому суглобі;
• приведення і відведення стегна;
• пасивне згинання в колінному суглобі (при розігнутому стегні) у           В. п. – лежачи на боку;
• пасивні згинання і розгинання в колінному суглобі;
• пасивні рухи в гомілковостопному суглобі;
• підняття і опускання ноги за допомогою здорової руки. Шнура і блоку(останнє доцільно починати, як тільки в нозі з’являться помітні довільні рухи.)

Комплекс спеціальних  вправ. У другому періоді (пізній відновний період) широко застосовуються спеціальні вправи:

Вправи для  верхньої кінцівки:

В. п. – сидячи за столом, хворий кладе кисть ураженої руки на стіл перед грудьми, розправляє її долоню і пальці здоровою рукою, утримує  їх у розпрямленому стані і  проводить активні кругові рухи ліктем, залишаючи кисть на поверхні столу. Під час рухів ліктя  розгинання променевозап’ястного суглоба  досягає прямого кута.

В. п – сидячи, уражена  рука лежить на поверхні столу, відведення першого пальця убік, перемінне розведення пальців, розгинання пальців постукування пальцями об поверхню столу, розгинання нігтьових фаланг з розведенням  і приведенням пальців. Вправи виконують  за допомогою здорової руки (під  контролем зору). При виконанні  дрібних рухів пальцями кисті  слід використовувати різні предмети (сірники, ґудзики, м’ячі, кубики і ін.). Рекомендується також ліплення з  пластиліну, застібання ґудзиків і  ін.

Розминка кисті  ураженої руки на каталці. Правою рукою методист розпрямляє пальці кисті хворого, лівою натискає на її тильну поверхню, придавлюючи долоню до поверхні каталки, здійснює рівномірне повільне покатування і тим самим розминає кисть. Для закріплювання навички вирівнювання по прямій вертикальній лінії плеча і передпліччя у вихідному положенні стоячи біля стовпа, хворий опирається на його поверхню долонею ураженої руки, здоровою кистю він розпрямляє уражену кисть, відводить І і V пальці вбік, самостійно або з допомогою розгинає руку в ліктьовому суглобі.

Спеціальні вправи для нижньої кінцівки:

В. п. – лежачи на спині; обертання  стегна в тазостегновому суглобі; активне  згинання в колінному і тазостегновому суглобах (хворий при цьому обхвачує стегно двома руками і допомагає  виконанню руху); згинання ураженої ноги в колінному і тазостегновому суглобах, за допомогою здорової, розташованої під нею. При виконанні руху вона ковзає підошвою по площині ліжка.

В. п. –  сидячи, уражена  нога зігнута в колінному суглобі. Кругові рухи гомілкою.

В. п. – стоячи. Ноги на ширині плечей, тягар тіла перенести на уражену ногу з утриманням стопи  в нормальному положенні.

В. п. – стоячи, ноги разом. Сідати тримаючись руками за опору; відведення та приведення ноги.

Вибір вправ і складання  індивідуальних комплексів залежить від  тяжкості і поширеності порушення  рухів, наявності супроводжуючих симптомів (м’язів тонус, сила і обширність синкінезії, поведінка хворого, його загальний  розвиток і переносимість фізичних навантажень).

Фізичні вправи. Вправи для збільшення м'язової сили при одному з основних проявів рухового дефіциту - парезі, складають найчисленнішу групу вправ, арсенал прийомів і способів яких дуже великий.

У першу чергу до них  відносяться всі способи труднощі руху: багаторазове їх повторення, подолання  опору руху. Поступове адекватне  збільшення всіх величин труднощі і  є головний тренує момент цих групи  вправ.

Збільшення, зростання всіх цих величин допустимі тільки разом із збільшенням сили тренованих м'язів, з підвищенням їх функціональних можливостей. У зв'язку з цим в  своїй роботі методист ЛФК повинен  прагнути до підбору вправ, які поступово  збільшуючись за своїм обсягом та інтенсивності впливу, мали б чітко  зростаючий тренувальний ефект.

Підвищення здатності  довільного напруження і розслаблення м'язів здійснюється головним чином  шляхом тренування дозованих м'язових напруг і розслаблень. Розпад, втрата такого рухового якості відбувається дуже швидко і після гострого вогнищевого  ураження мозку, погано усвідомлюється самим хворим, що істотно погіршує його рухові можливості.

Як правило, зберігаються тільки 2 ступеня м'язового зусилля, мінімальна і максимальна без  проміжних ступенів.

Наприклад, хворий з геміпарезом  часто не може користуватися склянкою, так як взявши її з малим зусиллям, може упустити, а із занадто великим - розчавити. В цьому криється суть функціонального дефіциту.

Якщо попросити в здорової людини (чи хворого, але здоровою рукою) стиснути 2 пальцями - великим і вказівним, кисть іншої руки, причому зробити це у вигляді ступеневої зусилля по командам «слабо, трохи сильніше, ще, зовсім сильно, максимально», тобто застосувавши 5 ступенів зусилля, то він зробить це без всяких ускладнень. Після самої нетривалої тренування будь-яке завдання буде виконано з великою точністю. Це ж відноситься і до дозуванні амплітуд рухів (при відсутності в’яло паретичних, спастичних та інших контрактур).

В паретичних кінцівок ці завдання нездійсненні. Проте хворі добре  піддаються навчанню управлінням своїми рухами. Поява у хворого здібностей, можливостей отримати додатково  до наявних хоча б ще 2-3 ступеня зусилля відразу ж значно розширює його можливості при навчанні якомусь руховому акту.

Навіть одна додаткова  ступінь зусилля м'язів двох перших пальців кисті відразу дозволяє хворому захоплювати, утримувати або  кидати скибочку хліба під час  їжі, утримувати гребінець та інші побутові предмети. Виконання цієї групи вправ  має дуже велике психологічне значення для хворого, так як він бачить, що активне відновлення найнеобхідніших  дій можливо за допомогою простих, але обдуманих цілеспрямованих  прийомів, які швидко дають бажаний  ефект при малій витраті сил  з боку хворого.