Курс лекцій (основи економічної теорії)

МОДУЛЬ 1.  ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Тема 1.   ПРЕДМЕТ   І   МЕТОД   ЕКОНОМІЧНОЇ  ТЕОРІЇ

Лекція 1.

1.  Основні етапи розвитку  економічної теорії ( напрямки, школи, течії ).

2.  Предмет економічної  теорії ( ЕТ ).

3.  Методи дослідження економічних явищ та процесів.

4.  Функції ЕТ. Місце  ЕТ в системі економічних наук.

1. Матеріальні блага люди виробляють спільно, тому природно, що виробництво має колективний, суспільний характер. Отже, основу всього суспільного життя складають економічні відносини. Потреби людини у збільшенні виробництва матеріальних благ змусили її проникнути у сутність суспільно-економічних процесів, розкрити закономірності розвитку суспільного виробництва, щоб навчитися домагатися якомога вищої ефективності економічного життя.

Уже в давньому світі були спроби виявити внутрішні рушії економічного розвитку. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках законів  вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.). У них передбачалися захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є „ Артхашастра ” (IV—VI ст. до н. е.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство (IV - ІІІ ст..до н.е.), яке надавало великого значення селянське землеволодіння. Конфуціанцям протистояла школа на чолі з Моцзи, яка виступала за розвиток виробництва. Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті „ Гуань – цзи ” (IV—III ст. до н. е. ), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.

Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити принципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Зазначимо, що теоретична економічна думка у Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції, адже, попри могутність Римської імперії, торгівля та ремісниче виробництво, хоча й досягли значного розвитку, все ж не посіли в суспільному житті того місця, що у Давній Греції, особливо в Афінах.

Філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці.

     Аристотель (384—322 рр. до н. е.)  досліджував у рабовласницькій Давній Греції  товарне виробництво, товарно-грошові відносини. І зробив це найглибше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та як грошового капіталу. Він першим звернув увагу на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. Термін „ Ойкономія ” вперше ввів Аристотель. від гр. „ ойкос ” – дім, господарство та „ номос ” – закон. правило. Ксенофонт ( 430-355 рр.до н.е. ) у праці                       „ Економікс ” визначив економіку як науку про збагачення свого господарства . Землеробство він ставив на рівні з військовим мистецтвом, а ремесло і торгівлю навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей.

 У Київській Русі  у збірнику законів «Правда Русская» (XI—XII ст.) обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися «Домострой» Сильвестра та інші дослідження, у яких слідом за «Економікс» Ксенофонта розглядалися проблеми організації феодального помістя, регулювання відносин між паном та його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

У пізньому середньовіччі (XVI—XVII ст.) феодалізм розкладається і виникають капіталістичні виробничі відносини. Великі географічні відкриття сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, зумовили введення в обіг  величезної кількості дорогоцінних металів за рахунок пограбування колоній. Зростання ролі ринку в житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин — все це зумовило становлення економічної теорії, як самостійної науки. На перших етапах економічна теорія виражала інтереси міцніючого класу буржуазії та прогресивні тенденції суспільного розвитку.

Економічна теорія — історична наука, вона розкриває закони розвитку економіки та методи її пізнання.

Одним з головних принципів функціонування економічної системи суспільства є  досягнення рівноваги між її складовими елементами: ресурси, підприємства, економічні закони тощо. Це положення загальновизнане, а різні школи і напрями розрізняються лише способами досягнення цієї рівноваги.

Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі. Тому і перша школа буржуазної політичної економії ( виникла в 15 ст. ) — меркантилізм ( італ. Mercante - торговець ) — помилково вважала, начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а не сфера виробництва. Меркантилісти вважали, що добробут держави полягає в накопиченні якомога більшої кількості грошей ( золота, срібла ), тому прагнули переваги вивозу товару  за кордон( експорту ) над ввозом ( імпортом ) – це активний торговий баланс. Інакше кажучи, держава в сфері економіки   повинна проводити активну політику

Саме представник меркантилізму французький економіст Антуан Монкретьєн ( 1575-1621) у „ Трактаті політичної економії ”  в 1615 р.  дав нову назву науці про способи збільшення суспільного багатства – політична економія.

Школа фізіократів (гр.physis-природа + kratos-влада ) – 2-га половина 18 ст. - відбила проникнення капіталу в сферу виробництва. Засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694—1774) у праці «Економічна таблиця» та деяких інших дослідженнях доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство. Фізіократи обгрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вартості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом. Фізіократів було приречено на  невдачу, бо вони ставили в центрі свого вчення  сільське господарство в той момент, коли в світі  назрівав промисловий переворот. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталістичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.

 Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економічної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петті (1623—1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав фундамент теорії вартості, тобто констатував, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальший розвиток, збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в англійського економіста Адама Сміта (1723—1790). У «Дослідженні про „ Природу і причини багатства народів» (1776) він довів, що разом з поділом праці розвивається обмін, що гроші — це не вигадка людей, а атрибут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визначав тільки за втіленою у них працею. Він розрізняв споживну та мінову вартість.

Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього — у формі земельної ренти, прибутку і відсотка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значення. Однак методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямовувалася на розкриття сутності економічних процесів, а з іншого — описувала поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими вартість визначається: 1) витраченою працею; 2) працею, яка купується. Вартість товару А. Сміт розкладав на доходи. При цьому вона відповідно розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал, звужує значення вартості лише до її новоствореної частини. Відсутність постійного капіталу стала серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта став джерелом вульгаризації                            ( лат.vulgaris – „грубий, спрощений” )політичної економії.

Видатним представником цього напряму економічних учень є відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823). Його головна праця «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості для розвитку продуктивних сил.

Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників, і прибуток капіталістів рухаються у протилежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі.

Спираючись на вчення А. Сміта про вартість Д. Рікардо обгрунтував, що корисність речі, її споживна вартість — це неодмінна умова існування мінової вартості. Проте не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкинув смітівське розрізнення праці витраченої та тієї, що купується. Насправді це різні вираження праці як такої, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо послідовно відстоював теорію трудової вартості. Він відмовився від визначення вартості товарів за заробітною платою, як це було у А. Сміта, а зводив усі конкретні види праці до їхнього кількісного вираження — робочого часу. Проте Д. Рікардо правильно вважав, що вартість визначається суспільне необхідними витратами праці, але помилявся, коли стверджував, що ці витрати формуються за найгіршими умовами виробництва, а не за середніми, як це є насправді.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного ( „ буржуазія ” – фр. горожане ) суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні поведінки Homo economicus – „ людини економічної ” , що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звівши при цьому до мінімуму витрати.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою тогочасний капіталізм, підштовхнула представників утопічного соціалізму до гострої критики капіталістичного способу виробництва. Вони обґрунтували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. Безперечно, це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, спонукало його до  боротьби за поліпшення умов праці та життя. З розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер учення соціалістів-утопістів, а з другого — загострювалася потреба захисту існуючих капіталістичних порядків.

Це завдання спробував вирішити критик класичної школи політекономії - англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обґрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування — в арифметичній, а це неминуче  погіршує рівень життя найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення визначає життя населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід — це зменшення чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утримання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.

 Прихильники неокласичної  політекономії вартість товару  визначають не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останнього, найменш  потрібного предмета споживання, тобто граничною корисністю. Загальні принципи „ граничною корисності ”  були розвинуті С. Вікселем та Дж.Б.Кларком. Двома її напрямками є маржиналізм ( фр. marge – „границя, межа” ) та монетаризм ( англ..money – „гроші” ). Маржиналізм (австрійський економіст К Менгер, англ..ек-ст У Джевонс, швейцарський ек-ст Л.Вальрас). Позитивне – кропіткий аналіз функціонування ринку, з’ясування законів ціноутворення та попиту, дослідження  питань оптимального використання ресурсів. Негативне – суб’єктивна оцінка економічної поведінки людей , ставлення на перше місце не відносини між людьми, а відношення людини до речі.

Кейнсіанство ( засновник Джон Мейнард Кейнс ( 1883-1946 ) – англійський економіст ) – вважає, що без активного втручання держави в економіку капіталізм не може далі існувати. Кейнс одним із перших обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як  національний дохід, сукупні інвестиції, зайнятість , накопичення тощо. Він вважав, що економічна система споконвічно є неврівноваженою ( сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат – хронічне недовикористання ресурсів і кризи ) і такою, що прагне  автоматично відтворювати цей стан. Державі Кейнс рекомендує здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Отже, вирішальне значення Кейнс надає не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці. Теорія Кейнса сформувалася в 30-х роках ХХ ст. І відбила кризову ситуацію під час Великої Депресії. Але в період стійкого економічного зростання після Другої світової війни стала більш очевидною необхідність постійного втручання держави в економіку.

 Монетаризм. Кейнсіанська концепція, що панувала більше 40 років ( 30-70 роки ХХ ст. ) на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причина – ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, одночасне зростання інфляції та безробіття ( стагфляція) – це не пояснювала доктрина кейнсіанства. Це спричинило відродження неоліберального ( lliberal – вільний ) напряму і появу його нових різновидів. Найактивнішим став монетаризм ( економісти Чиказької школи на чолі з Мільтоном Фрідменом ). Монетаристи виступають проти активного втручання держави в економіку, бо вважають кейнсіанську політику швидкого реагування  на циклічні коливання економіки безрезультатними і навіть шкідливими. Вони пояснюють це наявністю значних проміжків часу від ухвалення рішення   до реальних результатів його дії. Тому, заходи, вжиті в період підйому для стримування економічного зросту, можуть почати діяти аж на фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію ( рецесія – „отступ” ).  Монетаризм виступає за масове безробіття  як засіб боротьби з інфляцією ( менше грошей в обігу  у населення – нижчі будуть ціни ).Рецепти монетаризму, які значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду, нав’язують колишнім республікам СРСР, не враховуючи їх національну специфіку.