Бухгалтерський облік та контроль браку та відходів у виробництві

Розраховувати курсові різниці слід таким чином:

1) на кінець звітного періоду, виходячи із залишку заборгованості, як різницю між балансовою вартістю валюти на цю дату та початок звітного періоду або дату надходження кредитних коштів (залежно від того, яка подія була пізніше);

2) на дату погашення кредитної заборгованості, виходячи із суми погашення, як різницю між балансовою вартістю перерахованої валюти і її вартістю на початок звітного періоду або дату надходження кредитних коштів (залежно від того, яка подія відбулася пізніше).

Прийнято завжди порівнювати однакове число валюти. Наприклад, якщо на кінець звітного періоду заборгованість за кредитом – 100 тис. дол. США, а на початок – 150 тис. дол. США, то слід брати тільки балансову вартість 100 тис. дол. США. І це правильно, адже 50 тис. дол. США перерахували на дату їх погашення [25, с.118].

Порядок проведення такого перерахування подано в табл. 2.10. Зростання курсу інвалюти приводить до валових видатків, а падіння – до валових доходів.

Відсотки по кредиту зрозуміло потраплять у валові видатки на підставі пп. 5.5.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»: “До складу валових видатків відносяться будь-які видатки, пов’язані з виплатою або нарахуванням відсотків по боргових зобов’язаннях (у тому числі по будь-яких кредитах, депозитах) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податків”. В цьому випадку слід пам’ятати про обмеження, передбачені пп. 5.5.2 і 5.5.3 Закону [1].

Таблиця 2.8

Розрахунок курсових різниць по кредиту

Вони стосуються підприємств, у яких 50% і більше статутного капіталу належить нерезидентам, пільговикам з податку на прибуток або підприємствам, які належать до неприбуткових. Їм відсотки по кредитах дозволяється включати у валові видатки лише в лімітованому розмірі. А саме: “У сумі, що не перевищує суму доходів такого платника податків, отриману протягом звітного періоду у вигляді відсотків від розміщення власних активів, збільшену на суму, що прирівнюється 50% оподатковуваного прибутку звітного періоду, без урахування суми таких отриманих відсотків”.

Включають відсотки у валові видатки за середньозваженим або ідентифікованим курсом, залежно від того який метод оцінювання балансової вартості валюти обрано підприємством (пп. 7.3.6 Закону). І надалі ніяких перерахувань робити, на нашу думку, не слід. Винятком є відсотки, строк оплати яких на дату звітного періоду минув, вони мають прирівнюватись до заборгованості згідно з пп. 7.3.3 Закону і, як наслідок, їх слід перераховувати, беручи до уваги курс НБУ та суми заборгованості у порядку, який зазначався раніше. Рахунок, на якому відображається сума кредиту, як відомо, залежить від його терміну погашення. Так, довгострокові кредити попадають у К-т субрахунку 502 “Довгострокові кредити банків в іноземній валюті”. Короткострокові – у К-т субрахунку 602 “Короткострокові кредити банків в іноземній валюті”. На ньому також відображається і сума кредиту, термін погашення якої на дату балансу становить менше року. Тобто бухгалтерові необхідно відстежувати кредитні зобов’язання по К-т субрахунку 502. І ті з них, які повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати балансу, переводять до складу поточних зобов’язань бухгалтерською проводкою Д-т 602 К-т 502.

Кредитні кошти слід відображати за курсом НБУ на дату надходження валюти на рахунок. Але сума зобов’язань не залишається постійною. Тому що кредиторська заборгованість – монетарна стаття, тож виникає потреба її вартість (К-т субрахунку 502 і 602) перераховувати за курсом НБУ на дату: балансу; проведення розрахунків. Курсові різниці за монетарними статтями, на нашу думку, слід відображати у складі інших доходів (субрахунок 744 “Дохід від неопераційної курсової різниці”) і видатків (субрахунок 974 “Втрати від неопераційних курсових різниць”).

Нараховані відсотки збільшують К-т субрахунку 684 “Розрахунки по нарахованих відсотках” і попадають у фінансові видатки (Д-т 951 “Відсотки за кредит”).

2.4. Особливості управління кредиторською заборгованістю

Метою розробки системи  управління кредиторською заборгованістю є підвищення доходності виробництва  внаслідок збільшення обсягів реалізації (продаж) і прискорення обертання  заборгованості.

Необхідною умовою нормальної діяльності кожного підприємства є встановлення ним господарських відносин із постачальниками, покупцями, іншими організаціями, працівниками та іншими особами. Ці зв’язки забезпечують безперебійне постачання виробництва, ритмічність відвантаження (реалізацію) продукції покупцям. Установлення господарських відносин суб’єкта підприємницької діяльності з іншими особами передбачає виникнення між ними певних прав і зобов’язань.

Під зобов’язаннями сторін в цивільному законодавстві розуміють всі дії, які кожна зі сторін договору повинна здійснити на користь іншої сторони і які обумовлені договором, адміністративними актами та іншими обґрунтуваннями, що не суперечать діючому законодавству.

На відміну від цього, в бухгалтерському обліку підприємства зобов’язання виникають не в момент заключення договору, а після здійснення однією із сторін передбачених у ньому дій (чи неприйняття дій), в результаті яких виникає заборгованість однієї сторони перед іншою.

Виникнення заборгованості пов’язано з тим, що одночасне виконання обома сторонами зустрічних зобов’язань по договору здійснюється дуже рідко. Як правило, свої зобов’язання виконує одна зі сторін, в результаті чого в неї виникає право вимоги компенсації по виниклій заборгованості в формі, обумовленій у договорі, а у іншої сторони – зобов’язання сплатити (погасити) цю заборгованість. Тобто, в бухгалтерському обліку першої сторони у складі господарських засобів виникає актив у виді заборгованості дебітора (до отримання), що називається дебіторською, а в іншої сторони виникає зобов’язання перед кредитором погасити цю заборгованість, що називається кредиторською заборгованістю.

Упровадження системи  управління заборгованістю дасть можливість підприємству: отримувати всебічний  аналіз про склад заборгованості, який зверне увагу керівництва на покращення або погіршення повернення та погашення заборгованості; контролювати стан заборгованості, отримувати своєчасні попередження про недостатнє надходження грошових коштів від дебіторів, проводити погашення кредиторської заборгованості в установлені строки; надавати інформацію керівникам відповідних про стан заборгованості для висновку про ступінь ризику й необхідність прийняття оперативних рішень і відповідних дій;

– формувати кредитну політику;

– оперативно застосувати методи реструктуризації заборгованості.

Етапи управління кредиторською  заборгованістю:

1. Аналіз внутрішньої кредиторської заборгованості у попередньому періоді.
2. Визначення складу внутрішньої кредиторської заборгованості у майбутньому періоді.
3. Встановлення періодичності виплат за окремими видами внутрішньої кредиторської заборгованості.
4. Прогнозування середньої суми нарахованих платежів за окремими видами внутрішньої кредиторської заборгованості.
5. Прогнозування середньої суми і розміру приросту внутрішньої кредиторської заборгованості по підприємству в цілому.
6. Оцінка ефекту від приросту внутрішньої кредиторської заборгованості.
7. Забезпечення контролю за своєчасним нарахуванням і виплаті коштів у розрізі окремих видів внутрішньої кредиторської заборгованості.

Для успішного впровадження і ефективного використання системи управління кредиторською заборгованістю на підприємстві доцільно створити спеціалізований відділ кредитного контролю, основною функцією якого буде зменшення обсягів дебіторської заборгованості. Створюючи відділ кредитного контролю, потрібно дотримуватися принципу незалежності. Працівники відділу будуть одними з основних контактних осіб при співробітництві з клієнтами. Тому важливо, щоб персонал, задіяний у цьому процесі, проявляв одночасно непоступливість і ввічливість при роботі з клієнтами, які не повернули борг. Також важливо, щоб відділ мав можливість діяти незалежно і під керівництвом заступника керівника підприємства, який очолює економічну й фінансову служби. У роботі відділу важливо поєднати бажання підтримувати комерційні відносини з клієнтами із зусиллями, направленими на повернення боргів.

Для того щоб ефективно  керувати боргами компанії необхідно, у першу чергу, визначити їхню оптимальну структуру для конкретного  підприємства й у конкретній ситуації: скласти бюджет кредиторської заборгованості, розробити систему показників (коефіцієнтів), що характеризують, як кількісну, так і якісну оцінку стану і розвитку відносин із кредиторами компанії і прийняти визначені значення таких показників за планові. Другим кроком у процесі оптимізації кредиторської заборгованості повинний бути аналіз у відповідності фактичних показників їх рамковому рівню, а також аналіз причин виниклих відхилень. На третьому етапі, у залежності від виявлених невідповідностей і причин їхнього виникнення, повинний бути розроблений і здійснений комплекс практичних заходів щодо приведення структури боргів у відповідність із плановими (оптимальними) параметрами.

1. Стратегічний підхід.

Для того, щоб відносини  з кредиторами максимально відповідали цілям забезпечення фінансової стійкості (безпеки) компанії і збільшенню її прибутковості і конкурентноздатності, менеджменту компанії необхідно виробити чітку стратегічну лінію у відношенні характеру залучення і використання позикового капіталу.

Перше основне питання, що у зв’язку з цим постає перед керівництвом фірми це: вести бізнес за рахунок власних чи притягнутих засобів? Другою “дилемою” є кількісне співвідношення власного і позикового капіталу. Відповіді на дані питання залежать від безлічі факторів як зовнішнього (галузеві особливості, макроекономічні показники, стан конкурентного середовища і т. д. ), так і внутрішнього (корпоративного) порядку (можливості засновників, кредитоспроможність, оборотність активів, рівень рентабельності, дефіцит коштів, короткострокові цілі й задачі, довгострокові плани компанії і багато чого іншого), так і внутрішнього (корпоративного) порядку (можливості засновників, кредитоспроможність, оборотність активів, рівень рентабельності, дефіцит коштів, короткострокові цілі й задачі, довгострокові плани компанії і багато чого іншого).

Прийнято вважати, що підприємство, що користується в процесі  своєї господарської діяльності тільки власним капіталом, має максимальну  стійкість. Однак таке допущення  в корені не вірно. З погляду конкурентної боротьби на ринку не має значення, якими капіталами оперує бізнес: своїми чи позиковими. Єдина різниця може полягати в розходженнях вартості цих двох категорій капіталу. Кредитори (будь-то чи банки постачальники товарів і послуг) готові кредитувати чийсь бізнес тільки в обмін на визначений (іноді досить високий) доход (відсоток). При цьому навіть власний капітал не є “безкоштовним”, тому що вкладення виробляються в надії дістати прибуток, вище тієї, котру платять банки по депозитних рахунках. З погляду стратегічного розвитку компанії відправною крапкою повинні бути: розмір і динаміка прибутковості бізнесу, що прямо залежать від розміру займаної на ринку частки, цінової політики і розміру витрат виробництва (звертання). Питання ж джерел фінансування бізнесу є, стосовно цілям досягнення конкурентноздатності підприємства, вторинним.

Висновок. Менеджери в  ході розробки стратегії кредитування власного бізнесу повинні виходити з рішення наступних першочергових  задач – максимізації прибутку компанії, мінімізації витрат, досягнення динамічного розвитку компанії (розширене відтворення), ствердження конкурентноздатності – які, в остаточному підсумку і визначають фінансову стійкість компанії. Фінансування даних задач повинне бути досягнуте в повному обсязі. Для цього, після використання усіх власних джерел фінансування (власний капітал і прибуток – найбільш дешеві ресурси), повинні бути в заданому обсязі притягнуті позикові засоби кредиторів. При цьому найбільш вагомим обмежуючим фактором у процесі планування використання позикового капіталу необхідно вважати його вартість, що повинна дозволяти зберегти рентабельність бізнесу на достатньому рівні.

2. Тактичні особливості.

Наступним етапом у ході розробки політики використання кредитних  ресурсів є визначення найбільш прийнятних тактичних підходів. Існує кілька потенційних можливостей залучення позикових засобів: 1) засобу інвесторів (розширення статутного фонду, спільний бізнес); 2) банківський чи фінансовий кредит (у тому числі випуск облігацій); 3) товарний кредит (відстрочка оплати постачальникам); 4) використання власної “економічної переваги”

Засоби інвесторів. Тому що, процес залучення додаткових фінансових ресурсів для цілей власного бізнесу  розглядається нами з погляду  максимізації безпеки даного процесу, то варто зупинитися на двох найбільш важливих, у даному аспекті, характеристиках цього способу позики. Перша – відносна дешевина: як правило, інвестори, що обмінюють свої засоби на корпоративні права (частки, акції) розраховують на дивіденди, що фіксуються в установчих документах (чи встановлюються на зборах учасників) у виді відсотків. При цьому, у випадку відсутності прибули на підприємстві, вкладений у справу капітал може бути “безкоштовним”. Друга особливість – можливість інвесторів впливати на процеси керування в створеному господарському суспільстві (право голосу на зборах чи акціонерів учасників). Тому варто подбати про збереження контрольного пакета. Інакше ваш, споконвічно власний капітал, може перетворитися в капітал, переданий у позики новому інвестору. Звідси випливає висновок про явну обмеженість розмірів приваблюваних засобів корпоративних інвесторів: у загальному випадку їхній не повинен бути більше ваших первісних інвестицій: навіть якщо акції (паї) “розпилені” між декількома власниками, та все рівно залишається ризик (особливо якщо мова йде про успішне підприємство) зосередження корпоративних прав під єдиним контролем.