Курс лекцій (основи економічної теорії)

Інформаційне суспільство — найбільш розвинена фаза сучасної цивілізації, що наступила в результаті інформаційно-комп'ютерної революції, коли стали використовуватися інформаційні технології, «інтелектуальні» комп'ютери, автоматизація й роботизація всіх сфер і галузей економіки й керування; була створена єдина новітня інтегрована система зв'язку, що надає кожній людині будь-яку інформацію й знання, завдяки чому забезпечується найбільший прогрес і свобода особи, можливість її самореалізації. (Якщо на початку XX в. знань, отриманих після закінчення навчального закладу, вистачало на все життя, то сьогодні - тільки на 5 -10 років.)

Еволюція технологічного способу виробництва буде характеризуватися збільшенням автоматизації виробничих процесів, розвитком так званих «безлюдних підприємств». За прогнозами фахівців, в XXI в. переважна більшість працівників буде виконувати свої виробничі й службові функції вдома. Як основний продукт праці інформація дає можливість за допомогою ЕОМ точно визначити витрати праці кожного працівника, внаслідок чого відбувається значне обмеження товарно-грошових відносин, зникає необхідність у грошах у їхній сучасній формі.

В умовах інформаційної економіки до традиційних об'єктів власності - засобам і предметам праці, робочій силі, додаються такі нові об'єкти, як форми й методи організації праці, наука, інформація. Ті підприємства й фірми, а також держави, які стали власниками подібних об'єктів, значно підсилили свою економічну могутність та конкурентноздатність. Однієюї з найважливіших особливостей нових об'єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім цього, їхніми носіями в певній мері стають й особи найманої праці, тобто інформацію у зв'язку з її специфікою  неможливо відокремити від найманих робітників. Вони залишаються носіями інформації, знають, як використати її в іншій компанії й т.п. Інакше кажучи, наймані робітники в певній мері стають співвласниками інформації, що є одним з вагомих факторів росту вартості їх робочої сили.

 Істотні зміни відбуваються  в таких формах реалізації  власності, як володіння, розпорядження  й користування. Якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна власність, ці права належали переважно одній особі (виключенням було сільське господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендареві), то в сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості передають свої права іншим особам, одержуючи за це винагороду. Крім того, широко практикується передача керування своєю власністю, що означає посилення процесу відділення капіталу-власності від капіталу-функції. Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності в розвинених країнах є процес певної деперсонификации власників і перехід їхньої власності в руки юридичних осіб (компаній, банків тощо).

Одночасно йде процес посилення персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково він здійснюється й через пенсійні й страхові фонди.

Покупка акцій частиною робітників, особливо за пільговими цінами, дає їм можливість у дуже обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково переборювати їхню відчуженість від засобів виробництва. 

Великим суспільним поділом праці стане також відділення духовного виробництва від матеріального й, відповідно, зріст частки духовного багатства. У віддаленій перспективі чисельність зайнятих виробництвом матеріальних благ скоротиться до приблизно таких же обсягів, як сьогодні чисельність зайнятих у сільському господарстві розвинених країн.

 Названі тенденції розвитку технологічного способу й відносин власності обумовлюють відповідні зміни господарського механізму. У найближчі десятиліття буде відбуватися, насамперед, його ускладнення. Поряд з ринковою конкуренцією, корпоративною планомірністю й державним регулюванням, програмуванням і прогнозуванням розвитку економіки, все більше значення буде здобувати наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях світового господарства.   Поступово підсиляться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку світової економіки.

МОДУЛЬ 2. ТОВАРНЕ       ВИРОБНИЦТВО          ТА        РИНОК

Тема 4. Форми організації суспільного виробництва. Товарно-грошові відносини.

Лекція 1.

1. Натуральна та товарна форма організації виробництва.
2. Товар і його властивості.
3. Теорії, що визначають вартість товару.
4. Закон вартості та його функції.

1. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Історично першим типом економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом майже 3 млн.років, було натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин та потреб виробництва, тобто для використання в межах господарської одиниці — роду, патріархальної сім'ї, общини, великого маєтку тощо. Натуральне господарство характеризувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-економічних зв'язків,  відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. Продукти праці  без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.

        Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість. Домашня промисловість виникла в епоху неоліту ( первіснообщинний лад ) і охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку тощо.

        Історичне заначення натурального господарства полягає в тому , що :

1) воно є історично першим типом господарської діяльності людей;

2) з’явилися галузі господарства : землеробство та тваринництво;

3) на базі домашньої  промисловості створювались умови для виникнення ремесла,  а також для нового великого поділу суспільної праці ;

4) людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва та домашньої промисловості;

5) розширене застосування  примітивних засобів праці і  поступове їх вдосконалення підвищували  продуктивність праці в системі  натуральних господарств.

      Кінцевою  історичною межею натуральної  форми господарювання  є перший суспільний поділ праці  *** та феодальний спосіб виробництва. А взагалі, елементи натурального виробництва  завжди зберігаються там, де є селянське господарство.

       *** Виділення  вівчарських, тваринницьких племен з маси первісних поклало початок першому великому суспільному поділу праці, уможливило регулярний обмін між общинами. У рабовласницькому суспільстві відбувся другий великий суспільний поділ праці  – ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, тобто виробництва, спеціально орієнтованого на обмін. Розвиток обміну обумовив виникнення металевих грошей, формування класу купецтва, появу торгівельного капіталу. Це був третій великий поділ праці. У ХХ ст. у розвинених країнах  відбувся четвертий великий поділ праці – відділення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо.) від матеріального. Із середини 70-х рр., тобто з розгортанням інформаційної революції, почався п'ятий великий суспільний поділ праці – виділення інформаційної діяльності й сфери інформаційних послуг.

          3 розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічному прогресу. На зміну натуральному господарству прийшла товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом. Товарне виробництво  -  це  такий  тип  організації  економіки,  при  якому  продукти  праці  виробляються  з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Товарне виробництво існує вже близько 7 000 років.

        Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

      Основні загальні ознаки товарного виробництва : суспільний поділ праці                                     (напр,промисловість розпадається на різні галузі); приватна власність на засоби виробництва,  економічна відособленість виробників, що породжує стихійний характер товарного господарства; обмін товарами як форма економічного зв’язку між виробниками; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами; наявність ринку, конкуренції; існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу.

       Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо. Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. По-друге, розрізняють ще два типи товарного виробництва: перший — із стабільною, другий — з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів. Історія першого охоплює період від глибокої давнини до другої половини XX ст. Історія другого типу розпочалась у другій половині XX ст. Є підстави вважати, що в XXI ст. процес безперервного поновлення номенклатури товарів буде домінуючим в економіці.

2. Товар — це продукт праці, що виробляється не для особистого споживання, а для обміну. 

Обмін товарів - складне явище економіки, саме в обміні зосереджені всі таємниці ринкової економіки. Тому аналіз сутності товару як посередника інших економічних категорій – грошей, капіталу, найманої праці тощо - є важливим аспектом економтеорії.

 Кожен товар має дві основні властивості: споживча вартість (або корисність) та вартість ( деякі економісти вважають, що окремо існує третя властивість - відносна рідкість товару).

Споживча вартість товару — це його здатність задовольняти потреби людини. Можна сказати, що багатство суспільства завжди складається із споживчих вартостей. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживчою вартістю. Отже, в умовах товарного виробництва споживча вартість — це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців. Споживча вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язані з НТП, розвитком продуктивних сил у цілому. Так, корисність заліза стала відомою лише тоді, коли люди навчилися виплавляти його з руди і виготовляти з нього знаряддя і предмети праці. Сучасний світ споживчих вартостей надзвичайно різноманітний. Його основу становлять товари особистого і виробничого споживання. Все більшого значення серед сукупності споживних вартостей набувають різні види сучасного транспорту, енергії, інформації, комп'ютерного забезпечення, доставки енергоносіїв тощо.

Вартість, на відміну від споживчої вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживчі вартості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюється залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж в найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: вони — продукти праці. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в товар праця — те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживчі вартості товари якісно розрізняються, як вартості — мають спільну міру. Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

 Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару. Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-кліматичних умовах. Тому на виробництво  одного й того самого товару, однакової маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить своє втілення в різних витратах робочого часу. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником , називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, — індивідуальною вартістю. Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюються споживачами однією мірою, яка не збігається з індивідуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише суспільну вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому (в конкретному періоді і в даному суспільстві) рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників (отже, кращим є становище у тих виробників, чий індивідуальний робочий час________, ніж суспільно необхідний ). Суспільно нормальні умови виробництва — це типові, пануючі в конкретному суспільстві в певний час.

  Суспільно необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від рівня розвитку науки, природних здібностей, досвіду, культури і кваліфікації робітника тощо. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивності праці. Під час інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні витрати праці. Тому при різній інтенсивності праці він не може бути безумовним мірилом вартості. Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кожному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна  праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша вартість,  ніж за одиницю простої.