Стан та шляхи удосконалення обліку витрат і виходу продукції основного молочного стада ВРХ та обчислення її собівартості

3.  Створення  положень про “центри відповідальності”, з обов’язковим визначенням сфери впливу,  величини відповідальності та об’єктів управлінського обліку витрат (“місць виникнення” витрат).

Децентралізація підприємства дає більшу можливість  впливати на витрати саме на релевантних  стадіях їх виникнення. В першу  чергу, це зумовлено скороченням  шляху носіїв облікової інформації від місця їх виникнення до керівничої ланки. Крім цього керівник “центру  відповідальності” отримує детальнішу інформацію з відповідною можливістю глибшого аналізу. При централізованій  системі управління витратами такі можливості стають просто нереальними. В такій ситуації: по-перше, сповільнюється процес реагування на відхилення від планових показників; по-друге, більш проблемним є процес виявлення причин відхилень; по-третє, зазвичай відповідальним за виникнення відхилень є працівник котрий не має повноважень вплинути на негативні процеси, що можуть призвести до відхилень від плану.

Функціонування  системи управлінського обліку витрат на основі “центрів відповідальності” та “місць виникнення” вимагає також певних змін в системі документообігу та самих носіїв облікової інформації. Зокрема, це стосується питання щодо розроблення носіїв звітної інформації, як від керівників структурних підрозділів менеджеру “центра відповідальності”, так і, власне, від відповідальної особи до центру вищої ланки управління. Крім цього доцільним буде розроблення системи кодифікації витрат підприємства, таким чином, щоб код витрат включав інформацію не лише про об’єкт витрат (окремий виріб, замовлення), але й про “місце” та “центр” їх виникнення, основне призначення витрат (виробництво, збут і т. д.) тощо.

 

 

 

 

3.4 Суть, роль, види і завдання  калькуляції

 

Собівартість – це виражена у  грошовому вимірнику величи на ресурсів, використаних у певних цілях. Таке визначення включає три важливих  положення:

– витрати визначаються обсягом використаних ресурсів (матеріалів, праці, основних засобів тощо);

        – величина використаних ресурсів визначається у грошовому вимірнику;

       – показник собівартості завжди характеризує конкретний об’єкт (вид продукції, завдання, проект, замовлення тощо).

Собівартість  продукції є одним з важливих узагальнюючих економічних показників ефективності роботи підприємства, ос новою для ціноутворення, а зниження собівартості – важливий резерв покращання фінансового стану підприємства. Обчислення собівартості називають калькуляцією.

Залежно від часу складання, методики розрахунку та вихід них даних калькуляції поділяють на планові, нормативні, провізорні, фактичні.

Планові калькуляції складають перед початком виробничого процесу на підставі планових норм витрат та планового виходу продукції і протягом виробничого процесу не змінюють.

Нормативні  калькуляції складають на кожен наступний робочий період, вид або цикл робіт за нормами, скоригованими з урахуванням умов, що склалися на даний момент. При зміні умов виробництва нормативи витрат переглядаються та уточнюються.

Провізорні (попередні) калькуляції складаються за деякий час до закінчення звітного періоду на підставі фактичних даних про витрати і вихід продукції за минулий час з початку періоду та очікуваних витрат і виходу продукції до кінця звітного періоду. Їх використовують для визначення очікуваних фінансових результатів та для планування на наступний період.

Звітна (фактична) калькуляція складається після закінчення звітного періоду на підставі облікових даних про фактичні витрати і вихід продукції. За періодом господарської діяльності, витрати якого включені до собівартості, калькуляції поділяють на:

– щоденні;

– місячні, квартальні;

– за періодами робіт (циклами, фазами, переділами, стадія ми тощо);

– по закінченні робіт (замовлення).

За складом  елементів витрат, що включаються до собівартості, калькуляції бувають:

– повні виробничі;

– повні комерційні;

– неповні (калькуляції змінних витрат).

Основними принципами калькулювання є:

1) науково  обґрунтована система класифікації  витрат підприємства;

2) визначення  об’єктів обліку витрат, об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць;

3) вибір  методу розподілу накладних витрат;

4) розмежування  витрат між звітними періодами; 

5) розмежування  поточних витрат на виробництво і капітальних вкладень (інвестицій);

6) вибір  методу обліку витрат і калькування  собівартості.

Зупинимося  коротко на характеристиці деяких з перелічених принципів.

Об’єкт  віднесення (обліку) витрат – це виріб, організаційний підрозділ, вид виробництва, цикл, стадія, агрегат, інша форма діяльності або програма, проект, задача тощо, для яких організовано відокремлений облік витрат, тобто відкривають окремий аналітичний рахунок для обліку витрат. Об’єкт обліку витрат визначають на кожному підприємстві самостійно з урахуванням умов виробництва, особливостей технології та потреб управління витратами.

Об’єкт  калькуляції – це вид продукції, робіт, послуг, виробництво, програма, завдання, замовлення і т. ін. , с обівартістьяких визначають. Відповідно до методичних рекомендацій з обліку і калькулювання собівартості продукції у промисловості об’єктами калькулювання можуть бути: виробниче замовлення, група однорідних виробів, типовий представник групи, виріб, вузол, деталь, умовна одиниця продукції (робіт), комплект і т. ін. В окремих випадках об’єкт обліку витрат і об’єкт калькуляції збігаються (наприклад: замовлення, програма, завдання тощо).

Калькуляційна одиниця – це одиниця вимірювання окремих видів продукції (робіт, послуг), собівартість яких визначається: тонна, ц, шт., рулон, пара, комплект, упаковка, м3, умовна оди ниця тощо.

Для однакового включення витрат у собівартість продукції прийнято обмежувати витрати на її транспортування після одержання з виробництва лише до складу готової продукції (франко склад готової продукції). Усі інші витрати відносять на витрати з реалізації.

Якщо  від одного об’єкта обліку витрат одержують два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика визначення її собівартості дещо ускладнюється. При цьому виходять з такого положення, що ту продукцію, для одержання якої організовано виробництво, називають основною. Ту ж продукцію, яку одер жують паралельно з основною в одному технологічному процесі, але яка не є основною, називають супутньою, або побічною (на приклад, макуха і шрот в олійному виробництві, висівки – у борошномельному, шлак і доменний газ – у металургійному ви робництві та ін). У той же час деякі виробництва дають одночасно два і більше видів основної продукції. Такі виробництва часто називають комплексними, а їхню продукцію – суміжною, або спряженою.

Різні за призначенням види продукції по різному оцінюють і калькулюють.

Супутня продукція, як правило, оцінюється за цінами можливого використання або реалізації і не калькулюється, а на її вартість зменшуються витрати на основну продукцію.

Розподіл  витрат між окремими видами суміжної продукції у точці їх роз’єднання може здійснюватися з використанням таких методів:

– за коефіцієнтами, рекомендованими відповідними галузевими міністерствами (всі види продукції перераховуються в умовну за встановленим співвідношенням);

– за попередньо встановленим відсотковим співвідношенням витрат на окремі види продукції;

– пропорційно вартості продукції за цінами реалізації;

– пропорційно вартості продукції за нормативною собівартістю;

– пропорційно вмісту в продукції корисних речовин і т. ін.

Після розподілу  витрат між об’єктами калькуляції собівартість одиниці продукції визначають діленням загальної суми витрат на кількість виготовленої продукції у натуральних вимірниках.

Відхилення  фактичної собівартості виробленої готової продукції від ціни її оприбуткування протягом звітного періоду на зивають калькуляційними різницями. Останні списують з кредиту рахунка «Виробництво» на дебет рахунків використання або реалізації продукції додатковим (якщо фактична собівартість вища планової) або від’ємним (якщо планова собівартість вища фактичної) записами. Після списання калькуляційних різниць рахунки обліку виробництва закривають, якщо відсутні залишки незавершеного виробництва.

 

 

 

 

3.5 Методи обліку витрат на  виробництво і калькулювання  собівартості продукції, робіт,  послуг

 

Методом обліку витрат на виробництво і калькулювання  собівартості продукції називається сукупність прийомів організації документування і відображення в обліку виробничих витрат, які забезпечують визначення фактичної собівартості продукції. Залежно від характеру виробництва, технології та організації його для обліку витрат і калькулювання застосовуються різні прийоми у різному їх сполученні. Під прийомом розуміють вибір об'єктів обліку витрат, об'єктів калькулювання і калькуляційних одиниць; поточний контроль за дотриманням норм витрат і виявлення відхилень; порядок розподілу непрямих витрат; способи оцінки незавершеного виробництва; періодичність калькулювання та ін.

Методи  обліку виробничих витрат класифікуються:

• за видами технологічного процесу — простий (попроцесний), позаказний, нормативний і попередільний;

• за об'єктами калькуляції — деталь, вузол, виріб, група однорідних виробів, процес, переділ, виробництво, замовлення;

• за способом збирання інформації, яка забезпечує контроль за витратами, — нормативний метод і поточний облік витрат з наступним контролем.

Простий (попроцесний) метод застосовується в галузях, де випускається один-два види продукції і практично відсутнє незавершене виробництво, виділяється один об'єкт обліку витрат і збігається об'єкт обліку і калькулювання (видобувна промисловість, електростанції, енергетичні цехи підприємств). Це спрощує організацію обліку витрат і калькулювання, оскільки немає необхідності в розподілі витрат між готовою продукцією і незавершеним виробництвом та окремими видами виробів. Суть цього методу полягає в тому, що собівартість всієї продукції визначається прямим підсумовуванням всіх витрат за місяць. Собівартість одиниці продукції визначається розподілом усієї суми витрат на кількість виробленої продукції. Усі витрати, як правило, прямі.

Попередільний метод застосовується у виробництвах, де вихідна оброблювана сировина в технологічному процесі виробництва проходить ряд стадій, самостійних фаз обробки —- переділів (найчастіше використовується в металургійному виробництві, хімічній, гумовотехнічній, текстильній промисловості). Кожний переділ, за винятком останнього, являє собою закінчену фазу обробки сировини, у результаті якої підприємство одержує не кінцевий продукт обробки, а напівфабрикат власного виробництва. Напівфабрикати можуть також реалізуватися на сторону іншим підприємствам. Облік витрат цим методом ведеться за калькуляційними статтями витрат за

видами або  групами продукції всередині переділу. Тут, як правило, застосовується напівфабрикатний варіант зведеного обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. Прямі витрати обліковуються за кожним переділом, а всередині переділу — за видами продукції, непрямі — у цілому за виробництвом з розподілом між переділами у встановленому порядку. Собівартість визначається за кожним переділом, а за видами продукції всередині переділу — коефіцієнтним методом або способом виключення витрат на супутню продукцію. На відміну від напівфабрикатного варіанта в ряді галузей застосовується безнапівфабрикатний варіант, який загалом полягає в тому, що в кожному переділі обліковуються тільки власні витрати, собівартість напівфабрикатів не калькулюється. Для визначення загальних витрат і калькулювання собівартості готової продукції витрати кожного переділу підсумовуються за статтями у частці, що стосується виробництва готової продукції і незавершеного виробництва. Безнапівфабрикатний варіант зустрічається частіше, тому що проміжні продукти не реалізуються на сторону, а споживаються всередині даного виробництва (наприклад, м'ясна, хімічна, скляна промисловість та ін.).

Позаказний метод застосовується в індивідуальних і дрібносерійних виробництвах. Об'єктом обліку і калькулювання є замовлення на виробництво окремих виробів або дрібних серій. Замовлення відкривають відповідно до угоди з замовником. На підставі замовлення відкривається картка аналітичного обліку витрат на виробництво, у якій відображаються витрати і визначається собівартість замовлення прямим підсумовуванням витрат. У кожному документі проставляється шифр, присвоєний даному замовленню. Затрати на використані матеріали, покупні напівфабрикати, заробітну плату виробничих робітників, втрати від браку, витрати на освоєння обліковуються за кожним замовленням окремо на основі первинних документів, які виписуються: лімітних карт, вимог, нарядів, відомостей виробітку та ін. Групування цих документів здійснюється щомісяця, на основі чого прямі витрати відображаються в картах (відомостях) обліку витрат за замовленнями. Загальновиробничі витрати збирають спочатку за цехами, потім підсумовують за підприємством в цілому і розраховують собівартість одиниці продукції як суму витрат усіх цехів. Незавершене виробництво визначають підсумовуванням витрат за незакінченими замовленнями.