Лекции по "Основам менеджмента"

КОНСПЕКТ ЛЕКЦИЙ К КУРСУ "ОСНОВЫ МЕНЕДЖМЕНТА"

Розділ 1

ЗМІСТ, ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТА РОЛЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1. СУТНІСТЬ КАТЕГОРІЙ  УПРАВЛІННЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ   

 В останні роки в  Україні широко використовуються  терміни "управління" та "менеджмент". Що спільного та відмінного  у цих двох поняттях?   

 Управління  — це цілеспрямована дія на об'єкт з метою змінити його стан або поведінку в зв'язку зі зміною обставин. Управляти (керувати) можна автомобілем, конвейєром, технологією тощо. Складовим елементом управління є менеджмент, під яким розуміють цілеспрямовану дію на колектив працівників або окремих виконавців для виконання поставлених завдань та досягнення визначеної мети. Термін "менеджмент" походить з англійської мови і означає "керувати, управляти, стояти на чолі, завідувати, бути здатним впоратися з чимось, якоюсь проблемою". Французький економіст Бернар Гурней зазначає, що управління є галузь суспільних наук, яка описує та пояснює структури й діяльність органів, які становлять апарат держави і громадських колективів та підпорядковані державній владі.

Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови, вперше виданий ще у 1933 р., дає такі тлумачення:

1. Менеджмент — це спосіб  та манера спілкування з людьми (працівниками).

2. Менеджмент — це влада  та мистецтво керівництва.

3. Менеджмент — це вміння  та адміністративні навики організувати  ефективну роботу апарату управління (служб працівників).

4. Менеджмент — це органи  управління, адміністративні одиниці,  служби і підрозділи.

З функціональних позицій  менеджмент — цс процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для формування й досягнення мети організації.    

 За напрямами здійснення  менеджмент поділяють на виробничий, фінансовий та маркетинг.   

 Український економіст  Валерій Терещенко підкреслює, що  менеджеризм як американська  теорія управління пересуває  центр ваги правових питань  у галузь соціології, суспільних  відносин, людських стосунків, психофізіологічної  праці, психотехніки, колективної  психології. Менеджери розглядаються  як розпорядники економічного  життя суспільства. Олег Білоус  та Євген Панченко вказують  на те, що менеджмент забезпечує  реалізацію мети підприємства - задоволення  соціальних потреб через ринок,  тобто виробництво товарів або  надання послуг.   

 У цьому курсі висвітлюються  загальні закономірності менеджменту  будь-якого напряму (саме тому  він називається "Основи менеджменту"). Особливості управління (менеджменту)  кожним напрямом відображаються  в окремих курсах.   

 До основних категорій  менеджменту слід віднести поняття  організації процесу і функцій  управління, рівнів управління, методів  менеджменту, стилів керівництва  (лідерства), управління колективом (групою), комунікації тощо.

1.2. МЕНЕДЖЕРИ ТА ПІДПРИЄМЦІ    

 Менеджер – це керівник  ринкової орієнтації, який добре  орієнтується в ринкових відносинах. Тобто це не будь-який керівник, а тільки той, хто своєчасно  реагує на кон'юнктуру і динаміку  попиту та пропозицій, вміло перебудовує  виробництво (діяльність) з урахуванням  вимог ринку.   

 Американський економіст  Мінцберг виділив 10 управлінських ролей (видів діяльності) менеджерів, які він поділив на три групи:

Міжособисті  ролі:

— головний керівник;

— лідер;

— ланка, яка зв'язує із зовнішніми організаціями та особами.

Інформаційні  ролі:

— отримувач інформації (внутрішньої і зовнішньої);

— розповсюджувач інформації;

— представник (при зовнішніх  контактах організації).

Ролі, пов'язані  з прийняттям рішень:

— підприємець, який веде пошук можливостей вдосконалення організації;

— ліквідатор порушень у  діяльності організації;

— розподілювач ресурсів;

— відповідальний за переговори, які веде організація.   

 Як відомо, крім менеджера  в ринковій економіці важливу  роль відіграє друга ключова  фігура — підприємець.Підприємництво за своєю суттю є основним механізмом здійснення структурних змін в економіці, забезпечення економічного зростання, формування заново створеного капіталу (нових підприємств), забезпечення результативної інноваційної та інвестиційної діяльності тощо.   

 Таким чином, підприємець  — це людина такого типу, яка  готова йти на ризик, новаторство,  примноження багатства; яка регулює  процес створення чогось нового, що має цінність; яка приймає  на себе фінансову, моральну  та соціальну відповідальність, отримуючи грошовий доход та  особисте задоволення досягнутим.    

 Можна виділити основні  відмінності між менеджером та  підприємцем на основі таких  ознак:

1. Стратегічна орієнтація. Менеджер зорієнтований на виконання плану й досягнення ефективності використання тих ресурсів, які є в його розпорядженні, а підприємець — на пошук нових можливостей.

2. Здійснення задуманого. Менеджер приймає рішення й будь-що прагне його виконати, а підприємець — ризикує й може змінювати ідею, яка виявилась нежиттєздатною.

3. Залучення ресурсів. Менеджер залучає ресурси з мстою забезпечення роботи підрозділів, а підприємець — для досягнення поставленої мети.

Тому менеджер зацікавлений у нагромадженні фондів, а підприємець  виявляє гнучкість, ризик і використовує оренду, кредит тощо.

4. Організаційна структура. Менеджер застосовує ту організаційну структуру управління, яка склалася і має ієрархічну природу, а підприємець віддає перевагу горизонтальним організаційним структурам, що спираються на неформальні зв'язки.    

 Певною мірою ролі  менеджера й підприємця можуть  перехрещуватися. Так, підприємець,  який започаткував нове підприємство, врешті-решт може його очолити,  тобто стати менеджером. У свою  чергу, менеджер може відкрити  свою справу і стати підприємцем.  Однак ролі менеджера та підприємця  можуть збігатися тільки тимчасово,  тобто через певний час функції  працівника конкретизуються, і  він займає відповідну позицію  в організації.

1.3. РІВНІ УПРАВЛІННЯ   

 Об'єктивність процесів  управління потребує поділу управлінської  праці. При цьому слід виділити  горизонтальний поділ призначення  конкретних менеджерів для керівництва  підрозділами і вертикальний (координація  управлінської роботи).

Саме вертикальний поділ  веде до створення рівнів управління. Американський соціолог Парсонс виділяє три рівні управління:

— технічний;

— управлінський;

— інституційний.

Цим рівням відповідають три  групи менеджерів (керівників):

— керівники низової ланки (операційні управлінці);

— керівники середньої  ланки;

— керівники вищої ланки (мал. 1.1).

Така форма демонструє те, що на кожному наступному етапі  чисельність управлінців зменшується.

Мал. 1.1. Рівні управління  

 

 

    До керівників низової ланки  належать майстер, начальник виробничої  дільниці, завідувач бюро, завідувач  кафедри, старший продавець тощо.    

 До складу керівників  середньої ланки входять начальник  управління, завідувач відділу, декан,  начальник цеху та інші категорії  працівників.   

 Керівниками вищої  ланки є директор або президент  фірми (підприємства), їхні заступники  тощо.

1.4. РОЗВИТОК УПРАВЛІНСЬКОЇ  НАУКИ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ    

 Управління існує з  того часу, коли з'явилися перші  організації, тобто фактично з  часу появи самого світу. Практика  управління формувалася в Шумерії, Македонії (при Олександрі Македонському), Римі, Київській Русі та в інших давніх державах. На чолі організацій стояли королі, царі, воєводи, генерали.

Особливостями управління до 1900 р. були:

— менші, ніж в сучасних умовах, пропорції між чисельністю  керівників і некерівників;

— невелика чисельність  керівників середньої ланки;

— нечисленна група керівників вищої ланки;

— підвищена роль лідера (головного керівника);

— переважаюче використання адміністративно-командних важелів.    

 Слід зазначити, що  в історії управління є випадки,  коли структури управління, які  виникли в стародавні часи, збереглися  до наших днів. Прикладом може  бути структура управління католицькою  церквою: папа (головний керівник), кардинали, архієпископи, єпископи  і парафіяльні священики. Певною  мірою прикладом може бути  й структура управління православною  церквою.   

 Однак до кінця XIX ст. наукові підходи в галузі  управління не використовувалися.  Навіть великі успіхи Роберта  Оуена (початок XIX ст.) у використанні  систем оплати праці, методів  оцінки трудового вкладу, способів  поліпшення умов праці не сприяли  посиленню досліджень у галузі  управління.   

 Інтерес до управління  з'явився на початку XX ст. в США. З моменту опублікування книги Фредеріка І. Тейлора "Принципи наукового управління" (1911) управління стає галуззю самостійного наукового дослідження.   

 Як наука управління  пройшло певний шлях у своєму  розвиткові. Американський менеджмент  виділяє такі етапи:

І. Підходи на засадах  виділення різних шкіл. Розглянемо головні з них.   

 Школа наукового  управління (1885—1920) найтісніше пов'язана з роботами Фредеріка І. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет, Генрі Гантта. Вони виконували дослідження на рівні організації виробництва — виробничого менеджменту. Тсйлор і Гілбрет, які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами й аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці тощо.    

 Класичну (адміністративну)  школу управління (1920—1950) започаткував Анрі Файоль, якого часто називають батьком менеджменту. Він керував великою французькою вугільною компанією, тобто був крупним менеджером, як і інші засновники адміністративної школи — Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д. Муні (працював в компанії "Дженерал Моторс"). Вони досягли певних успіхів, а саме:

— розвинули принципи управління. Тут позитивну роль відіграють 14 принципів менеджменту Файоля:

1. Поділ праці.

2. Повноваження та відповідальність.

3. Дисципліна.

4. Єдиновладдя.

5. Єдність напряму діяльності.

6. Підпорядкування особистих  інтересів загальним.

7. Винагорода персоналу.

8. Централізація.

9. Скалярний ланцюг (ієрархія  управління).

10. Порядок.

11. Справедливість.

12. Стабільність робочого  місця персоналу.

13. Ініціатива.

14. Корпоративний дух;

— описали функції управління (за Файолем — це планування, організація, розпорядництво, координування та контроль);

— систематизували підхід до управління всією організацією.   

 Школу людських  стосунків (1930—1950) заснували Мері Паркер Фоллет та Елтон Мейо. Фоллет вперше визначила менеджмент як "забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб". Школа рекомендувала використовувати прийоми управління людськими взаєминами шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.    

 Школа поведінських наук (з 1950 р.) формувалася Крісом Анджирісом, Ренсісом Лайкертом, Дугласом Мак-Грегором, Фредеріком Герцбергом та іншими вченими - біхевіористами. В основі лежать методи налагодження міжособистих стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів.   

 Школа науки  управління (кількісного підходу) (з 1950 р.) виникла в Англії під час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з масованими німецькими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадки союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм подання реальності, і операцій. Після створення моделі роль змінних відіграють кількісні значення. Особливого значення тут надають комп'ютерам.

II. Процесійний підхід. Управління розглядається як процес, тобто як сукупність безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасний підхід (згідно з підходами Майкла Мескона, Майкла Альберта та Франкліна Хедоурі) виділяє чотири функції, які у взаємодії можна зобразити мал. 1.2. Процес управління за своєю сутністю є загальною сумою всіх функцій управління.

Мал. 1.2. Функції менеджменту  та їх взаємозв'язок

III. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система — це сукупність взаємопов'язаних елементів (частин), які, постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.   

 Існують закриті (мають  фіксовані жорсткі межі, не залежать  від навколишнього середовища) та  відкриті (взаємодіють із зовнішнім  середовищем) системи. Всі організації  є відкритими системами.   

 Великі частини систем  самі можуть утворювати системи,  які стосовно першої системи  можна називати підсистемами (цехи, відділи тощо). Цей поділ можна  продовжити. Слід вивчати всі  підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та ін.). Попередні школи зосереджували увагу на якійсь одній підсистемі, а це вело до невдач (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему).