Лекции по "Основам менеджмента"

 Графічно організація  як відкрита система зображена  на мал. 1.3.

Мал. 1.3. Графічне зображення організації як відкритої системи

IV. Ситуаційний підхід. Розроблений наприкінці 60-х років ситуаційний підхід випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:

— розуміти процес управління, аспекти індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивації і контролю, кількісні методи прийняття рішень;

— уміти оцінювати сильні та слабкі сторони методик, які використовуються;

— правильно оцінювати  фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект  від переміни змінних величин;

— знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект.

В Україні управлінська наука  розвивалася в рамках підходів, які  панували в колишньому СРСР. Хоча дослідження  спрямовувалися врешті-решт на вдосконалення  адміністративно-командної системи, певний досвід (позитивний і негативний) у галузі управління був накопичений.

Науковці виділяють сім  етапів розвитку управлінської науки  за радянських часів.

І етап (жовтень 1917 р. — березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921—1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з"явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

III етап (1929—1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався вдосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

IV етап (1946—1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.

V етап (1965—1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975—1985) характеризується все більш глибоким усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу. В свою чергу, VII етап можна поділити на п'ять підетапів, започаткованих у 1985р.

І  п і д е т а п  — робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку.

ІІ  п і д е т а п  — застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.

ІІІ  п і д е т а п  — упровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

IV  п і д е т а п  — упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.

V  п і д е т а п  — початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.   

 Період формування  національної економіки України  і здійснення економічних реформ  потребує окремого вивчення та  викладу.   

 На різних етапах  розвитку управлінської науки  суттєвий вклад в неї внесли  такі відомі українські вчені,  як      О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський,                        І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.

1.5. СУТНІСТЬ УПРАВЛІННЯ  ГОСПОДАРСЬКИМ МЕХАНІЗМОМ НА  СУЧАСНОМУ ЕТАПІ   

 Управління господарським  механізмом і суспільним виробництвом  являє собою сукупність методів,  форм ведення господарства, взаємопов'язаних  та планомірно діючих структур, що забезпечують найбільш ефективний  розвиток усього народногосподарського  комплексу України, який сьогодні  повинен об'єднувати державні  та приватні формування (мал. 1.4). Структури і системи управління  господарським механізмом та  виробництвом формуються і розвиваються  планомірно. В умовах регіоналізації економіки та ринкових відносин це забезпечується певними видами програм, планів, балансів. Характеристика територіального організму управління розміщенням продуктивних сил та регіонального прогнозування подана на мал.1.5.   

 Механізм управління  господарським механізмом і виробництвом  безперервно вдосконалюється. У  більшості випадків він відображає  соціально-економічну суть виробництва  і спрямований на більш повне  пізнання та використання об'єктивних  економічних законів для задоволення  суспільних потреб і підвищення  ефективності виробництва.   

 Основні методологічні  засади, відповідно до яких слід  удосконалювати механізм управління  в ринкових умовах, такі:

1) нерозривний зв'язок  державної стратегії вдосконалення  управління з найважливішими  проблемами регіонального розвитку  народного господарства;

2) планомірність, директивність та безперервність робіт, економічна і соціальна ефективність упровадження механізму управління господарством і виробництвом з використанням прогресивних форм організації праці.   

 У державному масштабі  — це вся соціально-економічна  система та її елементи. Об'єктами  управління виробництвом є організаційно  відокремлені ланки народного  господарства (підприємство, виробниче  об'єднання, галузь тощо), а також  структурні ланки управління, функції,  які мають свій механізм управління. Виділення об'єктів управління  є і основою організаційного  будівництва системи і механізму  управління.   

 У формуванні об'єкта  управління вирішальну роль відіграє  форма власності на засоби  виробництва. В умовах ринкових  відносин об'єкти управління формуються  з урахуванням принципів самоокупності  та організації ефективного управління  ними, завдань щодо їх удосконалення  та впровадження досягнень соціального  і науково-технічного прогресу.   

 У процесі розвитку  виробництва, його галузевої диференціації  при вдосконаленні управління  необхідна структурна перебудова  об'єктів управління. Важливу роль  в цьому процесі має визначення  моменту перебудови, глибоке обгрунтування її необхідності в даний час.   

 При формуванні об'єктів  управління необхідно враховувати  вплив економічних, організаційних, соціальних і техніко-економічних  факторів, оскільки всі вони по-різному  впливають на визначення меж,  масштабів, характеру об'єктів  управління. Це зумовлює комплексний  та системний підхід до їх  формування.   

 Формування об'єктів  управління на державному підприємстві  здійснюється на .рівні державної економічної політики у співдії з суб'єктом управління. Держава економічними важелями забезпечує провідну роль суспільних інтересів при формуванні інших об'єктів управління (малих і приватизованих підприємств, кооперативів тощо).   

 У системі законів  розвитку суспільства провідну  роль відіграють економічні закони  та закономірності. Основні закони  і закономірності знаходять свою  реалізацію в принципах управління.    

 Під принципами управління розуміють правила, основні положення та норми поведінки, якими керуються органи в процесі управління з огляду на існуючі соціально-економічні умови. Вони повинні базуватися на законах розвитку суспільства і управління, відображати основні властивості, зв'язки та відносини управління, мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах.   

 В управлінні суспільним  виробництвом діють принципи  поєднання галузевого й територіального  управління, матеріальної і моральної  зацікавленості, науковості управління, відповідальності, правильного підбору  кадрів, економічності й ефективності, а також ряд принципів, сформульованих  у кібернетиці (системність, ієрархічність,  необхідність різноманітності, обов'язковість  зворотного зв'язку).   

 Основні завдання, принципи  управління і планування (мал.1.4) випливають з особливостей організації  виробництва як елемента системи  управління економікою.   

 Мета виробництва —  на основі раціонального поєднання  інтересів домогтися піднесення  життєвого та культурного рівня  життя народу.

Мал.1.4. Основні завдання і принципи управління та планування  

 

 

 

Р о з д і л  2

ОРГАНІЗАЦІЇ

2.1. ПОНЯТТЯ ОРГАНІЗАЦІЇ  ТА ЇЇ ВИДИ   

 Під організацією слід розуміти групу людей, діяльність яких координується (свідомо або спонтанно) для досягнення певної мети. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називаютьпідприємствами. Тому в конкретних випадках можна використовувати терміни підприємство, фірма тощо.    

 Організації поділяються  на формальні та неформальні.   

 Формальні  організації— це групи людей, діяльність яких свідомо планується, організується, мотивується з метою досягнення певної мети. Надалі формальні організації будемо називати просто організаціями.   

 Неформальні  організації виникають і функціонують спонтанно.    

 Якщо організація має  одну мету — то це проста організація. Але в економіці в основному діють складні організації, які характеризуються набором взаємопов'язаних цілей.   

 Організація є системою, тобто сукупністю взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має властивості, відмінні від властивостей складових елементів.   

 Організація складається  з керуючої та керованої підсистем.  Надалі термін "підсистема" можна  замінити терміном "система".   

 Керуюча система включає ті складові елементи, які забезпечують процес управління.   

 До складу керованої системи входять елементи, які забезпечують безпосередній процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності. Взаємодію керуючої та керованої систем можна подати за допомогою схеми на мал. 2.1.

Мал.2.1. Механізм взаємодії  керуючої та керованої систем організації    

 Процес функціонування  організації як системи показано  на мал. 2.2.

Мал.2.2. Процес функціонування організації як відкритої системи  

 

2.2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  ОРГАНІЗАЦІЙ

Можна виділити такі загальні риси організацій:

— наявність ресурсів: люди (працівники), капітал, матеріали, технологія та інформація;

— залежність від зовнішнього  середовища (економічних умов, громадських  організацій, законодавчих актів, конкурентів, техніки, технології, менталітету суспільства  тощо);

— горизонтальний поділ  праці (поділ роботи на конкретні  завдання);

— підрозділи, які виникли  в результаті горизонтального поділу праці;

— вертикальний поділ праці, спрямований на координацію роботи інших людей, тобто здійснення саме процесу управління;

— необхідність управління;

— здійснення певних видів  діяльності (виробничої, торговельної, науково-дослідної тощо).

Успіх будь-якої організації  залежить від таких умов:

— виживання;

— результативності (ефективності);

— продуктивності;

— здатності до практичної реалізації;

— здатності до саморозвитку;

— вміння ефективно використовувати  інвестиції;

— здатності до самовдосконалення  системи менеджменту. 

 

2.3. ВНУТРІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ  ОРГАНІЗАЦІЇ   

 Внутрішнє середовище  організації визначається внутрішніми змінними, тобто ситуаційними факторами всередині організації. Згідно з позицією американських економістів Мескона, Альберта та Хедоурі, основними внутрішніми змінними в будь-якій організації є цілі, структура, завдання, технологія і люди (працівники).   

 Цілі — це конкретний, кінцевий стан або очікуваний результат організації (групи). Існує значний різновид цілей залежно від характеру організацій. Слід пам'ятати про те, що кожна служба і підрозділ мають свої цілі.   

 Структура  — це взаємовідносини рівнів управління і видів робіт (функціональних областей), які виконують служби або підрозділи. Тут поєднуються горизонтальний і вертикальний поділи праці в організації. Можна виділити високу і плоску структури організацій.    

 Завдання— це види робіт, які необхідно виконати певним способом та в зумовлений термін. Це робота з предметами праці, знаряддями праці, інформацією та людьми.    

 Технологія  — це засіб перетворення вхідних елементів (матеріалів, сировини тощо) у вихідні (продукт, виріб). Історично технологія формувалася в процесі трьох переворотів: промислової революції; стандартизації; механізації та автоматизації із застосуванням конвейєрних складальних систем.   

 Британська дослідниця  Джоан Вудворд поділила технології на три групи:

1. Технології індивідуального,  дрібносерійного та індивідуального  (одиничного) виробництва.